Про кардинала Йосифа Сліпого, главу Української греко-католицької церкви (1944 — 1984), говорив увесь світ ще до того, як у Радянському Союзі почули термін «горбачовська перебудова». Про його звільнення клопотав американський президент Джон Кеннеді, а стараннями Папи Івана XXIII йому було дозволено виїхати у вільний світ — до Риму. В жовтні 1963-го він виступив із промовою на ІІ Ватиканському Соборі, де, всупереч традиції, його вітали оплесками. Після 18 років ГУЛАГу він ще чверть століття керував Церквою. Попрощатися з ним прийшов Папа Іван Павло ІІ, і знову, всупереч традиції, поцілував його руку. Згідно із заповітом, 7 вересня 1992-го тіло Патріарха Йосифа перепоховане у крипті Львівського кафедрального собору св. Юра.
Отець доктор Іван ДАЦЬКО був одним із найближчих співробітників Патріарха. Після виходу УГКЦ із підпілля працював генеральним вікарієм Львівської архієпархії, канцлером Патріаршої курії. Згодом був відповідальним за зовнішні справи і зв’язки УКГЦ. З 2005-го очолює Інститут екуменічних студій. З 2008-го — голова Релігійного товариства «Свята Софія в Римі». «День» цікавився в отця Івана спогадами про Патріарха Йосифа Сліпого, а також говорив про християнське обличчя України сьогодні.
— Як так сталося, що Патріарх Йосиф Сліпий обрав вас одним з найближчих співробітників?
— Замолоду я був дуже активним та ідеалістом! У 19 років, на п’ятому семестрі теологічних студій, щось штовхнуло просити Патріарха прийняти мене під свою юрисдикцію. На той момент добре знав мови: англійську, німецьку, італійську. До того ж не було так багато охочих працювати з ним. А я був наймолодший. Патріарх прийняв мене, вислухав і вислав на студії в Інсбрук (Австрія). Можу сказати, що в нас склалися стосунки, як між дідусем і внуком. Зауважу, що дідусь був дуже суворий, такого австрійського покрою, але він мене любив. Я був його особистим секретарем від 12 січня 1976 року, коли мені було 28, і аж до самої смерті Патріарха у вересні 1984 року.
— Чи довіряв Патріарх людям?
— Він був дуже обережний: ще довго після звільнення з таборів, коли вів важливі розмови, вмикав голосно радіо, просив перевірити кабінет, чи, бува, не ведеться прослуховування. Я теж не мав його повної довіри відразу. Спочатку виконував дрібні доручення: чи то написати різдвяне привітання, чи принести якусь посилку, але, зважаючи на те, що я знав англійську, німецьку та італійську, Патріарх Йосиф доручав мені писати важливу документацію: звернення до Папи, кардиналів, різні меморандуми. Я думаю, що він нікому на сто відсотків не довіряв! Хоч і був дуже суворий, та часом забував усі свої титули й обов’язки і залишався милим дідусем для всіх нас. Як на мене, то в особі Патріарха Йосифа виявилася далекоглядність Митрополита Андрея Шептицького, який, вибираючи його своїм наступником, знав, що він вистоїть проти натиску совєтських служб і збереже Церкву — і Йосиф Сліпий витерпів 18 років ГУЛАГу! То була епоха великих ісповідників віри: в Польщі був Стефан Вишинський, у Чехії — кардинал Беран. Видається, що нині немає таких сильних духом, твердих людей. Такі люди не мають дипломатичного типу мислення — говорять про те, що відчувають і у що вірять.
— Розкажіть про Патріарха Йосифа Сліпого як національного лідера. Що гуртувало людей навколо нього?
— Не знаю, чи можете собі уявити, який мало ефект те, що він вийшов на волю. Він вселив у нас віру, що наша Церква жива і зможе витерпіти всі переслідування. До того ж він вселяв у нас, емігрантів, гордість за свою землю. Всі запам’ятали його слова, що «кості й крові зрікатися не можна!» Як провідник він був надзвичайно енергійною людиною: ледве вийшов на волю, а вже малу семінарію перетворив у папську, розпочав справу патріархату, заснував католицький університет, відновлює чернецтво. Цікавим є те, що аргументом Папи Івана XXIII перед Хрущовим було те, що Митрополит Сліпий уже надто старий і його треба випустити, аби він спокійно доживав віку в монастирі. А він жив іще 25 років і встиг зрушити всю еміграцію й не тільки. Патріарх Йосиф на весь світ заявляв про право українців на самостійну, соборну державу. Його приймали королі Іспанії та Бельгії, президент Італії, ФРН та інші достойники. Він був голосом вільної України.
— Який момент із життя Патріарха ви запам’ятали найбільше? Що його найбільше характеризувало?
— Наприкінці понтифікату Папи Павла VI нам видавалося, що нас уже ніхто не розуміє. Я звернувся до Патріарха Йосифа, нарікаючи: «Ваше Блаженство, що ж це таке відбувається: Синоду не можна скликувати, патріархату не визнають, обмежені права духовенства... Чому ж воно так?» А він мені каже: «Брате, які ви ще наївні. Все могло бути набагато гірше: вас могли ще бити й принижувати. Запам’ятайте, зло довго тривати не може!» Він мав глибоку віру, що настануть кращі часи. Він видавав різні книжки українською мовою: богословського чи історичного характеру. Тираж у тисячу примірників уже був завеликий для наших потреб, а Патріарх Йосиф щоразу замовляв півтори тисячі, мовляв, решта піде в Україну. Нам бракувало місця для зберігання тих книжок, деякі з них псувалися, але Патріарх був переконаний, що прийде час, коли в Україні люди відчують потребу в такій літературі. Так і сталось: у 1990 році, коли глава УГКЦ повернувся до Львова, люди хапали з наших рук ці книжки.
Патріарх Йосиф не був сентиментальною людиною: я ніколи не бачив, щоб він плакав. Лише раз у нього ледь чутно заламався голос на похороні владики Степана Чміля, салезіянина, якого він особливо любив і, думаю, що він у нього сповідався. Патріарх Йосиф був чоловіком, який сам від себе багато вимагав.
— А від інших?
— О, ще більше! Кажуть, що ознака святості — це вимагати від себе якнайбільше, а від інших якнайменше. Він багато вимагав і від близьких. Патріарх Йосиф страшенно не любив сидіти без діла... Він ніяк не міг пробачити совєтам, що 18 найкращих років свого життя мерзнув у Сибіру. Казав, що за цей час устиг би зробити багато доброго. Патріарх Йосиф був людиною молитви. Після Служби Божої він ще довго залишався в каплиці. Я любив за ним спостерігати, бо в часі молитви він був справжній. Знаю, що Патріарх Йосиф дякував Богові за все, та часом мені здавалося, наче він сперечався з Ним. Міг по столу вдарити, мовляв, чому ж воно так, Господи?! То були не дивацтва, а глибока розмова з Богом.
— Попрощатися з покійним Патріархом прийшов Папа Іван Павло ІІ. Відомо, що він поцілував перстень Патріарха Йосифа, хоча за ватиканським протоколом цього робити не повинен був. Розкажіть про цей візит. Це лише приклад ввічливості чи цей папський жест має щось означати в історії УГКЦ?
— Я мав змогу бачити перстень на руці Сліпого лише двічі: під час вручення йому кардинальського титулу й під час прибуття архієпископа Василія Величковського до Риму в лютому 1972 р. Папа Іван Павло ІІ дуже цінував Патріарха Йосифа. Папа наголошував на тому, що інші кардинали не можуть говорити з ним так, як це було дозволено кардиналові Сліпому. За час свого понтифікату Іван Павло ІІ цілував руку лише двом кардиналам — своєму вчителеві Стефанові Вишинському та Йосифові Сліпому. Патріарх помер зранку 7 вересня 1984 року, а Іван Павло ІІ вже мав запланований візит до Канади. Тоді він відклав його, аби вшанувати пам’ять Патріарха Сліпого. Прилетівши гелікоптером у семінарію, нині колегію св. Покрови, він зайшов до собору святої Софії, потім помолився навколішки, покропив тіло, а тоді поцілував руку Йосифа Сліпого. Цей жест є виявом надзвичайної пошани. В 1990 році Іван Павло ІІ згадував, як Патріарх Йосиф сказав йому, що він буде найбільшим Папою, якщо визнає наш патріархат. Папа цього не виконав, хоча й багато посприяв.
— Щодо питання історичної відповідальності... Минуло 20 років, а комунізм не відчуває себе винним ні в злочинах проти Церкви, ні навіть у тому, що занапастив стільки людських життів. Це спрацьовує християнський принцип прощення чи саме так виглядає справедливість?
— Пам’ятаю, як Патріарх Йосиф нас часто питав: «Що про вас скаже історія? З яким багажем, добрим чи поганим, ти станеш перед Богом?» Для нього було важливо залишити для наступних поколінь добрий спадок. Він належав до тої формації священиків, які робили так званий іспит совісті. Тобто аналізував не лише свої власні вчинки, а й глибоко роздумував над тим, що потребує його народ і що він може для цього зробити. Якби Патріарх Йосиф жив сьогодні, то виразно сказав би деяким владним людям, що так далі жити не можна. Пророків люблять по смерті, а за життя їх убивають в Україні. Бо пророки говорять правду, а вона особливо болить тим, на кому шапка горить. Нині бракує такої відповідальності й політикам, а то й декотрим церковнослужителям. Патріарх Йосиф критично, хоч і з великою любов’ю, оцінював Україну, кажучи, що в нас кожен другий — геній, але що з того, якщо він безхребетний і нечесний.
— Патріарх Йосиф Сліпий протягом одного року після звільнення зміг заснувати УКУ ім. Папи Климента в Римі, а через шість років вже було урочисто освячено Собор св. Софії в Римі. Яким ви бачите стан духовної освіти за цих 20 років так званої нашої волі?
— У Церкві є ще багато невирішених питань. Попри все, можемо похвалитися чималими здобутками. Ми відновили структуру Церкви. До цього часу мали й маємо добрих глав Церкви. Маю надію, що ми служимо добрим моральним авторитетом для вірних. Ми намагаємося підтримувати якісну, некорумповану освіту. Підтримка науки — це закон, який також залишив нам Патріарх Йосиф і його попередник Митрополит Андрей Шептицький. Звісно, що теперішній розвиток УКУ є великою заслугою нашого покоління, особливо отця-ректора Бориса Ґудзяка. Та ми лише пожинаємо те, що засіяли наші попередники! За свою історію Церква замало інвестувала у мирян, — сьогодні ми не боїмося це робити. В Римських папських університетах навчається понад 200 наших студентів, з яких значна частина є мирянами й мирянками. Причому вивчають не лише богослов’я, а й мистецтво та інші науки. Я є президентом Інституту екуменічних студій, де навчається також багато світських журналістів!
— Ви згадали, що очолюєте Інститут екуменічних студій. Прошу, дайте фахову оцінку міжконфесійного діалогу в Україні.
— Екуменізм — це праця для єдності Церков. Навіть більше — це відновлення єдності. Адже конфесії були створені не Христом, а людьми. Христос заснував одну Церкву, а ми поділилися заради власних слабостей, гордості, заздрості та браку терпимості. У християнстві Східної Європи під словом «екуменізм» дехто помилково вважає навернення до свого, тобто до того, у що вірю я. А так не має бути. Не можна ніколи поступатися правдами віри. Однак, якщо ми хочемо бути єдиними, то маємо визнавати, де зробили помилку й де треба просити прощення. Католицька церква за понтифікату Івана Павла ІІ визнала свою провину за інквізицію, хрестові походи та інше. УГКЦ також просила прощення у своїх православних братів. Про це неодноразово говорив Патріарх Мирослав-Іван Любачівський, під час візиту Папи в Україну Патріарх Любомир це повторив. Блаженнійший Святослав уже це повторював. На жаль, чомусь Російська православна церква не має сили й відваги просити прощення. Ми чекаємо, що колись хтось візьме на себе відповідальність за наслідки Львівського псевдособору в 1946 році. Сумно, але деколи в мене складається враження, що забагато християн звикли до поділеної Церкви й їм наче комфортно так жити.
— Насамкінець, отче, скажіть, що додає вам сили?
— Тримають мене слова мого небесного покровителя Івана Хрестителя, які він сказав при зустрічі з Христом: «Я маю маліти, а Він має рости».
