Влада в черговий раз продемонструвала: День Свободи (22 листопада) — все-таки не її свято. Авжеж... сім років тому для нинішньої команди на чолі з Віктором Януковичем розпочалися події, які призвели до втрати, як люблять вони самі повторювати, «їхньої перемоги». Янукович, як показала нещодавно оприлюднена сайтом «Wikileaks» депеша (шифрограму написано послом США Вільямом Тейлором за підсумками зустрічі з тодішнім прем’єр-міністром Януковичем п’ять років тому), у 2006-му вірив, що «Ющенко завдячує американцям своєю посадою». Тому цілком можливо, що Президент і досі вірить, що помаранчева революція відбулася завдяки США. Проте мало хто з президентського оточення говорить, що саме завдяки досягненням 2004 року в Україні стали можливими чесні вибори, які згодом визнавав увесь світ. В тому числі останні президентські, на яких Віктор Федорович таки здобув омріяну посаду. Чого не скажеш про минулорічні місцеві вибори, які критикувалися як в Україні, так і за кордоном.
Цього року влада про державне свято згадала. Правда, доволі своєрідно. Київський окружний адміністративний суд заборонив будь-які зібрання, мітинги, ходу 21 і 22 листопада в центрі столиці, зокрема на Майдані. До речі, одне з мотивувань до ухвалення такого рішення — візит в Україну президента Литви Далі Грибаускайте, що вимагає державної охорони. Це спровокувало цілу дискусію в мережі. Одні користувачі пропонують звернутися з листом до високої гості, мовляв, щоб вона переговорила з Януковичем про наші права і свободи. Інші взагалі пропонують перенести візит. Але, може, перед тим як звертатися до президента іншої держави, нам варто самим розібратися зі своїми правами і свободами чи їх відсутністю.
Можливо, Януковичу і неприємні спогади про «помаранчеві» події семирічної давнини. Але це частина нашої новітньої історії. Люди вийшли на Майдан не конкретно проти Януковича і за Ющенка, а проти фальсифікацій виборів, старих правил Кучми, корупції, придушення свободи слова, відсутності політичної конкуренції... І за нову країну. Що з цих надій вдалося втілити в життя? У Ющенка, який отримав майже необмежений кредит довіри, була можливість провести реформи. Він її згаяв. Зараз така можливість є в Януковича. Але поки що він використовує її для закручування гайок і побудови горезвісної вертикалі. Ну а що ж суспільство? Втомилося. Німує. Можливо, варто самим собі відповісти лише на два запитання. Чому, обираючи будь-яку владу, суспільство не вміє її контролювати? А зрештою, наблизилися чи віддалилися українці до (від) мети, яку ставили у 2004-му — стати більш вільними?
КОМЕНТАРI
Мирослав МАРИНОВИЧ, правозахисник, віце-ректор УКУ:
— Чи навчилося наше суспільство робити висновки? Вочевидь, ні. Ми робимо висновки про те, що Ющенко не виправдав сподівань, хтось те саме говорить про Юлію Тимошенко і «помаранчеву» команду. І це правильно, але це можуть сказати лише ті люди, які стояли на Майдані задля того, щоби втілити всі свої надії і мрії через Ющенка чи Юлю. Ті люди, що стояли на Майдані, аби утвердити людську гідність, не мають розчаровуватися від того, що політики не виправдали наших сподівань. Так, мені сумно, мені прикро з цього приводу, одначе для мене це не перекреслює значення помаранчевої революції. Висновки, що їх роблять сьогодні (мені траплялися навіть такі реакції: для чого я там стояв, для чого мерз, вони всі однакові...), засвідчують, що ми поставили політикам неправильне запитання.
На запитання: «Чому, обираючи будь-яку владу, українське суспільство не вміє її контролювати?», — відповім так: тому що суспільство не ставить перед собою контроль як осмислене завдання. Українське суспільство каже: «Вибрали правильного Президента, то нехай тепер й змінює на краще наше життя». Так «помаранчева» частина надіялася на Ющенка, «синьо-біла» — на Януковича. І одна, і друга частинки України виявилися обдуреними у своїх сподіваннях. На жаль, ми не осягнули ще того закону демократії — демократія буде порядком, демократія буде механізмом, що задовольнятиме наші вимоги і сподівання лише у тому випадку, коли ми контролюватимемо наших політиків.
Щодо того, чи наблизилися українці до поставленої 2004 року мети — стати більш вільними — або віддалилися від неї... Без сумніву, наблизилися, але я використаю вже дуже зужитий образ — метафору про Мойсея, котрий проблукав 40 років. Ідучи всі ті роки, він наближався до своєї мети, але це не означає, що географічно він ішов по прямій. Він блукав пустелею, часом віддаляючись від Ізраїлю, а не наближаючись до нього. І разом із тим він усе одно наближався до своєї мети.
Дмитро ОМЕЛЬЧУК, кандидат історичних наук, викладач Таврійського національного університету ім. В. Вернадського:
— Сім років для історії людства — дуже невеликий термін, однак для життя однієї людини або для суспільства — це досить багато. На жаль, час, який минув після помаранчевої революції, не змінив Україну на краще. Це був час величезного розчарування тих, хто повірив у Майдан і високі гасла, які були висунуті, тому що люди, які прийшли до влади, не справилися, можливо, за різних причин, з тією високою місією і довірою, яка була надана їм народом.
Тому зовсім не дивно, що результати виборів 2010 року фактично владу віддали в руки тих, хто був тоді по інший бік Майдану. Що стосується контролю мас над владою, то це не проблема сьогоднішнього дня, бо в нас ніколи не було цього досвіду, влада залишалася безконтрольною ще і до, і впродовж радянських часів, а тим більше — за умов спроб побудови демократичного суспільства. Це свідчить про те, що громадянське суспільство як таке у нас іще тільки-но розпочинається, ще дуже сильні патерналістські традиції і дуже сильна віра в доброго царя, хоч як би він називався — цар, генсек, або як зараз — президент, якого так щиро обирали багато хто з українців. Це, на жаль, робота не одного часу і не одного десятиліття, і найбільше мене турбує те, що прогрес у цьому вимірі у нас надзвичайно повільний. Тому мені здається, що сім років із тих пам’ятних днів, не тільки не наблизили нас, вони багато в чому віддалили нас від тих ідеалів, за які люди виходили на Майдан.
Григорій ГУРТОВИЙ, заслужений працівник культури України, засновник і директор Торчинського народного історичного музею, Волинська область:
— Свій Майдан був навіть у нашому маленькому містечку. На площу біля селищної ради люди з’їжджалися машинами, автобусами, возами, велосипедами, ішли пішки з усієї округи. А тепер дехто мені, побачивши у нашому музеї стенд, присвячений тим подіям, каже: навіщо це?! Але це наша історія. Тоді кожен мав можливість сказати про те, як мріє бути вільним. Сказати, що Україна має бути вільною. Поняття свободи властиве українському народові. «Увесь плебс пішов у козаки», — так казав Адам Кисіль у 1648 році за часи Козаччини, котра теж стала своєрідним майданом у боротьбі за волю. Тоді тільки на Волині у тридцяти місцях діяли козацькі загони. Федір Липка в Луцьку заснував козацьку сотню, яка переросла у козацький Луцький полк. І саме на Волині, у Горохові, Степан Гирич, коли Богдана Хмельницького, який повертався на Київ, зустрічали як Месію, подарував йому білого в яблуках коня, на котрому Хмельницький і в’їхав у Київ...
Але і далека Козаччина, і недавній Майдан знову ж таки підтверджують, що у нас, українців, є, на жаль, недобра риса: ми гуртуємося навколо певної ідеї і певного вождя, але дуже швидко втрачаємо єдність і розходимося по своїх хуторах. У часи Другої світової війни мені випало потрапити у німецький концтабір. І як ви гадаєте? Єдиною купкою у ньому трималися французи, серби, поляки і навіть росіяни. Тільки ми, українці, були кожен сам за себе. І доки Чорновіл із друзями співали «Червону калину», інші присвоювали «пароплави, заводи і фабрики». І Козаччина, і Майдан були лише спалахами, після яких, на жаль, народ традиційно зраджували вожді...
Юрій ПРИСЯЖНЮК, доктор історичних наук, професор кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:
— За останні роки українство, як національна спільнота, помітно віддалилося від мети 2004 року, бо без державного чинника в цій царині мало шансів на успіх. Народні ж обранці — і «помаранчеві», і «синьо-білі» — виявилися не на висоті завдань. Схоже, саме тому, що обранцями себе ніколи й не відчували. Ідеологічні маневри на «своєму електоральному полі» амбіційних до влади гравців — це дещо інакше. Сюди цілком слушно долучити думку: чи не всі кандидати у президенти на наступних виборах 2010 року вже забули про Майдан та антимайдан, більше думали не про перспективи країни, а про особисте комфортне працевлаштування. Не дивно, що в їхній агітаційній риториці нація, громадяни постали у зручних технологічних термінах/міфах — «народ», «люди» тощо. Обіцянки ж «іти до кінця» виглядали симпатичними лише попервах — насправді йшлося про чергову маніпуляцію тими «голосами», котрі ще вірять або продаються. Вочевидь, українським виборцям справді буває важко збагнути, а тим більше позитивно сприйняти ледве вловиму межу, коли «вірність електоратові» у політиків крок за кроком переростає в національно руйнівну позицію.
Проте не все так однозначно, позаяк події осені 2004 року — явище, яке помітно розширило горизонти політичних меж. День Свободи 22 листопада — це свято бажаної для українців демократії. Його не сприймають, ба більше — ненавидять ті, хто звик керувати «для народу», але за його ж рахунок і — що головне — без нього. Тому, власне, святковості цього дня в Україні очікується рівно стільки, скільки в країні реального народовладдя. А оскільки нині його не так і багато, то урочистості пройдуть надто скромно. Можновладці, вочевидь, узагалі обмежаться участю в телевізійних та радіошоу, на яких звично пропонуватимуть словесну казуїстику.
Безперечно, українське суспільство, хоча досі й неспроможне контролювати владу, висновки робить. Спільнота — здебільшого в режимі постфактум, тобто це та традиція, яку прийнято називати народною мудрістю. Вона досить влучно фіксує історичну правду, втім, сам народ зазвичай перебуває в позиції стороннього спостерігача, тим самим звільняє себе від відповідальності за перебіг поточних подій. Іншими словами, пересічно люди влучно оцінюють те, що відбулося, але мало чого вчаться, і мало на що впливають. Індивідуально все виглядає набагато оптимістичніше — у постпомаранчевий період порівняно більше громадян, передусім молодих, намагається жити автономно від політичної кон’юнктури. Люди все менше кивають на «великі» кабінети, не сподіваються, що там мають їх почути. Власне, така позиція і формує зародки омріяного громадянського суспільства. На мій погляд, це і є здобутком помаранчевої революції.
Анатолій СОКОРИНСЬКИЙ, голова Дніпропетровської обласної організації Української народної партії:
— Я був не тільки безпосереднім учасником Майдану, але й довіреною особою кандидата на посаду президента Віктора Ющенка. І можу сказати, що Україна, на жаль, зараз віддаляється від демократичних завоювань помаранчевої революції. Але це й не дивно, бо народ, який ніколи не знав свободи, не зміг оцінити її переваги. Це цілком природно. Ковток свіжого повітря — ще не гарантія, що людина буде дихати на повні груди. Тож демократична «реанімація» країни не вдалася. Із поверненням минулої влади почався період справжньої вакханалії беззаконня. Достатньо подивитися на те, які рішення приймає Верховна Рада в економічній, соціальній сфері, у виборчому законодавстві. Народ так і не зрозумів, що після помаранчевої революції ми таки жили у демократичному суспільстві, а зараз повертаємося до часів авторитаризму. Причин для того багато. Насамперед це трапилось тому, що в 2004 році занадто багато випадкових людей скочили на східці вагона, сподіваючись долучитися до нової влади, а як тільки-но політичний клімат змінився, вони порозбігалися. Тому в нашого народу зневіра, бо сподівання на краще не відбулися. Гадаю, що мине декілька років, і в Україні виросте нова молода генерація, яка змете нинішню владу. Спасіння прийде через об’єднання тих, хто цінує свободу. Ми ж 22 листопада вийдемо на мітинг до будинку облдержадміністрації під старим гаслом «Свободу не спинити». Поки влада мовчить, але думаю, що вони спробують заборонити нашу ініціативу, хоча до нас приєдналися майже всі опозиційні сили Дніпропетровщини. Та День Свободи ми все одно будемо святкувати, як завжди, попри всі перепони.
Володимир ЛУПАЦІЙ, політолог, директор Центру соціологічних досліджень «Софія»:
— У нас зараз, можливо, максимальний рівень відчуження суспільства від політичних інституцій. Ми бачимо, що зростає недовіра не лише до державних органів виконавчої влади і правлячих політичних сил, але й до опозиції. Проблема полягає в тому, що ми сьогодні перебуваємо у фазі, коли в рамках чинних інституцій політичний процес стагнує, бюрократизується. Відповідно, у суспільстві зростає недовіра до виборів як механізму представницької демократії, зростає зневіра в те, що за допомогою виборів як таких можна досягти якихось змін. Відбулася втрата довіри до парламенту і до моделі електоральної демократії. Максимальний прояв позиції суспільства, гадаю, буде пов’язаний із загостренням ситуації по лінії «центр — регіони».
Я не поділяю точки зору, що суспільство ставило собі якусь далекоглядну стратегічну мету в 2004 році. Воно хотіло захистити своє волевиявлення, результати голосування. Тоді ця мета була досягнута. Стосовно більш далеких кроків, суспільство не могло ставити таких цілей, а структур самоорганізації суспільства, які розгорнули би проекти діяльності соціально активних груп незалежно від державної влади, не покладаючи всі надії лише на новообраного президента, не було.
Сьогодні політичні механізми представлення інтересів різних соціальних груп паралізовані. Яким чином ці інтереси можуть «пробити» собі дорогу? Швидше за все, це буде відбуватися на регіональному рівні. Люди будуть виступати й захищати свої конкретні інтереси, апелюючи до місцевої влади, і навіть якщо вони будуть ставити питання, які потребують вирішення на загальнонаціональному рівні, знову-таки, свою силу вони будуть намагатися демонструвати на регіональному рівні, як це демонструється, коли йде облога ОДА, створюється загроза перекривання якихось автомагістралей тощо. Згодом через укрупнення й укладення асоціацій між соціальними ініціативами, які йдуть знизу, ми повернемося до загальнонаціонального політичного процесу.
Ірина БЕКЕШКІНА, соціолог, голова фонду «Демократичні ініціативи»:
— 2004 року було сфальсифіковано результати виборів. Як соціолог я можу це стверджувати, тому що насправді всі екзит-поли показали і в першому, і в другому турі перемогу Ющенка. І люди вийшли на площі, тому що відчували: якщо вони зараз не обстоять чесність виборів, то виборів в Україні більше не буде ніколи, це назавжди. Справді, частина виборців вийшла за Ющенка, а частина — тому, що була обурена ситуацією, яка склалася в країні. Хоча, звичайно, на Ющенка і його команду сподівалися. Чого люди навчилися? Якщо спиратися на дані соціологічних досліджень, насамперед люди розчарувалися в політиках, і вони зрозуміли, що сподіватися на те, що прийде месія, не варто. Нині жоден із політиків не має позитивного балансу рейтингу довіри, тобто не довіряють усім політикам. Люди перестали вірити в обіцянки. Усе це можна зарахувати, очевидно, до плюсів. Люди стали скептичнішими, менш довірливими. А наскільки вони навчилися позитивно обирати, ми побачимо на наступних виборах. Очевидно, вони розчарувалися не внаслідок помаранчевої революції, а внаслідок тих двох виборів, які були після цього. Бо всі вибори в нас відбувалися за принципом «набрехали, повірили, розчарувалися, вибрали інших, які теж набрехали, набрехали ще більше, і знову розчарувалися». Люди поки що не навчилися аналізувати обіцянки. Вони лише зараз починають усвідомлювати, що обирають не царів, небожителів, які прийдуть і розв’яжуть усі проблеми, а менеджерів, тих, хто може краще впоратися з керуванням України. Але я не думаю, що така точка зору набула загального поширення.
У більшості люди не навчилися контролювати владу. Коли ми проводили опитування щодо закону про доступ до публічної інформації, то з’ясувалося, що половина населення взагалі нічого про цей закон не чула. Але це вже, я думаю, наслідок роботи ЗМІ, бо звідки ж вони можуть про це почути? А по-друге, навіть із тих, хто чув, мізерна частина населення надсилала певні запити про інформацію. Вони ще цього не просто не знають (адже можна навчитися контролювати владу), а не відчувають у цьому потреби.
