Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Щоденник

12 січня, 2012 - 00:00

12 січня

Настрій піднесений, святковий, ну, словом, — різдвяний. Перший день Різдва вирішили навідатись із дітьми до козацького селища «Мамаєва слобода». Афіша на сайті обіцяла насичену та цікаву програму, а ввечері там відкривався організований Олегом Скрипкою фестиваль «Країна мрій різдвяна». Ми таки справді не пошкодували, що прийшли саме сюди. Бо душею свята, напевно, є атмосфера, а цієї, по-справжньому різдвяної, атмосфери в селищі вистачало. Тут тобі й народні майстри, які демонструють такі звичні колись для українського побуту вироби, — з глини, металу, дерева, плетені з соломи: глечики, брилі, тарелі, вишиті: прикраси та вбрання, безліч дотепних дитячих іграшок — як дерев’яних, так і з тканини, глини тощо. Тут і колядники в національних вбраннях: козаки й молодиці, хлопці й дівчата, і лине пісня. Вона скликає всіх — і дорослих, і малих під свої обійми, накриває, огортає милозвучним багатоголоссям. Не можу виділити якусь окрему емоцію з цих наших відвідин селища, бо всі вони спліталися з багатьох маленьких вражень, отриманих від відвідин кожного з цих цікавих острівців українського побуту. Це й кузня, в якій ми переглянули майстер-клас від коваля, й величезні орелі, на яких можуть вміститися відразу кілька чоловік — як дорослих так і дітей, а ще цікавіше, коли діти й дорослі — разом, і катання з дядьком-козаком на справжньому козацькому возі, якого віз норовливий кінь Скальт. А ще — плетені дідухи в кутках хат і в імпровізованих хатніх крамницях як нагадування про прадідівські традиції святкування Різдва, про шанування пращурів і достойну подяку землі-матінці за щедрий урожай. Мені часом здавалося, що я перелітаю в дитинство, де я відчувала так яскраво себе часточкою тієї мальовничої природи, яка мене оточувала. Яка також мала емоції — вміла плакати, сумувати й сміятися. У шумному мурашнику міста, в цій вічній біганині дорослого життя це відчуття потроху стирається. А ще по-особливому почуваєш себе в дерв’яній церківці, яка в «Мамаєвій слободі» має назву Покрови Пресвятої Богородиці. Так хотілося б влучно транслювати вам всі ті відчуття, коли потрапляєш до таких дерев’яних храмів, в яких ніби переплітається дух природи, дух лісу і людська душа. На жаль, ми так і не дочекалися закінчення концерту і феєричного завершального виступу самого Олега Скрипки в колі дітей, про який мені розказали згодом.. Діти трохи підмерзли, кликали домашні справи, потрібно було повертатись додому. Однак був один момент, який мені найбільше запам’ятався того дня. За день свята хрещена моїх дітей навчила їх ставити в церкві свічку «за здоров’я» України, окрему свічку. Це було велике для них відкриття. Тепер вся ця атмосфера народного духу — майстерна й пісенна — перемололась у їхніх душах, переплелася. Я бачила, як світилися їхні очі. І от, коли ми вже находились і надивились вдосталь, нарешті зайшли до храму, то діти, пам’ятаючи вчорашній урок, самі попросилися постави свічку за здоров’я України. Це був урок і для мене. І, враховуючи сьогодення, наша держава, напевно- таки, потребує, щоб до неї, до її землі поставились нарешті як до живої й перестали шматувати заради власного збагачення. Можливо, це яскравіше зрозуміють діти, яким доведеться розгрібати все це недбальство згодом.

Леся ШАПОВАЛ, «День»
Газета: