Закінчення
З погляду Ігоря Шевченка, надзвичайно важливим періодом для майбутнього України був початок ХІV століття. Те, що відбулося тоді на сході Європи в духовному житті, мало насправді далекосяжні наслідки.
Професор Шевченко зазначає: «Загальна картина складних, інколи заплутаних подій, що маємо тоді в духовній сфері, була така. 1300 р. київський митрополит Максим, грек за походженням, перебрався із занепалого Києва до Володимира-на-Клязьмі — столиці підтримуваного татарами Великого князівства Володимиро-Суздальського і таким чином офіційно здійснив те, що до нього неофіційно практикували його попередники. У 1303 — 1304 рр. Юрієві Львовичу, Великому князю Галицькому, вдалося піднести Галицьке архієпископство до рангу митрополії — можливо, внаслідок виїзду Максима із Києва. Та цьому церковному утворенню не судилося довго жити: років через тридцять його скасував ще один грек, Теогност — «митрополит усієї Русі». Хоча Теогност час від часу відвідував Галич і Волинь, та сидів він переважно на півночі, іноді у Володимирі-на-Клязьмі, а частіше в Москві й в усьому покладався на Симеона Гордого, який уже встиг стати великим князем московським».
Отож, то були насправді важливі події, що їх, як вважає Ігор Шевченко, конче необхідно брати до уваги при вивченні культурної та духовної історії України — з тих далеких часів й аж до кінця ХVІІ ст., коли (1686 р.) самодержавна Москва вольовим шляхом (у поєднанні, звісна річ, із підкупом та шантажем) підпорядкувала Українську православну церкву, яка до цього визнавала главенство Патріарха Константинопольського, безпосередньо собі. Так Московська тоталітарна держава встановила — як їй здавалося — цілковитий духовний, а відтак і політичний контроль над релігійним життям Києва. Втім, на Заході України ситуація була докорінно іншою.
Ще одна принципово важлива думка професора Ігоря Шевченка: «Ми, історики, так багато уваги приділяли осі Схід-Захід, від якої сьогодні залежить культурний розвиток України, що до осі Північ-Південь придивлялися порівняно мало. А однак, як ми це постійно твердимо, саме на цій осі лежать Москва, Візантія та її спадкоємиця — Османська імперія. Остання в межах своїх володінь захищала православ'я від небезпеки, яку ніс йому Захід (несподівана, але дійсно варта уваги теза. — І. С.). Культурні контакти між осередками православ'я в межах Османської імперії здійснювалися за віссю Північ — Південь, і в них Україна ХVІ — ХVІІ ст. брала участь не лише як реципієнт: культурні впливи не лише надходили, а й виходили із українських земель в напрямку Півдня».
Керуючись власним величезним досвідом наукової роботи, всесвітньовідомий історик та культуролог Ігор Шевченко стверджує: «Історик культури лише описує — він не дає порад. Можна, однак, під маскою опису дещо й порадити, і я піддамся цій спокусі. Насамперед, історик культури, який промандрував уздовж і поперек земель колишніх імперій — Османської, Австро-Угорської та Російської (обмежуючись імперіями, які впали в 1917 — 1918 рр.), знає, що національні еліти, які входили до цих трьох спільнот (за винятком, зрозуміло, еліт панівних націй) були приречені на культурну провінційність, яку вони часто компенсували перебільшеними, а то й безпідставними твердженнями про культурну неповторність власного народу. По-друге, наприкінці ХVІІ — у першій половині ХVІІІ ст. росіяни вирішили, що краще буде, коли вони прямо, а не через українське посередництво звернуться до Заходу, і це рішення дійсно справило їм дуже добру службу».
Аналізуючи культурну ситуацію в Україні ХХ століття, Ігор Шевченко робить такий висновок: «За часів радянської влади в Україні думка про необхідність виходу на прямий контакт із Заходом панувала в колах, вихідцями із яких були Хвильовий і Зеров. Всі ми пам'ятаємо їхнє гасло «Геть від Москви!» як заклик відмовитися від посередництва Півночі. Знаємо також, яка доля спіткала цей заклик у 1930-х рр. Сьогодні ми живемо в інших умовах (нагадаємо: книжку Ігоря Шевченка було опубліковано 1994 р. — І. С.), і побажання це може здійснитися, якщо підійти до завдання спокійно, без полеміки. Сьогодні поняття «Захід» слід розуміти широко — як світ у цілому (! — І. С.). У цьому широкому світі сучасні двійники Григоровича-Барського (знаменитий український мандрівник — І. С.), може, й не зацікавлять таких високоповажних осіб, як посол його імператорської величності у Високій Порті (Османській імперії), який розпитував Барського про його враження від подорожей по землях, підлеглих Османській державі. Але, мабуть, зацікавлять інших своїх земляків, розкиданих по широкому світі».
І нарешті, можливо, ключова теза Ігоря Шевченка, яка пов'язана з цілим комплексом питань, розглянутих ним у праці «Україна між Сходом і Заходом»: «Нещодавні переміни в незалежній Україні не розв'язують проблем, порушених тут. Зате неминуче скеровують погляди і еліт у Києві, і зарубіжних українців на Захід і в майбутнє, що є доброю ознакою, однак при цьому виникає небезпека недобачити і розмити історичну перспективу. Візантійська спадщина як греко-православної, так і греко-католицької українських спільнот, разом з пізнішими довготривалими тенденціями (остання серед них — культурний вплив Росії на значну частину українських земель) можуть, в нурті стрімких перемін, відступити на задній план, проте їхні наслідки не вивітряться за одну ніч. Хто це усвідомлює, той тим більше буде прагнути якомога швидше навести контакти з широким світом на належному інтелектуальному рівні».
Є підстави стверджувати, що зазначена теза (з огляду на те, безперечно, що агресія Росії та українсько-російська війна спонукали б автора аналізованої книги внести дуже суттєві корективи у свою працю 1994 року) є науковим заповітом Ігоря Шевченка, великого вченого, чий 100-річний ювілей (прикро, що він минув практично непоміченим) ми відзначали 10 лютого цього року.
