Сергій Жижко — один із активних борців за незалежність України, який, за його ж власними словами, «належав до людей, які знаходилися в радикальному таборі української національної демократії». Розмова в редакції «Дня» відбулася раніше, але напряму торкається політичних подій початку 1990-х. Народився Жижко в Магаданській області в сім’ї політв’язнів. З 1990-го року — член Української гельсінської спілки та Української республіканської партії. Був секретарем Львівської обласної організації УРП з питань ідеології. З 1991 року стає індивідуальним членом Української національної асамблеї, а пізніше — і членом ОУН. На I Зборі Конгресу українських націоналістів у 1992-му затверджений головою Секретаріату, а з 1994 р. — заступник голови КУН. Обіймає цю посаду до 2003 року, поки головою Конгресу є Слава Стецько. Наразі основним видом діяльності Сергія Андрійовича є робота з архівами СБУ, які стосуються ОУН. Українську політику наш співрозмовник знає зсередини. З 1988 року він — активний учасник політичного життя країни. З цього ми й почали нашу розмову.
— Ви в контексті української політики з 1988 року. Із вашої точки зору, якою мірою змінилася сучасна політика порівняно з політикою 1990-х?
— Політика, яка народилася в кінці 1980-х і пройшла свою еволюцію практично до кінця 1990-х рр., характеризується кількома факторами. Насамперед це був антикомунізм у різних формах і смислах. Люди хотіли жити в новому, іншому суспільстві, у якому пануватиме свобода. У подальшому вона оформляється в демократію. Це механізм, який дає можливість людині бути вільною. Багато хто тоді вже розумів неефективність наявного господарювання й ефективність приватної власності. Від дріб’язкових інтересів до ще не зрозумілих форм, коли можна мати приватну власність, володіти нею, розпоряджатися, розвивати. Поняття свободи та демократії були потрібні в різних регіонах України для різних прошарків суспільства.
Здебільшого Західна Україна, київська інтелігенція були націлені на відродження України, національних цінностей. Питання про здобуття політичної незалежності української держави в кінці 1980-х ставили тільки націоналісти. Народних Рух України, у якому зосередилися націонал-демократи, спочатку виступав за перебудову. Навіть Українська гельсінська спілка ставила питання про конфедеративний устрій СРСР. Питання політичної незалежності, державності тоді порушувала Українська міжпартійна асамблея, яка вважала, що необхідно починати відлік нової України з 1918 року. Навіть збирали підписи людей, які вважають себе громадянами Української Народної Республіки. Практично це заперечувало УРСР і відривало Україну від спадщини радянських традицій. Але такі групи не мали сильного проводу, авторитетів.
— Зрештою, незалежність було здобуто. Що далі пішло не так? Чому Україна не змогла стати на шлях якіснішої політики, яка б привела нас туди, де сьогодні поляки, словаки, угорці, — в Європу?
— Я належав до людей, які перебували в радикальному таборі української національної демократії (крок за кроком усвідомили себе націоналістами). Ми вважали, що необхідно активним способом підвищити політичну температуру в тоді ще УРСР до такого рівня, щоб вилонити по всій Україні — не тільки на Галичині, а й у Донецьку, Харкові тощо — протестні настрої, які б поставили питання про повне усунення компартноменклатури. Як відомо, студентська революція на граніті в жовтні 1990 року висунула п’ять вимог. Одна з них — перевибори до Верховної Ради. Але закінчилося все змовою керівництва націонал-демократів із частиною компартноменклатури. Якби перевибори все-таки відбулися, то в умовах дедалі більшого піднесення населення України у Верховній Раді не було би «групи 239», а сформувалася би більшість із демократів або таких депутатів, як Алтунян із Харкова чи Гурвіц з Одеси. Словом, незалежність України можна було би проголосити ще до відомого московського путчу в серпні 1991 року. Важко спрогнозувати, як би відреагувала Москва на це, але Росія, Єльцин ішли паралельним шляхом. Не думаю, що якийсь новий Сталін захопив би владу у Кремлі й почав завойовувати Україну.
Пригадую, я зустрів тоді на вулиці Михайла Гориня (він був дещо розгубленим) і кажу йому: «Пане Михайле, влада лежить на вулиці, а її ніхто не бере». Виходило так, що комуністи не можуть, а демократи — не здатні. Якби Лук’яненко, Павличко й інші оголосили, що влада в Україні належить Народній Раді, то чинити опір не було б кому. Але вони боялися, не мали досвіду. Зрештою, було виконано лише одну вимогу студентів — відставку Масола. Його місце посів Фокін. Націонал-демократи домовилися із Кравчуком (Івашко практично відійшов), відбулося замирення. Тих, хто пішов за Кравчуком, важко назвати націонал-комуністами, яких, до речі, в Україні розстріляли ще в 20 — 30-х рр., але на той час вони відігравали саме цю роль. Таким чином, в Україні все пішло за загальносоюзним сценарієм: декларація, потім путч у Москві і проголошення незалежності.
Що далі пішло не так? По-перше, на той час все-таки не було політичної сили, яка б повела боротьбу за владу. Народний Рух України був нечисленним і мав регіональний характер, йому бракувало кадрів, які б могли взяти владу у свої руки й керувати державою. По-друге, українська компартноменклатура була найкваліфікованіша на терені колишнього Радянського Союзу (як у Москві та Петербурзі). Тому коли було здобуто незалежність, вона не служила своєму народові, більше того, вона показала своє справжнє обличчя, яке неможливо було побачити навіть у радянські часи за Щербицького. Якщо, наприклад, польська чи литовська партноменклатура опанувала ситуацію на користь своїх держав, то українська, хоч би як вона потім називалася за часів Кучми — НДП, СДПУ(о), навіть «Наша Україна», так і не змогла цього зробити. Вони не справилися з ефективним керуванням державою і справедливою приватизацією.
Якби націонал-демократи ще до путчу нарощували свій наступ, то змінити партноменклатуру можна було б набагато швидше. Це не означає, що перші керували би краще (ми бачили, як націонал-демократи виявили себе після 2004-го), але шляхом демократії ми б пішли значно раніше. Перехід на іншу політичну культуру відбувся б ще на початку 1990-х рр.
— Цікаво, що свого часу Кравчук заборонив Компартію, а Кучма під вибори 1999 року її знову реанімував.
— Є ще один дуже важливий фактор, який гальмує розвиток України, — це російський уплив. Традиції озиратися на Москву в нас глибоко вкорінені. Це пов’язано з нерозвиненістю української суспільної свідомості, браком об’єктивних знань про західний світ. Усе це дає можливість Росії керувати нами. Як відомо, ці традиції тягнуться ще з часів імперії — малоросійство, потім СРСР — радянофільство. Саме завдяки цьому комплексу Кучма й виграв вибори 1994 року, бо Кравчука вважали націоналістом. Я пам’ятаю, як ми зі Славою Стецько пішли до нього на другий тиждень після його обрання. Він був дещо розгубленим, довго слухав нас і зрештою сказав: «Я васалом не буду». Справді, він васалом не був, але сформував свою кланово-олігархічну систему. Хоч би як у Росії говорили про Україну за радянських часів, що це рівноправна республіка і що тут не мало місця ніяке національне гноблення, ми все-таки були підколоніальною державою. Тому нам треба було провести люстрацію, щоб ліквідувати цю компрадорськість. А так вона й досі продовжує жити в головах наших громадян. 1999 року Кучма вже розіграв інший сценарій, зробивши Симоненка своїм основним конкурентом, він цього разу використав вищезгаданий комплекс цілком навпаки і вдруге став президентом.
— Початкова розгубленість Кучми зрештою перетворилася на десять років правління. Як ви оцінюєте цей період?
— Я не можу позитивно оцінювати діяльність президента Кучми чи Кравчука, тому що, на мою думку, вони мали б діяти інакше. На це були всі шанси. Серед варіантів, як вести Українську державу, вони завжди вибирали чи не найгірший. Дякувати їм тільки за те, що за них Україна не втратила незалежності й до певної міри опиралася російській експансії, не можна. У тому, що мало зроблено за час їхнього правління, винний не народ, а верхівка. Аналогічно з Ющенком. Народ чи якісь там «любі друзі» не винні, винен він сам. Таким чином, за двадцять років незалежності позитиву набереться десь на десять років, а інші десять — утрачено. Народ винен у тому, що обирав цих людей. Причина — політична непідготовленість. Незважаючи на підкуп, обман, фальсифікації, обирали все ж таки люди.
Звичайно, були інші варіанти розвитку України — інші кандидати в народні депутати, у президенти. Як показав час, якби Україна робила інакший вибір у минулому, ми б досягли набагато кращих результатів у майбутньому. Чого південно-східна частина України так довго голосувала за комуністів? Навіть коли було кого вибирати — чесні, молоді, амбітні, чомусь вибирали найшкідливіших для себе. На виборах 1999 року я підтримував Євгена Марчука й досі вважаю, що для України це був найкращий варіант. Тим більше з точки зору президентства Віктора Ющенка, який здавався ідеальним кандидатом для демократів. Щоб обрати Марчука, не вистачило електорату, а це значить, не вистачило політичної культури — зробити корисний для себе вибір.
— 2004-го політичної культури вже вистачило, але, як показав час, не було кандидата.
— Кандидат начебто був. Народ ставився до Ющенка із симпатією. Але виявилося, що обрали людину, яка не виправдала сподівань. Розійшлися: 1999 року — народ із кандидатом, 2004-го — президент із народом. Це призвело до того, що сьогодні суспільство живе у величезній дезінтеграції, а як результат — нинішній Президент не має ніякого політичного опору. Здавалося б, Янукович має всю владу для того, щоб приносити користь державі, народові, але цього немає. Тому що навіть за абсолютної влади немає впевненості у правильності вибраної дороги. Суспільство живе окремо, і влада — окремо. Немає взаємозв’язку й довіри. Це два окремі життя.
Якщо порівнювати політичну активність кінця 1980-х — початку 1990-х рр. із нинішньою, то тоді вона була сповнена правдою й оптимістичним настроєм тих, хто був проти існуючої системи. Усе це тривало до помаранчевої революції. Потім, коли Віктор Ющенко прийшов до влади, активність знизилася. Політичні сили опинилися в повній пасивності, перестали вимагати, давити, контролювати. Політичний ресурс вичерпав себе. Сьогодні ж ми маємо ситуацію абсолютно інакшу. А все тому, що знизу не народжується альтернативна опозиційна думка, яка б давала суспільствові чітку перспективу. Тобто ніхто не виробляє нової політичної думки. Звичайно, є окремі політики, та ж Юлія Тимошенко, що сидить у в’язниці, але якби не було причин критикувати владу, то з чим би вони вийшли до людей?
— Чи це все ж таки не нагадує вам стан націонал-демократичних сил на початку 1990-х?
— Ситуативна єдність серед націонал-демократів була завжди. Але відмінність у тому, що тоді був широкий усенародний потяг до нового життя й опротестування старої системи. Був рух знизу. Рухівське керівництво не могло жити окремо від широких політизованих народних структур. Тому воно прислухалося до народу й реагувало. Існувала динаміка — народ підпирав. Якби не було Руху, на його місці був би хтось інший. Сьогодні такого немає. Нинішні народні депутати у Верховній Раді не відіграють ніякої ролі. Пригадую, коли я прийшов у Верховну Раду... перебував я там чи ні, було важливо тільки для мене й моєї політичної біографії, а не для членів фракції чи партій. Тому що вони самі особливої ролі не відігравали. Фракція із 70 осіб не веде самостійного політичного життя, вона чекає вказівки зверху. Живого політичного організму — «Нашої України» — у парламенті не стало одразу після того, як частина фракції пішла у виконавчу владу. Навіть ті кілька відомих політичних груп чи облич, яких запрошують нині на шоу до Шустера, ролі не відіграють. У низах немає думки, дискусії. Політичне життя в Україні завмерло. На сьогодні всі національно-демократичні партії себе вичерпали.
— Як виходити із ситуації? Де шукати опори?
— Колись, коли Ющенко йшов у президенти, у нього було таке гасло: і словом, і ділом. Тобто все, що сказано, буде виконано. Правда, в реальності вийшло все навпаки. Народ очікував на 90% більше, але... Тому сьогодні треба повернути слова на їхнє місце, прив’язати їх до конкретних справ. Від політиків багато що залежить, але вони мають з’явитися. А суспільству (кожному громадянинові) треба навчитися будувати Україну навколо себе. Це так звана мурашина праця — тактика малих справ. Її використовували в різних народах, у тому числі в Україні в «темні і непроглядні» періоди. Одні писали словники, другі збирали етнографічні матеріали, треті будували театри... Щоб іти вперед, людина має заново пізнати себе, світ навколо себе й діяти по-новому. Політичний потік з’явиться тоді, коли кожен із нас стане живою краплиною. Наприклад, боротьба малого бізнесу, пенсіонерів, інших соціальних груп за свої права відбувається, але політично вона ще не оформилася. Люди не вірять ні у вибори, ні у зміну влади, вони шукають спосіб вижити на індивідуальному рівні. Тому їм мають допомагати інтелігенція, ЗМІ, політичні сили.
— Іноді кажуть про цикли змін через п’ятнадцять років.
— Сподіватися на наступний цикл можна, але до змін треба бути готовими. Очолити народну хвилю завжди знайдеться кому, але часто виникають проблеми з реалізацією. Сьогодні ми живимо в період, коли треба працювати над собою, над майбутнім, у тому числі щоб молоде покоління не було деморалізоване через деморалізованість старшого покоління. Думаю, не варто сподіватися на якісь історичні відрухи, тому що місію з ведення народу має виконувати еліта, провідники. В Україні є влада, інституції, але немає проводу нації. Це не теоретична забавка, це мають бути реальні люди, професіональні політики. На жаль, ті, хто сьогодні вважає себе такими політиками, не є проводирями нації. Нам не потрібні вожді, це не той час. Нам потрібні провідники — шляхетні, мудрі й мужні. Може, мудрі й мужні ще знайдуться, а от шляхетні?
