Твердження, що в кожного на цій війні свій фронт, вже стало майже банальністю – але це правда.
Сьогодні пропоную вам історію від зоозахисниці Ірини Шульженко. Ірині 50 років, вона живе в Києві і є активною учасницею волонтерського руху з порятунку безпритульних тварин.
Щойно Ірпінь було визволено від окупантів, Ірина одразу поїхала туди, усвідомлюючи, скільки покинутих тварин перебувають на межі голодної смерті.
Далі її пряма мова.
- Свою першу тварину я врятувала в ранньому дитинстві, 45 років тому. Двійко ще сліпих кошенят кинули в яму, я була змушена туди стрибати, а потім вигодовувала їх із піпетки. Все життя когось підбирала – котів, собак.
Почувши, що орки пішли з Ірпеня й розуміючи, яка там може бути ситуація з тваринами, я стала шукати, як туди поїхати. Потрапила в місто тільки 6 квітня. Було дуже мало людей і багато дуже голодних, зневоднених тварин, - хатніх котів та собак, чиї господарі або втекли від обстрілів, або загинули. Страшна картина, особливо з тими, кого лишили замкненими в квартирах чи подвір’ях.
Поїхали разом з подругою. Нам дали багато адрес, куди треба зазирнути й погодувати тварин, подивитись, як вони. Коли зупинилися посеред вулиці, аби звіритись зі списком, Катя побачила кота біля дев’ятиповерхового будинку. Ми підійшли до нього, щоб нагодувати й раптом почули ще нявчання. Вирахували: четвертий поверх, відкрита кватирка. Обійшли будинок, зайшли в під’їзд, попитали людей. Про ту квартиру нам сказали, що її здавали і що орендарі виїхали, а ключів не лишили. Ми з сусідом намагалися викрутити двірне вічко, аби бодай кинути харчу тому сіромасі, але з’ясувалося, що там другі двері. Тож стали шукати, як дістатися до вікна.
Спочатку поїхали до інтернет-провайдерів, але вони мали драбини тільки до другого поверху. Тоді подалися по інших адресах, паралельно визираючи електриків. В одній родині, якій ми привезли необхідні речі, нам підказали, де знаходиться частина МЧС. Проте МЧСники відповіли, що виїздять тільки на порятунок людей. І додали, що якщо я туди полізу, але не долізу, то вони приїдуть мене знімати і заодно врятують кота. Це ми прийняли як план В, а в якості плану А лишалися електрики.
Раптом на дорогу вибіг спанієль, дуже полохливий. Я за ним погналася - хотіла побачити, куди ж він забіжить і там його погодувати. А він привів мене прямісінько до комунальників, у яких була машина з підйомним механізмом і з люлькою. Чистісінька випадковість. Я крикнула їм ще здалеку на радостях: “Хлопці, мені вас Бог послав!”
Вмовили їх допомогти, а тут інша проблема: машина не могла стати до будинку достатньо близько. Тому, коли мене підняли, то десь пів метра я не діставала до вікна. Довелося ставати на поперечини, які обмежували люльку. Трохи лячно. Котик одразу зістрибнув з кватирки на підвіконня і давай мене лапкою торкатися, а я його ніяк не можу вхопити. Дуже боялася, що раптом він вчепиться в руку пазурами з переляку, не втримаю його та сама не втримаюсь. На щастя, хай не з першої спроби, я таки його взяла. Зараз він уже в безпеці.
Смугастий. Назвали Ірпішик.
P. S. А в Ірпінь уже повернулося багато людей. Роздаємо їм корми, щоб годували сусідських тварин чи безхатьків. І самі теж годуємо, а кому потрібна допомога – забираємо.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
