Учора російська поліція повністю перекрила Тріумфальну площу в центрі Москви, на якій позавчора опозиція намагалася організувати акції протесту проти фальсифікації на виборах до Думи. Таким чином, влада намагається уникнути повторення позавчорашньої наймасштабнішої антиурядової акції в центрі столиці. Тоді було затримано 600 осіб, серед них — представники опозиції: лідер «Яблока» Сергій Мітрохін, один із лідерів «Солидарности» Борис Нємцов і голова «Другой России» Едуард Лимонов.
Із початком протестних акцій у Москві й Санкт-Петербурзі деякі експерти стали проводити паралелі між Тріумфальною площею й Майданом, викликаним масовими фальсифікаціями на президентських виборах в Україні 2004 року. Однак, як кажуть, будь-яке порівняння кульгає. Річ у тім, що на Майдані і Тріумфальній площі зареєстровано «різні температури». Справа в тому, що якість народу і влади в Україні та Росії різні.
Виниклі протестні настрої у зв’язку з фальсифікаціями результатів голосування по-різному оцінюють російські власті і зарубіжні спостерігачі. З одного боку, ідеолог Кремля Владислав Сурков заявив, що «спроби розбурхати ситуацію та інтерпретувати її у негативному і провокаційному ключі приречені на провал. Все під контролем». З іншого, зарубіжні спостерігачі стверджують, зокрема Sueddeutsche Zeitung, що «результат нинішніх парламентських виборів доводить, що Путін і його мажордом Медведєв — а також їхні наближені — повинні усвідомити, що їхній проект під назвою «керована демократія» закінчується». «День» звернувся до відомого російського політтехнолога Гліба ПАВЛОВСЬКОГО, який у грудні 2004 року прославився словами: «Революції вчасно не дали в пику», з проханням прокоментувати процеси, що почалися після виборів у Російській Федерації.
— Глібе Олеговичу, чи справді все під контролем, як заявляє Сурков, чи проект під назвою «керована демократія» закінчується»?
— Як кажуть в Одесі: і ти, Абраме, маєш рацію, і ти, Саро, теж. У країні все під контролем. І влада сама розбурхує ситуацію. Вона сама це робить. Жоден Захід і жодні опозиційні сили самі по собі не могли так явно, так сильно вдарити по очікуваннях виборців, як сама влада. Спочатку у вересні своєю так званою рокіровкою усередині тандему з висуненням Путіна кандидатом у президенти. Після чого вона обрушила власний рейтинг «Единой России» і рейтинг Путіна і Медведєва теж. І по-друге, якимись маніпуляціями з цифрами виборців на виборах, бо парадоксально, але екзит-пол, проведений на замовлення самої ж влади у Москві, наприклад Фондом громадської думки, показав, що за «Единую Россию» проголосували 27 відсотків виборців. А офіційні цифри голосування були на 20 відсотків більші. Хто ж це робив (сміється)? Це робила опозиція?
Тому сьогодні Кремль і Білий дім московський — це два головні революціонери Росії. Тому їм нічого ображатися, що вони розбурхали людей у великих містах.
— А є ще й така думка: «У Кремлі перестали розуміти, що відбувається в країні».
— Я неодноразово це говорив. На жаль, я це був вимушений констатувати ще на початку цього року. І, власне кажучи, мої заяви на цю тему в принципі призвели до того, що я втратив можливість консультувати Кремль. Сильна сторона колишнього Президента Росії була та, що там оперували реальною політичною інформацією, а не побажаннями тих чи інших керуючих товаришів. Сьогодні ця Адміністрація Президента на службі «чого бажаєте?». І відповідно вони не можуть працювати з реальною інформацією. Наскільки я знаю, всі партійні органи й інформаційні адміністрації приголомшені тим, як там відноситися Кремль до даних.
— Глібе Олеговичу, чи погоджуєтеся ви з думкою іспанської газети El Pais, яка пише, що «недільні парламентські вибори продемонстрували зростання зрілості російського суспільства і його готовність відстоювати власну гідність перед анахронічними виборчими маніпуляціями правлячого класу, який прагне зберегти владу»?
— На жаль, ні. Навпаки. Суспільство за останніх 15 років політично вельми деградувало. У разі чого деградацію можна списати на владу. З іншого боку, у суспільстві з’явилися групи, які потребують реальної інформації щодо раціональної політики, політики європейського зразка. Такі групи пов’язані і з діловими колами, культурним життям, суспільним життям. У Росії власне задає тон все-таки городянин, а не житель села і передмістя. Городянин хоче чогось іншого. Я не можу сказати, що він політично зрілий, але дуже й дуже розсерджений.
— А чому не вдається цю розсердженість втілити в конкретні дії, у створення партії, а потім — в отримання мандатів у парламенті? Напевно, таким чином має Росія еволюціонувати, а не знову через черговий бунт, як це було 1917 року?
— 1917 рік тут ні до чого. У нас немає ні світової війни, слава Богу, ні колишнього російського села. Проблема абсолютно в іншому. Криза економічна у світі збіглась із кризою політичних партій. Власне кажучи, це дуже негативна тенденція. Росія розігрівається в той час, коли Європа, навпаки, знаходиться в занепаді, у кризі. Тим часом розвиток партій у Європі, зокрема в Україні, перебуває у досить важкому стані. У країні багато громадянських сил, але вони не бачать себе у старих парламентських партіях. І, з іншого боку, парламентські не бачать цих сил. Тут є проблема. Якщо у Росії стануться якісь потрясіння, то, я боюся, вони не матимуть ліберального характеру.
— Глібе Олеговичу, а протестні настрої, що виникли, у Росії мають потенціал для розростання чи будуть придушені?
— Сьогодні важко сказати. Швидше за все, вони після якогось підйому підуть на спад. Але ними скористається парламентська опозиція для того, аби виторгувати для себе якісь бонуси у переговорах із владою. Це непогано. Але навряд чи призведе до довготривалих позитивних змін.
— Деякі спостерігачі роблять припущення, що «тепер перед Путіним стоїть важкий вибір. Прем’єр може або зміцнити «керованість» російської демократії, або «провести лібералізацію і визнати, що спроби утримати в оковах настільки багату й освічену країну, як Росія, приречені на поразку». Що ви думаєте із цього приводу?
— Я думаю, що ця думка мало пов’язана з уявленнями про Росію. У Росії дещо інші проблеми. По-перше, я повинен сказати, що Путін дуже цікавий і сильний політик і сьогодні залишається, незважаючи ні на що, найцікавішою політичною особою. Подобається це комусь чи ні — це так. У нього є концепція, і він уміє її доводити до кінця. Але це політик, який зробив цього року низку помилок. І найбільша помилка була в тому, що він допустив приниження президента Медведєва, змусивши його відмовитися від висунення у кандидати. Як з’ясувалося, цього не пробачив Путіну власний виборець. Тому він знаходиться у важкому становищі. Але Путін вирішує інше завдання — створення більш рухливої, активної і ліберальної політики. Але сама по собі лібералізація не вирішує економічних і національних проблем Росії, а навпаки може їх заплутати. Сама по собі лібералізація не вирішує проблем більш жорстокої конкуренції в Євразії за ринки. Причому конкуренція, судячи з усього, вестиметься, зокрема, із застосуванням сили. Тому не можна спрощувати порядок денний. Навальний чудовий викривач корупції, але як людина, яка пропонує якісь альтернативи чи перспективу, — він ніхто.
— Глібе Олеговичу, якщо підсумувати, то які, на вашу думку, спостерігатимуться тенденції у Росії з приходом Путіна на третій термін? Чи буде він проводити лібералізацію?
— Я думаю, що сьогодні вирішується інше питання: хто опанує ту модель політичну, яку збудували Путін і Медведєв і яка перебуває у кризі. Річ у тім, що збудувати іншу модель ніхто не зможе. Цілком очевидно, що йде боротьба за цю модель. Хто б якими словами не прикривався. Модель потрібно зробити зручнішою для людей, менш небезпечною, менш ризикованою, зручнішою для бізнесу, більш європейською. Але не йдеться про те, аби зламати цю модель. Звичайно, переважні можливості тут у двох людей сьогодні. У Путіна і Медведєва. Кожен із них може у своєму варіанті заволодіти ситуацією, очоливши цю незадоволеність і запропонувавши невдоволеним той або інший вихід. Але чи буде це зроблено чи ні, я не знаю, я скептично ставлюся до здатності влади серйозно оцінювати розрізнені політичні дані.
