Деякі події нашого життя в Україні показують ясно: окрім зовнішнього фронту боїв українців проти рашистського війська, є ще й внутрішній фронт. На ньому ті, чиї уявлення про структурне облаштування держави та її стосунків з громадянським суспільством є тотожними з кремлядськими, власне рашистськими відчутно наступають на українські позиції. Під фактичним патронатом вищої влади, яка знаходиться в одній вельми примітній будові на вулиці Банковій…
Про фронт зовнішній наша - доволі млява, треба сказати - пропагандистська машина повідомляє щоденно. До другого інтерес значно менший. Хоча іноді він, той інтерес, усе ж раз по раз спалахує. Тільки два приклади. Перший, уже доволі тривалий, пов’язаний з відомою багатьом ситуацією навколо Національного центру Олександра Довженка, себто архіву ігрових фільмів. Від самого моменту свого призначення на посаду голови Держкіно (призначення, що відбулося у доволі сумнівний і непрозорий спосіб) Марина Кудерчук (доти податківець із Запоріжжя, з мікродосвідом директорки кінотеатру) вирішила, що фінансування Довженко-центру є неправомірно завищеним і взагалі неправильним. За тим стояло примітивне уявлення про архіви узагалі - як щось на кшталт складу готової продукції. А раз так - яке вже там фінансування?
І пішло-поїхало. Людина із мисленням бухгалтера-початківця взялася оцінювати діяльність інституцій культури. Ну для чого тут гроші узагалі? Ми це чуємо від початків 1990-х, подібні у чомусь уявлення зумовили фактичну зупинку фінансової підтримки кінематографа з боку держави - на цілих два десятиліття. А також більш ніж прохолодне ставлення високого чиновництва до культури в цілому.
У березні Довженко-центр перейшов під «дах» Держкіно (від Міністерства культури та інформаційної політики). І Кудерчук розпочала «спецоперацію» проти кіноархіву. Наказом про «реорганізацію» передбачено розчленування цілісної структури на три частини, при цім власне фільмова частина (а це передусім вихідні матеріали, оригінали фільмів, які потребують особливого технологічного режиму зберігання) мала бути передана якійсь невідомій організації, яка була зареєстрована ще 2011 року, але далі паперової фіксації діло не пішло.
І все це на повному серйозі. Враження повного безголов’я людей, що замислили цю «спецоперацію». Не дивно, що кінематографічний народ повстав. У першу чергу колектив самого Довженко-центру, на чолі з Оленою Кудерчук, яка минулого року виграла конкурс на посаду гендиректора Центру, але так і не була призначена (причина є очевидною - Офіс Президента України ставив на іншу претендентку).
Перипетії подальшої боротьби переказувати не буду, вони доволі об’ємно висвітлювались у соціальних мережах. Особливо потішив громаду сюжет із призначенням гендиректоркою Довженко-центру кінолога, собачої гіпнотизерки (і нібито ще і юристки). Плутанина з кінологами і кінознавцями справді утішна і напевно, що увійде в історію нашого кіно як один із анекдотів. Анекдотично виглядає і сама керівниця Держкіно, яка мислить на рівні бухгалтера і поверхового податківця. Її найменше цікавить сутність процесів, які відбуваються в культурі, зокрема в кіно. Вона мислить цифрами, метрми і кілометрами - більше нічого.
Кіно в цілому Кудерчук мало цікавить. Як і тих, хто гальмував фінансову підтримку кінематографа від держави у 90-ті та «нульові». Відтак не дивною виглядала її заява на початку ковідного карантину - мовляв, гроші потрібні на лікарні, тому яке кіно? Заберіть гроші від кіна!
В інтерв’ю Кудерчук «Укрінформу», оприлюдненому 19 листопада, вона обурюється заявою Української кіноакадемії, яка чомусь не погодилась на статус кишенькової. Заявляють, що гроші потрібні на виробництво фільмів. Очільниця Держкіно кваліфікувала цю вимогу як популізм. Мовляв, не розуміють, що війна, гроші на снаряди йдуть, танки і кулемети. Тільки ж нагадаю вже банальний, але точний вислів, який приписують Вінстону Черчіллю, англійському прем’єр-міністру часів Другої світової: «Якщо ми не надаємо грошей на культуру - тоді за віщо ми воюємо?!».
Якщо пані Кудерчук вважає, що на виробництво кіно грошей не треба, то хай залишить цю посаду, яку «обіймає» з такою меланхолійною пристрастю. Бо ми чуємо це від початку 1990-х, що грошей на кіно не треба, та й на культуру загалом - хіба що так, мінімум-мініморум. Бо поважнєй дєла єсть у нашей странє… От російське керівництво так не вважало. Перш ніж ввести війська у Крим, воно накривало півострів шрапнельною культурно-інформаційною «продукцією» щонайменше двадцять літ. Як і в Донбасі. України, її культури, зокрема й кіно, там не було зовсім.
Відтак Кудерчук наполягає на продовженні зрадницької, по суті справи, стратегії культурного роззброєння. Бо ж війна… Війна в сучасному світі ведеться не тільки воєнною, а передусім культурно-інформаційною зброєю. І ведеться вона проти України давно. Кудерчук про це не чула ніколи? А мала б. Хоча сказала ж в інтерв’ю, ніколи їй, за документами світу не бачить. Такий, з дозволу сказати, керівник…
Слухайте, ну справді, соромно на все це дивитись. Невже це в Україні, в Києві відбувається, а не в Москві? Ми ж самі собі розказуємо, що там, за поребриком, тоталітаризм, там виставили народ на периферію, там править бал чиновник, а всі інші - дурні і охломони. Тільки от се Кудерчукове Держкіно, де все робиться не тільки непрофесійно, а ще й непрозоро, у повному дисконтакті з громадою, професійним середовищем - що се, коли не фрагмент інституції, влаштованої за лекалами путіністів? Що се, коли не здача, по всіх пунктах, території кіно нашому ворогу? Війну ми виграємо - на фронті. А внутрішню поки що виграють кудерчуки…
Не тільки в кіно. Недавня історія з виборами нового складу Національного олімпійського комітету, куди пройшли одверто зрадницькі, одверто проросійські сили (на кшталт шуфричів-суркісів), яскрава ілюстрація того, що існує внутрішній фронт. На якому поки що кудерчуки і шуфричі домінують. Відтак є загроза того, що українці, подолавши ворога на полі бою, прокинуться, опісля перемоги, в країні, яка дуже нагадуватиме переможений путінізм. Бо тут його буде зверху.
Тим часом, на екранах з’явився новий фільм, чергова екранізація знаменитого роману Еріха-Марії Ремарка «На західному фронті без перемін» німецького режисера Едварда Бергера. Про те, як молоді німці, кинуті у пекло Першої світової, зазнають особистої світоглядної катастрофи. Наш кінематограф, упродовж останніх років, довів спроможність осмислення реалій, у тому числі воєнних, сучасної доби (у фільмах Валентина Васяновича, Наталі Ворожбит, Нарімана Алієва, Романа Бондарчука та інших). Нині усе це поставлено на паузу.
Зрозуміло, війна. Але ж вона продовжується. І ми знаємо, чим закінчується ігнорування безпекових загроз і відмова озброюватись. А кіно - це зброя. Відмовлятися від неї не тільки морально, а й злочинно…
