Нещодавно на сторінках «Дня» один із наших читачів написав, що хотів би дізнатися, як живуть українці на Далекому Сході. Минулого тижня до редакції завітав колишній генеральний консул України у Владивостоці Олександр ДАНИЛЬЧЕНКО, який прочитав цей коментар і висловив бажання розповісти про далекосхідних українців.
— Організоване переселення й економічне освоєння українцями Далекого Сходу Росії почалося у квітні 1883 року, коли до Владивостока прибули два пароплави з Одеси, — розповідає Олександр Петрович. — На них припливло близько 1 тис. 700 українських селян із Чернігівської та Київської губерній.
Українці селилися там, де пшениця росте, — поза межами зони вічної мерзлоти, заселяючи степові райони нинішнього Приморського краю, південь Хабаровського краю і південь Амурської області, які згодом дістали назву Зеленого Клину. А держава заселяла в цю місцину людей свідомо — щоб утримати безлюдні території за собою. Тому й пільги для перших поселенців спочатку були великими — по 100 десятин кожному. Інша річ — це все треба було освоювати. Та, зрештою, переселення було успішним. Сюди пробували переселяти й інші народи, але українці, маючи обмаль землі, найохочіше туди їхали. 1913 року українці на півдні Далекого Сходу — на Зеленому Клині — становили 60% населення. 20% корейців, 10% росіян і ще 10% нечисленні корінні народи — нанайці, удегейці, орочі. З 1917 року далекосхідне українство поповнювалося за рахунок біженців, розкуркулених та репресованих тощо.
— Скільки українців сьогодні проживає на Далекому Сході? І скільки з них визнає себе українцями?
— Точна їхня кількість невідома. Лише у Приморському краю за останнім переписом проживало близько 88 тис. українців. Це офіційні цифри, але вони занижені. Хоча кожен наступний перепис зменшує їхню кількість практично удвічі. Якщо ж говорити про етнічне походження місцевого населення, то українців, безперечно, більше. Це — нащадки перших переселенців у другому, третьому та четвертому поколіннях. То вже їхня батьківщина, адже вони народилися й виросли там. Однак вони пам’ятають свої етнічні корені. Українці пластичні, тож швидко вживаються в інонаціональне середовище, неконфліктні й чимало з них мають вищу освіту й відповідний фах. Українці беруть активну участь у виробництві, і російська сторона дуже зацікавлена в їхньому приїзді на Далеких Схід.
— Олександре Петровичу, розкажіть, будь ласка, про сучасне культурне і громадське життя українців.
— Культурно-національне життя тримається на активі української діаспори — на національно свідомих людях, яким болить питання української культури й ментальності. Це нечисленний, але активний прошарок тамтешніх українців. Мій консульський округ охоплював 11 адміністративно-територіальних одиниць. У більшості з них є осередки української діаспори. Найактивніші організації у Владивостоці, Хабаровську, Магадані, Южно-Сахалінську, Петропавловську-Камчатському, у Якутську, а також у менших населених пунктах, зокрема Спаську-Дальньому, Находці, Комсомольську-на-Амурі, Біробіджані. Однією з основних форм роботи з далекосхідними українцями було проведення музичних фестивалів. Усього їх було п’ять, не враховуючи обласних і крайових фестивалів української культури. До речі, останній, до якого я був причетний, відбувся 2009-го року в м. Уссурійську. Його було приурочено до 200-річчя із дня народження Миколи Гоголя. Фестиваль уперше відбувався у формі Сорочинського ярмарку. Було понад 300 виконавців із 32 українських аматорських колективів зі всього Далекого Сходу. Цей ярмарок відвідало понад 10 тис. людей, і, за словами уссурійців, нічого подібного вони не пригадують. Ще однією важливою формою роботи було поновлення видання україномовної літератури. Активним учасником і творцем цього став член Спілки письменників та Спілки журналістів Росії, перекладач, поет, українець Олександр Лозиков. Зусиллями далекосхідних українців на Далекому Сході видається перший літературно-публіцистичний україномовний журнал «Далекосхідна хвиля». Серед кращих книжок, які видав Лозиков, і «Антологія Далекосхідної української поезії». Побачила світ і цікава монографія В’ячеслава Чорномаза, присвячена національному рухові українців на Далекому Сході 1917—1922 років, а також його розвідка про перше святкування шевченківських днів на Далекому Сході 1909 року. Він також написав розвідку про перше українське консульство на Далекому Сході за часів Української Народної Республіки.
— А як із українською освітою? Чи є хоч одна українська школа, чи відкрито хоч один клас із українською?
— Ситуація на Далекому Сході з українською освітою невтішна, як і загалом по всій Росії. В Україні маємо близько двох тисяч російськомовних шкіл і шкіл, де російську мову вивчають як предмет. Донедавна в Росії не було жодної української школи з державним фінансуванням. Немає їх і на Далекому Сході. Місцеві українці намагаються створювати хоча б недільні школи або класи. Вони самостійно наймають вчителів, проте це дуже складно організовувати, до того ж українська в Росії незатребувана. Українська діаспора намагається пропагувати українську мову й літературу, проводячи вечори та конкурси зі знання української поезії.
— А які настрої нині панують серед українців на Далекому Сході? Вони повністю асимілювалися чи все ж таки бажають розвивати українську культуру?
— Якщо уважно подивитися на національно-культурний вимір, то українська мова зникає, побутуючи лише в осередках діаспори та глухих селах Зеленого Клину. Більшість сучасних далекосхідних українців уже зрусифіковані — про своє українське походження більшість згадує тільки те, звідки вони родом. Тим не менше, саме вони та їхні предки зробили якщо не вирішальний, то дуже важливий внесок у заселення та економічний розвиток цих земель.
— А чи допомагає Україна мешканцям Зеленого Клину?
— Ця допомога реалізується в рамках бюджетної програми підтримки закордонного українства. Вона, на жаль, недостатня фінансуванням. Бували роки, коли її просто викреслювали із бюджету. А йдеться про кошти, якими можна закупити костюми, комп’ютери, аудіо-, відеоапаратуру для ансамблів далекосхідних українців. Переважна більшість осередків української культури гуртується саме навколо аматорських художніх колективів: українських хорів, ансамблів і театрів. Ці ансамблі ваблять людей, яким небайдужа українськість. Тому проведення згаданих вище фестивалів, зустрічей, фотовиставок та презентацій, відзначення національних свят та річниць визначних українців — це важлива форма збереження української національної складової на Далекому Сході. З України далекосхідні українці отримують методичну та навчальну літературу. Попит на неї великий і задовольняється неповністю, особливо на підручники української мови та словники.
— Ви вже закінчили свою місію на Далекому Сході. А чи підтримуєте контакти з тамтешніми українцями?
— Так, але я залишаюся одним із неформальних представників далекосхідних українців в Україні. Намагаюся посприяти їм у розв’язанні нагальних проблем через Міністерство закордонних справ, а також Міністерство культури та Міністерство освіти, науки, молоді та спорту. Як правило, ми знаходимо порозуміння. Українська діаспора в Росії — це лише незначна частина закордонного українства. Незважаючи на це, вона дуже важлива для нашої держави, і хотілося б її зберегти.
