Один з військових злочинів російської федерації проти мирного населення України – ракетний удар по Вінниці 14 липня 2022 року – спонукав пригадати ще інший історичний факт, що розкриває потворну сутність московської політики. Це відома в історіографії Вінницька трагедія 1937-1938 років, коли, відповідно до секретних директив НКВД СССР та УССР, за сфабрикованими справами було розстріляно 9432 громадян – місцевих мирних мешканців, здебільшого у віці 25-45 років. Як засвідчили дослідники цієї жахливої події, розстріли і поховання здійснювалися в Центральному парку культури та відпочинку і на одному з міських кладовищ – теж у центрі Вінниці, як і зумисна ракетна атака місячної давності.
«Вінниця». Так назвала своє полотно уродженка містечка Винники, що під Львовом, мисткиня Ірина Банах-Твердохліб (1918 – 2013), що після Другої світової війни постійно проживала в еміграції. Тоді, 1976 року, вони створила ще ряд картин на дотичну тематику – не менш резонансні для українців діаспори малярські твори. До «Вінниці» авторка написала коротку анотацію в українській та англійській мовах: «Зображує профіль одної із десяти збірних могил, з котрих видобуто десять тисяч пов’язаних й тортурами замучених чоловіків і жінок. Це були переважно селяни з довколишніх сіл, яких арештували енкаведистські садисти й вони пропадали без вісті. Над могилами сумовито цвітуть дерева парку розваги, що його на глум над своїми жертвами улаштувало цинічне НКВД». Жорстка інтонація тексту, як і гіперболізована образно-пластична мова твору не була випадковим епізодом багатої біографії художниці, а питомою прикметою її духовно-ціннісного світогляду.
Сьогодні мистецтво Ірини Банах-Твердохліб стає більш актуальним, аніж за життя самої авторки. Ще тоді, в другій половині XX століття друзі та колеги відзначали її тяжіння до гостро-публіцистичної жанровості ряду полотен, присвячених драматичним сторінкам національної історії. Погляди художниці на варварську природу поведінки росіян збігалися з публікаціями багатьох інтелектуалів українського зарубіжжя, зокрема істориків та політологів. У самої ж авторки було чимало власних – глибоких й умотивованих – аргументів щодо відповідних історичних періодів через призму власного життєвого шляху.
З дитинства у Винниках у пам’яті Ірини Банах (в заміжжі Твердохліб) затрималося чимало світлих епізодів. «Мій батько завжди глядів із вдоволеним усміхом на мої рисунки і малювання, – пригадувала згодом вона. – Він радо купував мені фарби, папір, кольорові олівці, а я старалась намалювати щось гарне, щоб батькові подобалось; малювала залюбки квіти в городі, хату сусіда, як ми зі сестрою Асею йдемо до школи, собачата біля хати, а мали ми їх аж троє, та все інше, що мені на думку приходило. Свою дитячу творчість я приносила до школи й обдаровувала товаришок, а часом і учителька радо приймала мої малюнки…». Серед інших вражень дитинства і юності назавжди збереглися практики з розпису писанок, а також вшанування пам’яті Героїв біля встановленого на місцевому кладовищі меморіалу Українським січовим стрільцям.
Зростаюче захоплення малярством наприкінці 1930-х років спонукало Ірину відвідувати приватну студію Фелікса Вигживальського, на той час знаного у Львові живописця. Від 1939 року вона продовжує освіту в новоутвореному (на базі Мистецько-промислової школи) Інституті пластичного мистецтва, професорами якого були не менш імениті Зиґмунд Гарлянд і Микола Федюк. Фахові предмети довелось освоювати і в умовах Другої світової війни. Поза численні перепони, що виникли в роки окупації Львова, молода художниця проводила активну пленерну практику в Стрийському та Личаківському парках, в околицях Винник. З дипломом мисткині в галузі текстилю від 1943 року почала викладати рисунок, малярство і товарознавство у львівській середній Фаховій жіночій школі. Відтоді часто відвідувала Національний та Промисловий музеї, студіюючи артефакти народного мистецтва. Пам’ятними стали контакти з Оленою Кульчицькою, від якої успадкувала пристрасне й уважне ставлення до етнічної традиції.
Коли фронт війни між червоним та коричневим тоталітарними режимами наблизився до Львова, Ірина, вже зі своїм чоловіком Петром – інженером-агрономом – виїжджають на Захід. Їх шлях прокладався між Віднем та околицями, Зальцбургом та Авґсбурґом, де народився їх син. Тут, уже в новій сакрально-побутовій іпостасі матері, Ірина Банах-Твердохліб працює для потреб української громади середовища таборів для переміщених осіб: малює святочні картки, оформляє та ілюструє книги, настінні календарі. 1948 року спільно з жіночими організаціями організовує мистецьку виставку у таборі Сомме Касерне, де крім професійного мистецтва показує групу врятованих творів народної творчості.
Новий період життя і творчості розпочався з лютого 1949 року, відколи Твердохліби переїхала до Сполучених Штатів Америки. З народженням другої дитини, доньки, Ірина спершу вдома, а далі шляхом відвідин курсів шовкодруку і фотошовкодруку в Технологічному інституті міста Рочестер, відновила мистецьку практику. Тут розширилися її творчі зацікавлення в інших галузях, зокрема в кераміці та емалі. Навчання поєднувала з працею в анатомічному відділі. Допоміжні студії малярства у знаних місцевих художників вплинули на збагачення авторської методології в діапазоні фігуративного та абстрактного мистецтва.
«Прибувши до Америки – писала в своїй автобіографії Ірина Банах-Твердохліб, – я побачила, як тут усі народи живуть вільним життям, плекають свою мову, культуру, зберігають свої традиції. А наш народ на своїй рідній землі позбавлений цього всього й за оборону своїх національних прав терпить жорстоке переслідування. Ці переживання привели мене до створення картини «Два світи». Америку представлено із статуєю «Свободи», котра наче вітає усіх, що прибувають до цієї країни. Тут у відкритому суспільстві вони по-своєму влаштовуються й почуваються щасливими. Натомість СССР представлено тюрмою народів – пеклом на землі. Поневолені народи благають допомоги, поглядаючи на Америку, як на потенціяльного визволителя». Так українська мисткиня уже пізніше, в 1980-х роках, обґрунтувала громадянську ангажованість своєї творчості ще відтоді, з 1950-х років, відколи почали з’являтися її, сповнені болю і гніву, малярські твори з новітньої історичної української проблематики. У цих же словах – ключ до авторського методу, до структури образного мислення у тематично-смисловому векторі творчості.
Вже 1952 року з’являється її олійне полотно «Броди», яке стало першим з відомих на сьогодні авторських спроб розкрити найбільш больові точки новітньої української історії. В натуралістичній манері тут представлено сцену благословення матері на патріотичний чин свого сина – юнака з чистим і вольовим поглядом уже дорослої людини, готової до боротьби за Україну. Тема битви під Бродами, що відбулася в липні 1944 року між корпусом танкової армії німецького Вермахту, у складі якої була 14 піхотна (гренадерська) дивізія СС «Галичина» (сформована, в основному, з галицьких українців) та першим Українським фронтом червоної армії, очевидно, глибоко закріпилася і в свідомості художниці, оскільки тоді там полягло чимало її ровесників. Ірина Банах-Твердохліб цю сторінку недавнього минулого передала в розповідній формі, лише гіперболізувавши експресивним кольором пейзажне тло цілісної групи постатей. Така комбінація реалістичних та символьних структурних елементів стала домінуючою і для наступних картин національно-патріотичного спектру.
1970-і – початок 1980-х років стали найбільш плідними на громадянські рефлексії мисткині. В Україні це був час гучних політичних процесів проти дисидентського руху. З незначними проміжками часу вона створила масштабні за вкладеним змістом твори. Мотивуючи ці творчі зусилля, вона писала: «Я тяжко переживаю недолю нашого народу й болію над тим, що наша молодь про це небагато знає. Взявши це під увагу, я намалювала символічні картини, котрі можуть спонукати молоде покоління вжитися в ці трагічні моменти з нашої історії і на них виховувати своє насліддя». По черзі з’являються її живописні полотна «Наказ», «Сибір», «Хресна дорога української матері», «Українська мати на грані двох світів», «Два світи», «Вінниця», «До волі», «Україна сьогодні», «Земля моя прадідівська», «Голод в Україні в 1932-1933 роках» та ін. Різні за силою формально-образного вислову, з виразно артикульованим публіцистичним наративом, ці твори виконували важливу місію в інформуванні американського суспільства про реальну політику московських імперських режимів щодо України. Кожну з таких картин на виставках супроводжував двомовний (українською та англійською) текст. Так, до великого полотна з зображенням потворного кремля та портретів українських політв’язнів «Україна сьогодні» (1980) авторка написала стислий текст: «Кремль уосіблює московських царів і такий же червоний російський фашизм. Черепи у його підніжжі – це замучені кращі сини України, почавши від Калнишевського аж до Алі Горської, Володимира Івасюка, Кондратовича, Валерія Марченка, Олекси Тохого, Юрія Литвина й Василя Стуса. Від кремля паде тінь неволі на розлогу мапу України, на котрій контуром зображено наших дисидентів. Горою представлено холодними красками і колючими дротами сибірські концентраційні табори»…
…Картина «Вінниця» була виставлена на першій індивідуальній виставці Ірини Банах-Твердохліб у Рочестері в 1976 році, й одразу викликала значний суспільний резонанс. Відома журналістка П. Феічтінґер підготувала для свого часопису спеціальну рецензію та звернулася до авторки з проханням виставити цей твір з текстовим коментарем у місцевій бібліотеці для ширшого ознайомлення. Цей, як і численні інші твори художниці активно працювали як на ознайомлення полікультурної спільноти американських міст з драматичними сторінками української історії, так і на поглиблення історичної пам’яті української діаспори. Так же ж, як і як інші твори визначної української мисткині, виконані в техніках художньої кераміки, художньої емалі, ліногравюри і монотипії, а особливо вибійки, якою Ірина Банах-Твердохліб займалася найбільш системно (в практичному і науковому вимірах) – виховували в Українців поза Батьківщиною почуття етнонаціональної ідентичності та великої любові до рідної культури.
