Майже всі західноєвропейські країни пройшли період колоніальної експансії. Важко уявити, чим сьогодні були б ці країни без колоніального минулого, без великих заморських імперій Британії, Іспанії, Португалії, Франції, Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Італії тощо…
Нині нагадуванням цим країнам про це минуле є багатомільйонні потоки біженців і мігрантів з Африки, Азії і Південної Америки. Це своєрідне історичне покарання за колишній розбій, поневолення й експлуатацію заморських територій.
У минулому в СРСР, а пізніше РФ дуже активно критикували колоніалізм, користувалися кожною нагодою поставити на карб Заходу його провини перед народами країн Третього світу, проте геть не помічали (бо не хотіли) власного колоніалізму.
Хоч би як там було, але за останні 50 років цивілізований Захід спромігся критично переоцінити період колоніальної експансії в своїй історії. Але то був надзвичайно болісний процес з провалами, відкатами, поверненням до попередніх періодів розвитку. Траплялися і очевидні намагання повернути історію назад.
Коли північноамериканські колонії проголосили незалежність і захистили її в національно-визвольній війні. Британська імперія нібито змирилися з цим. Але за кілька десятиліть спробувала повернути Північну Америку, що тоді вже називалася США, під своє колоніальне управління. В 1812 році Британія захопила місто Вашингтон і навіть спалила Білий дім. Проте операція виявилася безперспективною, британці зрозуміли, що нічого не вийде. Більше Британія спроб імперського реваншу не робила, ставши на довгі роки союзником США, котрі підтримали колишню метрополію в Першу і Другу світові війни.
У 1861 році Великобританія, Франція й Іспанія здійснили інтервенцію до Мексики. У 1862 році їхня коаліція розпалася, але в Мексиці залишилися війська Франції, які окупували майже всю країну, що була оголошена імперією на чолі з Максиміліаном I Габсбургом. Але опір мексиканців на чолі з президентом Беніто Хуаресом, зламати не вдалося, і в 1867 році Наполеон III, побоюючись втручання США, вивів свої війська з країни, і невдовзі сили Максиміліана I були розбиті, а він сам розстріляний. Іспанія самотужки в 1864 році атакувала Перу, котре на той час уже майже 40 років було незалежною державою. Рецидив імперської величі в цьому випадку також провалився. Іспанцям знадобилося щонайменше ще 30 років, щоб збагнути, що минуле вже не повернеться. А в 1898 році Іспанія втратила свої останні колонії в Америці: Кубу і Пуерто-Ріко, а також Філіппіни в Азії.
Це було настільки важко для національної свідомості, що в іспанській культурі виникло особливе явище: „покоління 1898 року”. Воно об’єднувало іспанських письменників, драматургів, філософів і намагалося пережити національну ментальну катастрофу, ”втрату національної величі”, перехід від світової імперії до звичайної держави, хоч і з невеликими колоніями в Африці.
Розпад португальської колоніальної імперії відбувся набагато пізніше, після так званої революції гвоздик 1974 року, коли офіцерський корпус країни покінчив з диктаторським режимом і коли португальські колонії Ангола, Мозамбік, Гвінея, острови Зеленого мису (куди Путін уже зараз збирався заслати послом відому зрадницю України Наталію Поклонську), Сан-Томе і Принсіпі здобули незалежність. Але валитися ця імперія почалася ще за життя диктатора Антоніу ді Салазара. Саме тоді Індія воєнною силою зайняла та приєднала до себе розташовані на її території португальські колонії Гоа, Діу і Даман. Для старого Салазара це було б страшним струсом, адже португальці володіли цими землями з XV століття, з часів знаменитого плавання Васко да Гама, оспіваного великим національним поетом Камоенсом в епосі „Лузіади” ( Лузітанія – це древня римська назва Португалії). Багато поколіть португальців теж не могли собі уявити, що Гоа, Діу і Даман не португальські, не належать цьому маленькому народу великих мореплавців, які на своїх благеньких каравелах, на яких у нас би не кожний відважився переплисти Дніпро, в XVI-XVII століттях плавали біля берегів Японії… Щоб не травмувати Салазара, оточення почало видавати для нього спеціальну газету в одному примірнику. Там усе було добре, а Гоа, Діу, Даман, як і раніше, належали Португалії, хоча насправді на той час уже Індії… Цікаво, що в останні місяці життя Леніна для нього теж видавали спеціальний полегшений варіант газети „Правда” в одному примірнику…
Нині РФ стоїть перед потребою болісного визнання й усвідомлення неминучості краху своєї колоніальної імперії. Біда в тому, що російські аналітики навіть не хочуть визнати свою державу колоніальною імперією, а свої завойовницькі дії колонізаторськими. І це незважаючи на те, що сьогодні Росія також змушена розплачуватися за колоніальне минуле. Це можна наочно спостерігати, коли після священного мусульманського місяця Рамадан під час Курбан-Байраму на вулиці Москви виходять 2 мільйони мусульман, які нині мешкають в російській столиці. Москву вже напівжартома називають Москвабад. У середині XIX ст. Росія захопила центральну Азію. То був типовий колоніальний розбій. У книзі Салтикова-Щедрина „Господа ташкенцы” розповідається, як російські колоніальні чиновники жорстоко експлуатували, грабували і принижували геть безправних узбеків, таджиків, туркменів, казахів і киргизів. А тепер деякі російські журналісти обурюються наявністю мільйонів людей з Центральної Азії в Росії.
Цікаво, що росіяни прагнули в Туркестані більшого. За часів Ніколая II один російський підполковник удерся зі своїм кавалерійським полком в Афганістан і відправив телеграму в штаб Туркестанського військового округу, вимагаючи, щоб йому дали ще два полки і обіцяючи легко завоювати весь Афганістан. Ніколай II, дізнавшись, телеграфував військовому начальству в Ташкент: „Вернуть дурака немедленно”. Афганістан не став завойовувати навіть великий „завойовник Всесвіту” Тимур Кульгавий, сказавши про ту країну так: „Це вулик, в якому дуже мало меду, проте безліч лютих бджіл”. На жаль, в 1979 році в Москві не знайшлося керівників навіть рівня мудрості Ніколая II і розпочалася афганська авантюра СРСР, кривава і безглузда…
Нині Росія йде шляхом колоніального реваншу, від якого колишні метрополії вже давно відмовилися. Але для Росії 30-тирічний постколоніальний період виявився замалим для розуміння ситуації в світі. Ще в 1991-92 роках таку поведінку можна було толерувати, мовляв, мало часу минуло. Тоді, наприклад, перший посол Росії і останній посол СРСР в Ізраїлі Александр Бовін не поспішав співпрацювати з послом України в цій країні, бо той йому не подобався. Чому? А тому, що той українець, за словами Бовина, був „надто самостійним”. Однак нині подібна поведінка офіційної Москви є абсолютним анахронізмом. А її дії на фронті – дикістю і варварством. Уся її кампанія в Україні – це суцільний воєнний злочин. Зараз московська диктатура прагне відродити свою колоніальну імперію, що в сучасних умовах, зокрема для України, означає перетворення на величезний концтабір під управлінням російських гауляйтерів. Але оптимізм навіює те, що всі попередні спроби (починаючи з XIX ст.) відродити ті чи інші імперії закінчувалися провалом…
