Коли я відбував солдатську повинність у Казахстані в середині 1980-х, у моїй роті служила компанія харків'ян, на пів року старших від мене призовом. Тобто я був "молодим" - вони "фазанами", потім я став “фазаном” – вони “черпаками”. Трималися дружно, на відміну від решти українців, і, до речі, дідівщиною не зловживали - тобто я не бачив, аби з когось знущались чи лупцювали ні за що.
Вони любили попоїсти й тому, як могли, урізноманітнювали казенну хавку (їжею це назвати складно). В тому числі - ловили й готували собак. Одного разу навіть почастували мене шматочком смачно просмаженого м’яса, й лише потім сказали, що це якийсь бровко. Нічого, назад не попросилося.
Як говорив веселун з елегантним прізвищем Вензель, що правив за кухаря в тій східняцькій банді: "Все, що треба в степу солдату - вогонь і ніж". У себе в підсобці він тримав кошеня, дбайливо відгодовував. Що потім з цим котом сталося – не знаю і знати не хочу. Іншого разу той Вензель з бешкетною посмішкою в подробицях розказував мені, як кинув у піч живу ворону і що з нею там сталося.
Повторюся, ці були далеко не найгірші. Найгірші принижували й били слабших заради розваги, витирали ними підлоги (бачив особисто), змушували жувати фекалії, ґвалтували.
Тож коли читаю про те, що росіяни накоїли на Київщині включно зі вживанням собачатини, то маю які завгодно почуття, але тільки не подив. У росії - така ж сама, як у СРСР, рабська армія, заснована на продумано скотському ставленні до людей у найменших дрібницях. Єдиний спосіб вижити в такій системі - перетворитися на не обтяженого рефлексіями хижака. І місце походження не має ані найменшого значення: зламають усіх.
А тепер уявіть собі, що цим брудним, голодним і озвірілим істотам дали зброю і послали в іншу країну з дозволом робити все, що заманеться.
Хоча чого тут, після Бучі, уявляти.
