У сучасну добу, коли, як писала поетеса, «Шалені темпи. Час не наша власність», і психологи, і священики одноголосно радять періодично залишатися наодинці. Тоді людина може побути собою і віднайти внутрішню рівновагу. Краще це робити десь на природі або в храмі. Так, киянам буде зручно дістатися в Музей народної архітектури та побуту в Пироговому. Це, що називається, два в одному, тобто церкви, «загублені» серед мальовничих просторів. Зокрема, дві — святого Архістратига Михаїла і святої мучениці Параскеви. (Обидві належать Українській православній церкві Київського патріархату.) Перша датована 1600 роком. (Хоча за останніми даними радіовуглецевого аналізу, проведеного фахівцями Інституту геохімії АН НАН України, її рік народження — 1528-й!) У будь-якому разі це найдревніший дерев’яний храм центральної та східної України. Друга — барокова — свідчення розвитку і занепаду української культури ХVIII століття (1742). І там, і там служить от ець Андрій ВЛАСЕНКО, між іншим, у минулому науковий співробітник Інституту електрозварювання ім. Є. Патона. Потім був секретарем і близькою людиною Святійшого Патріарха Київського і всія Руси-України Володимира. Словом, життя отця Андрія — живе свідчення того, що Господні шляхи — незвідані.
До речі, священик — прекрасний співрозмовник. Втім, переконайтеся самі.
— Відомо, що інтелектуалу складніше прийти до Бога — розум завжди дискутує з вірою...
— Оскільки мій розум не зовсім аналітичний (швидше — синтетичний), то у мене цей процес пройшов легко. На відміну від деяких моїх парафіян. До слова, з одним із них, доктором фізико-математичних наук, академіком, я довго боровся: давав читати відповідну літературу, цитував Паскаля, Нільса Бора та інших найвидатніших віруючих науковців.
Серед математиків і фізиків є глибоко віруючі люди і, навпаки, злісні атеїсти. Просто одні заглиблюються в світоглядні питання світобудови, іншим же вистачає, власне, професійного інтересу. Але той, хто хоче, що називається, йти до глибин, неодмінно стане віруючою людиною.
— Отче Андрію, важко бути християнином у ХХІ столітті — в добу інформаційних технологій, секуляризації багатьох розвинутих країн?
— Справжнім християнином — бути завжди непросто. Це означає — йти в розріз із світом, який дедалі більше прив’язується до земного. Я побував у різних країнах — католицьких, протестантських, православних, ісламських, іудейських... Можу сказати, що зараз важко всім (окрім буддистів — у них релігія без бога). Навіть мусульмани здають позиції. Іудеї теж. Єговісти, ваххабіти, хасиди, — чи ж це не парадоксальний відхід від Бога? Ні в Біблії, ні в Корані, ні в Талмуді не культивується така нетерпимість до інших, як це культивують вони. Воздаяння за гріхи — то прерогатива Божа, а не людська.
Ми, звичайно, в кращій ситуації. Тому Росія за Україну так тримається. У нас парафій більше, ніж у РФ та Казахстані разом узятих. Приміром, на Великдень до церкви приходять майже 15 мільйонів українців, а у Росії — не більше ніж 8 мільйонів віруючих.
Щоправда, відгомін — загальносвітових процесів подекуди відчутний і тут. І навіть у суто церковному середовищі. Нещодавно я зустрів одну стареньку. Та з портретами останнього царя й імператриці на грудях гордо крокувала Києвом. Нехай вони для неї святі, — бо канонізовані Російською православною церквою. Але ж чи залишилося у тих стареньких грудях місце для Христа і Богородиці? І якщо говорити про стан суспільства в цілому, то подібні приклади — також ніщо інше, як секуляризація.
Кожен християнин повинен у пам’яті тримати сумні слова Спасителя про те, що коли Він вдруге прийде на землю, то чи знайде там віру... Услід за Христом багато провидців говорили про храми із золотими куполами, які будуть духовно порожніми і до яких не можна буде ходити....
— Апокаліпсис став однією із тем, до якої часто звертаються в мистецтві. У кіно, наприклад. А яке ваше ставлення до таких «пророцтв»?
— Я теж вважаю, що живемо в останні часи. Але вони можуть розтягнутися. У Всевишнього один день як тисяча років, — сказано в посланні апостола Петра. Тому слід керуватися словами Ісуса Христа про те, що ніхто не знає ні дня, ні години кінця світу, лиш Отець Небесний. Можна, звісно, послуговуватися більш зрозумілим для багатьох пророцтвом: поки сходить Благодатний вогонь на Гробі Господньому, доти антихрист не народиться. До інших тлумачень треба ставитися обережно.
— Отче Андрію, на прикладі своєї пастви назвіть, будь ласка, питання, які нині найбільше хвилюють людей.
— Це вічні питання — вони не змінюються. Наприклад, осуд ближнього чи непрощення. Нерідко доводиться чути, мовляв, я все пробачив, проте не забув. Це ніби жарт, який однак часто переходить у керівництво до дії. Безперечно, є випадки, коли простити нелегко. Пам’ять ніхто не відміняв. Тоді спершу потрібно пробачити розумово. Просто сказати собі: «Я — християнин. Я за цю людину молитимуся». І ставити свічки за ворогів, подавати на служби Божі за них записочки. Поступово інтелектуальне прощення намагатися поширити на серце. Та й заспокоїтися. Між іншим, час лікує. Мене дивують деякі бабусі: «А вона мене в 1947 році на весіллі якось там назвала і через те я з нею не розмовляю». Буквально і протягом 60 років. Це не вигадка.
Також сріблолюбство дуже поширено. Інакше кажучи, надмірна любов до земних благ при зневазі до духовної сторони життя.
Слава Богу, зараз багато пар вінчаються. Але, на жаль, ледь не половина молодих людей не знають, що аборт — це вбивство. Що ж, перед початком подружнього життя ми їм про це нагадуємо.
А найбільше мене хвилює слабка духовна практика сучасних християн. Скільки людей взагалі не розуміє сенсу молитви! Та й серед воцерковленої пастви мало хто вміє і хоче по-справжньому молитися, тобто неформально. Адже ліпше промовити до Бога щиро одне слово, ніж автоматично, блукаючи думками, прочитати півмолитовника. Водночас дуже раджу вивчити напам’ять всі так звані щоденні або початкові, як їх називає Церква, молитви — від «Отче наш» до «Вірую». І возносити їх разом із власними словами й почуттями із глибини серця.
— Напевно ж, вірних цікавить і тема смерті, а разом із нею — питання втрат.
— Звісно.
— Вам як священику доводиться ховати людей. Коли вмирають старші, це природно. А як реагуєте, коли йдуть з життя молоді?
— Нещодавно був похорон вісімнадцятирічної дівчини. Гострий лейкоз.
Мабуть, за свою двадцятилітню практику я мав би навчитися ставитися до смерті «професійно». Але не навчився. Мені дуже важко ховати молодих людей, а особливо дітей. Сподіваюся — не через брак віри: просто дуже вразливий. Є отці, які можуть нормально служити при крематоріях і цвинтарях. Я ж, очевидно, не «похоронний» священик.
— Отче, як підготуватися до часу втрат: коли рідні чи близькі можуть серйозно захворіти, а згодом відійти у вічність?
— «Майте пам’ять смертну», — закликають святі отці церкви. Інакше кажучи, не забувайте, що земне життя тимчасове. Як написано в одному псалмі в Біблії, «віку людського — 70 років, а коли при силах — 80».
Звичайно, існують богословські тлумачення «передчасної» смерті. Як церква пояснює, це, по-перше, жертва одних за інших (Бог знає, кому коли відходити). А по-друге — це припинення зла, недопущення людини до духовної загибелі. Якби людина після гріхопадіння залишилася безсмертною, зло стало би вічним, безмежним. У такому сенсі деякі богослови говорять про смерть як про благо. Хоча у Новому Заповіті, у наших пасхальних піснеспівах ідеться про те, що смерть — останній ворог, який повинен бути переможений. Отакий виходить дуалізм, — як на мене, цілком природний для такого складного питання.
Так що, з одного боку, підготуватися до смерті рідних і близьких неможливо. А з іншого, вже саме наше народження — означає початок такої підготовки. Це — як у спартанців. Ті все життя готувалися до особистої загибелі в бою задля спільної перемоги. Відтак і християни не повинні страшитися загибелі у земному бою — задля кінцевої перемоги у духовній, найчастіше, невидимій битві.
— Коли людина помирає, як із нею підтримувати духовний зв’язок?
— Церква, в тому числі, для того і створена, щоб людина відчувала єдність з тими, хто вже відійшов у кращий світ. Там померлі моляться за нас, а ми тут за них. (За себе вони молитися не можуть). Як нас навчає Христос у притчі про багача і Лазаря, прірва між пекельною реальністю і блаженною вічністю неперехідна, проте вона може заповнюватися молитвами і любов’ю. Є чудова святоотцівська метафора: молитва — то жили душі, які зв’язують Небо і землю. Між іншим, одне з тлумачень латинського слова «релігія» — зв’язок. Якщо нема такого зв’язку, то нема і любові між людьми і Богом, між самими людьми. Тому я, наприклад, закликаю не боятися, коли померлі родичі являються у снах чи видіннях. Якщо ті чогось просять, значить їм бракує наших молитов, наших добрих справ. Коли щось підказують, треба дякувати. А от часто бувати на кладовищах не рекомендую. Церквою встановлено, що слід відвідувати могили своїх рідних у поминальні дні, дні їхнього народження та смерті. Того й досить. Дім теж не треба увішувати портретами спочилих, створюючи якийсь скорботний культ. Поклоніння духам предків притаманно поганству. Християнство, ясна річ, — безкінечно вищий рівень, в систему якого, до слова, поняття «духи спочилих» теж увійшло — цілком «законно» і органічно.
— Насамкінець — про речі приємні. Ми стали настільки реалістами, що мало віримо в чудо. Хоч усі були свідками великих і малих див у своєму житті. Адже Бог — той самий, як і дві, і чотири тисячі років тому. Що скажете?
— Якби деякі чудеса, які відбуваються в нашій парафії, сталися сто років тому, про них би вже пішов поголос по всій Україні. Наприклад, у 2006-му обновився оклад столітнього Євангелія, яке лежало на престолі в одній із наших музейних церков, де ми рідко служимо. Якраз музейники проводили інвентаризацію. «Отче, чому ви дозволяєте собі самовільно чистити експонати?», — запитують. «Господь з вами!» — кажу. Глянув: металевий оклад, який за сторіччя почорнів, став як новий!
А сходження Благодатного вогню! Знайомі розповіли про те, як один богозневажник потрапив на цю подію. Та в чудо Господнє так і не повірив, — мовляв, ви всі одне в одного ті свічки запалювали. У той же день він разом з іншими прочанами сидів у ресторанчику, знічев’я помахуючи своїм необпаленим жмутком свічок із храму Христового Воскресіння. І правив своє далі: «Не вірю і край!». Та раптом з-за його плеча сяйнуло — і свічі спалахнули яскравим вогнем!
Господь милостивий і врозумляє своїх нерозумних дітей...
Нам бракує віри. Такої простої, дитинної. А в Новому Заповіті написано, що коли матимемо віру з гірчичне зерно, пересуватимемо гори.
