Що може бути нудніше, ніж книга про річку? Здавалось би, про що в такій книзі можна написати? Але інколи настають часи, коли твій світ рушиться, коли все навколо зникає у вогні – твоя держава, батьківщина, сім’я, звичне повсякденне життя, і в такі моменти саме річка може стати тим, що надає всьому сенсу й стабільності. Бо існує вже мільйони років і бачила сотні воєн, конфліктів, у її водах відбивалося безліч людських облич… Така річка сповнює спокоєм і лікує.
Хто хоч раз бував у Боснії і Герцеговині й бачив річку Уну, той ніколи не забуде її краси. Через надзвичайну чистоту і насиченість мінералами вода в цій річці має абсолютно нереальний, неприродний смарагдовий колір. Коли вперше бачиш її, то застигаєш від несподіванки й захвату, не можеш повірити, що таке диво можливе в нашій частині світу. Саме над цією річкою виріс Фарук Шехич – і сама вона прийшла йому на поміч, коли бодай в уяві він хотів утекти зі страшного реального світу до чогось прекрасного.
Фарук Шехич народився в 1970 році в боснійсько-герцеговинському місті Біхач, тобто його дитинство і юність припали на золоту еру заможної й щасливої Юґославії. Але дорослішати йому довелося в іншому світі: соціалістична федерація розпалася, а в рідній Боснії почалася страшна війна. Фарук Шехич покинув студії у мирному Заґребі, де вивчав ветеринарну справу, повернувся додому і вступив до лав Армії Боснії і Герцеговини – наймасовішого військового формування боснійців мусульманського віросповідання (бошняків).
Він пройшов через усю війну, був важко поранений, а мирний договір зустрів у погонах лейтенанта. Уже після війни вступив на філфак у Сараєві, вивчав літературу і сам поволі почав писати. Здобувши невдовзі культовий статус і достоту міжнародне визнання. За роман «Книга про Уну» він отримав одну з найпрестижніших премій на Балканському півострові – нагороду ім. Меші Селімовича, а пізніше й премію Європейського Союзу з літератури. Український переклад став уже тринадцятим для цієї вельми популярної книжки.
Це роман про війну, дитинство й річку Уну. Але чи можна його назвати автобіографічним? У приватному сенсі – не зовсім, адже письменник пише не так про свою біографію, як описує життєпис цілого покоління людей. Либонь, саме в цьому й криється секрет незгасної популярності цієї книги в Боснії: читачі впізнають у героєві себе, людину, яка прагнула слухати модну музику й бавитися творчістю, жити насиченим духовним життям, але одного дня раптово вибухнула війна й назавжди усе змінила. І тепер навіть ті, що пережили криваву бійню, вважають себе частково мертвими, адже якась – найкраща – частина їхньої сутності загинула під уламками бомб. Усі вони, вся країна має біполярний розлад і незализані рани. Допомогти забути про біль і знайти бодай позірну гармонію допомає вона – вічна й нестримна Уна.
Саме річка, а не ветеран війни, є головним героєм цього болючого роману. І це ще одна стилістична гра, адже в боснійській літературі вже був приклад книги, в якій героєм є не людина: мова про роман «Міст на Дрині», за який Іво Андрич отримав Нобелівську премію з літератури. Крім цього, досвідчене око читача вихопить алюзії не тільки на Борхеса, а й на Данила Кіша чи Бруно Шульца. «Книга про Уну» є нелінійним, непростим романом, інколи навіть здається, що саме письмо, віражі і закрути метафор, ями і плеса цієї ріки, є важливішими за фабулу. Ця густа проза пахне, живе, пробуджує емоції й спогади.
Читач цієї книжки мимоволі сам піддається гіпнозу, блукає в її лабіринтах, намагається з друзок і осколків скласти докупи розбиту мозаїку. І лише коли складе її, усвідомить, що це насправді була не мозаїка, а дзеркало. В яке заглядає вояк, що став письменником, і бачить там письменника, що хотів жити безтурботне життя, але доля змусила його стати вояком.
