Прошу пробачення в українських читачів блогу, яким ім’я Василя Вишиваного, я вважаю, добре відомо. Але я дізнався подробиці цієї сумної долі нещодавно, і вона мене зворушила (ось найбільш точне слово). Це цілком окрема й дуже цікава тема: коли член монаршого дому сприймає високе народження не як дарунок долі, а як тягар відповідальності, й у новій надзвичайно неромантичній реальності намагається відповідати романтичному образу принца-шармана.
Я не маю на увазі шоуменів з пишним родоводом, які обожнюють фотографуватися в орденах і стрічках.
Мова про людей, які дійсно прагнули відіграти важливу роль в історії своєї країни або людства, не маючи для того жодних креденціалів, окрім найяснішого походження. Деяким у цьому певною мірою навіть таланило: іспанському Хуан-Карлосу, камбоджійському Нородому Сіануку, болгарському Симеону Саксен-Кобургу, шведському Фольке Бернадоту. Але більшість прекрасних принців XX століття так і не спромоглися на жодне епохальне діяння, але дорого заплатили за «дум высокое стремленье». Ось одна з таких історій.
Грос-адмірал австрійського флоту Карл-Стефан Австрійський (1860— 1933) сприймав своє ерцгерцогство, як самурай карму, і вирішив виховати синів корисними працівниками багатонаціональної імперії. На початку двадцятого століття передбачалося, що громіздкий габсбурзький конгломерат має перетворитися на федерацію монархій, кожну з яких очолить принц імператорської крові. Свого старшого сина грос-адмірал готував у польські королі. Юного Карла-Альбрехта було виховано в любові до польської історії, культури, мови.
Любов була не з розрахунку, а щира, що принц згодом довів справами: став офіцером польської армії, а після поразки 1939 року відмовився підписати «Фолькслист» (тобто визнати себе арійцем). За це його було заарештовано гестапо і піддано тортурам, внаслідок яких залишився наполовину паралізованим, осліп на одне око, але від свого добровільного «поляцтва» так і не відступився.
Проте герой моєї розповіді — не чудовий «поляк» Карл-Альбрехт, а інший син грос-адмірала, Вільгельм, який став українцем і полюбив свою батьківщину, що дісталася за рознарядкою, із такою ж інтенсивною німецькою ѓрунтовністю. Народився Вільгельм 1895 року, тобто до моменту розпаду імперії він був ще зовсім молодий. На відміну від більшості Габсбургів, не емігрував до якогось тихого місця, а кинувся в саму гущу кривавих подій.
Свого часу про нього говорили як про майбутнього «українського короля», Вільгельм серйозно змагався з гетьманом Скоропадським.
Принц брав участь у створенні Західноукраїнської Народної Республіки, потім був полковником січових стрільців, але зрештою залишив Україну, посварившись з петлюрівським урядом.
Вільгельм так проймався українськими інтересами, що став непримиренним ворогом Польщі й поляків, через що навіть розірвав стосунки зі своїм старшим братом.
Одягався принц у вишиванку. Випускав вірші українською мовою під псевдонімом Василь Вишиваний: «Про хмари, що в сторони рідні йдете» — причому під «стороною рідною» малася на увазі зовсім не Австрія.
В еміграції цей щирий Габсбург намагався брати участь у діяльності українських політичних організацій, але істотної ролі в цьому русі вже не відігравав.
На нього чекала сумна доля невдахи, розчавленого тягарем «великих надій»: переїзди з країни до країни, марні спроби повернутися в політику, богемне життя, гучні скандали...
Фінал цього невдалого життя трагічний.
1947 року цього уламка імперії, що тихо жив у радянському секторі окупованого Відня, було не знати чого заарештовано МДБ.
Що робити з «українським королем», який не відбувся, чекісти не знали, але зі своїх лап, звичайно, не випустили. Вигадали якусь мутну шпигунську історію, вліпили 25 років і посадили до київської в’язниці, де тендітний поет-ерцгерцог дуже швидко помер.
Приємно, проте, що через сорок років прокуратура Київського військового округу реабілітувала громадянина В. Габсбурга за відсутності складу злочину.
