23 листопада — Міжнародний день протидії безкарності. Вчора українські журналісти провели марш-протест, пройшовши вулицями Києва від Адміністрації Президента до Національної спілки журналістів. У такий спосіб представники ЗМІ нагадали владі про своїх колег, що загинули чи постраждали, але злочини проти яких так і не розкриті, а винні не знайдені та не покарані.
Напевно, не буде перебільшенням сказати, що марш проти безкарності став ще одним Днем пам’яті в українській журналістиці. У петиції до української влади, яка була проголошена біля Адміністрації Президента на спеціальному прес-брифінгу, ініціатори маршу згадали всіх українських журналістів, які загинули чи постраждали. Хроніка таких злочинів починається ще із 1992 року, коли при загадкових обставинах пішов із життя редактор львівської газети «Життя і праця» Мирон Ляхович. У списку загиблих 45 прізвищ. Поряд зі зникненням Гії Гонгадзе, вбивством Ігоря Александрова, минулорічним зникненням Василя Климентьєва, які більшою чи меншою мірою відомі суспільству, — більше сорока трагічних випадків, які, що прикметно, сталися переважно з регіональними журналістами. Не випадково «День» наголошував, що говорити про цензуру в ефірі — це одне, а боротися за справедливість, що протистоїть чиїмсь бізнес-інтересам у твоєму маленькому містечку — зовсім інше та набагато небезпечніше. Тому дуже важливо, що ініціатори маршу проти безкарності згадали прізвища всіх постраждалих журналістів. На сайті «Телекритики» (www.telekritika.ua) над опублікованою петицією розміщений портрет Гії Гонгадзе. Адже саме справа Гонгадзе стала символом безкарності в Україні.
Журналісти оголосили вимоги до влади. Вони не нові: знайти й покарати замовників убивства Георгія Гонгадзе та гарантувати відкритий і прозорий судовий процес у цій справі. Бо поки що справа рухається у зворотному напрямку...
Два тижні тому відомий соціолог Євген Головаха, коментуючи заяву Мустафи Найєма до Генеральної прокуратури («День», №205 від 11 листопада 2011 р.), зазначив, що в українській історії не було жодного випадку, коли влада дослухалася б до поодиноких голосів. Хода журналістів вулицями Києва об’єднала як медійні, так і громадські організації. Серед тих, хто долучився до написання петиції, — громадський рух «Стоп цензурі!», Українська медіа-асоціація, Незалежна медіа-профспілка та Національна спілка журналістів України. Підтримали ініціативу також Міжнародна федерація журналістів та «Репортери без кордонів». Тому марш українських журналістів проти безкарності — це важлива заявка на солідарність. Головне, щоб цей голос солідарності звучав не один раз у рік у декларативній формі, а став повсякденною практикою для українських журналістів.
