У ці дні ми знову вирушаємо в дорогу до Вифлеєму. Адже Різдвяний піст пропонується Церквою як нагода кожному з нас молитовно пережити й обнадійливу радість, і випробування цією дорогою. Колись, за тисячі років до нас, нею вже пройшов Авраам, відгукнувшись на голос Творця. Тут, під Вифлеємом, поховав його онук Яків улюблену дружину — Рахиль, із котрою разом повернувся до Ханаану з заробітчанських хлібів. До Ханаану, до могил предків, рвалися з Єгипту далекі нащадки Якова й Рахилі, шукаючи обіцяного Богом краю свободи. А згодом разом із свекрухою прибилася до вифлеємських полів моавитянка Рут, навіть не уявляючи, що її онук Давид стане найвідомішим в історії царем і предком Месії.
І ось знову людними стали дороги до Вифлеєму. Серед тисяч нащадків Давида простує туди на перепис і галилеянин Йосиф із зарученою з ним Дівою Марією. А зі сходу, гублячись у здогадах, квапляться за сяйвом таємничої зірки троє мудреців, аби віддати поклін Цареві світу. Шлях кожного з них починався серед сумнівів і вагань. Вони відгукнулися на поклик дороги, лише переконавшись: їх кличе Бог.
Праведний Йосиф навряд чи переміг би розпачливі думки, якби не зупинився, не дослухався до голосу з Неба й не почув: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить Сина, і ти даси Йому ім’я Ісус, бо Він спасе народ Свій від гріхів їхніх» (Мт. 1:20-21).
Досвід Йосифа Обручника розкриває перед нами унікальну цінність молитовної зупинки на життєвій дорозі. Церква запрошує нас час від часу відкласти свої справи, вимкнути телефон і телевізор, вийти з електронної мережі — й послухати Бога. Ця молитовна зупинка, піст, і є насамперед порою духовного перепочинку, порою слухання.
Сорокаденний піст, що відділяє нас від Різдвяних свят, — це лише маленький епізод у нашій власній дорозі до Бога. На цій дорозі нам доводиться переживати страх, зазнавати розчарувань, губитися, втрачати орієнтири. Нас переслідує сумнів: а чи туди ми йдемо? Чи реальною є визначена мета? Чи справді чекає на нас хтось там, попереду, в кінці життєвої дороги? І чи ж ми потрібні Йому? Але без руху до мети, до нашого Вифлеєму, ми так ніколи й не знайдемо відповіді на ці питання.
Обмеження в їжі, відмова від розваг, звуження кола контактів мають створити в нашому житті простір тиші. І, може, серед зосередженої тиші молитви ми відчуємо серцем почуті вифлеємськими пастушками ангельські слова про те, що «сьогодні народився вам у місті Давидовім Спаситель, Він же Христос Господь» (Лк. 2:11).
Ці слова насправді звернені до кожного з нас. І це до нас простягає руки в очікуванні зустрічі Немовлятко з вифлеємських ясел. А вифлеємська зірка сяє перед нами, відкриваючи радісну перспективу повернення до втраченого Едему, до джерела душевного спокою і внутрішньої гармонії — єднання з Богом. У цьому сяйві простягається перед нами дорога додому, якою може стати для кожного християнина Різдвяний піст.
