Демонстрації протесту стали звичним, щоденним явищем на вулицях наших міст. Різні соціальні групи звертаються, просять, вимагають людського рівня життя, кінця безмежної корупції, елементарного правосуддя, щоб їм просто не заважали жити. Звернення найчастіше направлені одній людині, людині, яка зібрала у своїх руках всі нитки влади в країні, а разом з ними — весь тягар відповідальності.
У відповідь на все гучніші голоси протесту звучать обіцянки, але єдиним практичним наслідком є з кожним разом дедалі численніша присутність «Беркуту» при будь-якому скупченні людей. На відміну від обіцянок, бійцям із палицями вірять легше. А говорять вони нам те, що є люди, для яких заклики до справедливості — порожній звук, у них безглуздо просити те, що твоє за законом. Проте для народу, затиснутого між міліційними щитами й економічною прірвою, альтернативою слову «просити» може бути лише слово «взяти», а значить — не підкорятися владі та її законам, порушуючи принципи, на яких побудоване кожне сучасне суспільство. Як же вийшло, що наша совість і внутрішнє усвідомлення справедливості вступили в конфлікт із законами держави?
Згідно з широко відомою політичною теорією суспільного договору, громадяни країни добровільно поступаються частиною особистого суверенітету на користь влади, беруть на себе обов’язок підкорятися і взамін одержують можливість досягти більш високого рівня добробуту, безпеки, справедливості для суспільства в цілому і для кожного особисто. Будь-який легітимний державний орган управління наділяється владою з відома керованих і для їхнього ж блага. Принцип суспільного договору існує не лише в суспільній свідомості, але також є основою нашої Конституції, додаючи всій законодавчій базі статус загальнообов’язкової для суспільства.
Відповідно до законів України, підкоряючись вимогам представників влади, віддаючи частину наших доходів у вигляді податків, ми як громадяни щодня виконуємо обов’язки, покладені на нас суспільним договором. Але чи можна сказати те ж саме про іншу його сторону, про людину, яка взяла на себе обов’язок використовувати довірену йому владу на благо народу?
Щоб відповісти на це запитання, почнемо з економічних і соціальних реалій України. Самі собою вони нічого не доводять, проте все ж дозволяють зробити певні висновки.
Після майже двох років правління економічна ситуація плачевна й продовжує погіршуватися. Задоволені політикою глави держави лише особливо до нього наближені, ті, хто впевнено окупував списки найбагатших людей України. Пріоритети влади чітко відображені в тому факті, що, згідно з рейтингом журналу «Фокус», в період світової кризи двадцять найбагатших українців за рік більш ніж подвоїли свої статки в доларовому еквіваленті. У той же час, навіть офіційно визнаний рівень інфляції зводить до нуля деклароване владою збільшення на 10% обсягу соціальних виплат, пільг і компенсацій. Дедалі більше людей, які живуть на зарплату й пенсію, опиняється за межею бідності. Сама собою напрошується відповідь на запитання, куди діваються гроші, отримані в результаті зростання ВВП, про яке звітує уряд. У відповіді немає ні нових шкіл і лікарень, ні доступного житла, ні якісної питної води або нормальних доріг. Гарні назви національних проектів обіцяють світло в кінці багатолітнього тунелю, але вже сьогодні перетворюються на бездонну бочку для державних грошей.
Чи використав Президент свої повноваження на благо народу? Керуючись презумпцією невинуватості, теоретично можна припустити, що економічна політика, широко визнана щонайменше некомпетентною, все ж таки має якісь добрі цілі, оскільки однозначно довести протилежне важко.
Що можна сказати про рівень корупції? У світовому рейтингу корумпованості державного сектору організація «Трансперенсі Інтернешнл» (Transparency International) ставить Україну на один рівень із Зімбабве та Сьєрра-Леоне, а про висоти порядності, досягнуті в Нікарагуа й Мозамбіку, нам залишається лише мріяти. Якщо хтось не зможе навести достатньо прикладів з власного життя, завжди можна послухати людей на мітингах підприємців, що вже перетворилися на національний рух опору. У питанні корупції главі держави вже складніше відмовитися від відповідальності, особливо зважаючи на те, що корупція має ознаки єдиної координованої системи. Проте, знову прикинувшись оптимістом, можна припустити, що глава держави систематично помиляється в людях, яких призначає на ключові посади, й повірити, що корупційні розслідування проти чиновників попереднього режиму не є політичними, а до оточення Президента просто ще черга не дійшла.
Питання, в якому відповідальності вже не уникнути, стосується правосуддя, особистої свободи й безпеки громадянина. Що влада думає про правосуддя, вона охоче демонструє не лише на всю країну, а й уже на весь світ, не соромлячись перетворювати найважливіші судові процеси проти опозиціонерів, які мають значну народну підтримку, на ляльковий театр. Нові правила гри для силових структур і судової вертикалі вже давно можна прослідити не лише в політичних і бізнесових війнах. Сидячи в кафе, легко можна стати мішенню для працівників МВС, які хильнули й вирішили, що вони в тирі. Ніхто не застрахований від ранкового дзвінка з проханням забрати з моргу тіло близької людини, котра випадково потрапила вночі до відділка міліції.
Навіть у випадках, коли судове й міліцейське свавілля очевидне, спричиняє людські жертви й набуває національного резонансу, ні глава держави, ні його підлеглі не доводять справу до покарання насправді винних, а часто взагалі ніяк не реагують. По суті, злочинність, значною мірою інтегрована в структури влади, припинила бути об’єктом дій силових органів, які переключилися на репресії стосовно інакодумців і широкомасштабне завдання утримання народу в покорі режиму. Бюджети силових структур зростають у два з половиною рази швидше за соціальну допомогу, і це означає, що свої сподівання залишитися при владі глава держави пов’язує саме з ними, а не з волею народу.
Глава держави свідомо відібрав у українського народу право на правосуддя й особисту безпеку, і на некомпетентність це не спишеш. Не спишеш на некомпетентність і палаци з гелікоптерами, і іншу розкіш посеред економічної катастрофи, адже навіть школяр може порахувати, скільки пенсій і пільг замість них можна було виплатити, а геній не зрозуміє, чому без них не можна виконувати обов’язки Президента країни.
Не можна забувати, що перші слова, виголошені новообраним Президентом, слова присяги, є не пустим звуком, а обіцянкою Президента кожному з нас:
«Я, Віктор Янукович, волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі».
Що це означає, коли Президент порушує присягу, Конституцію і закладений у них суспільний договір? Як і у випадку з будь-яким іншим договором, друга сторона звільняється від своїх зобов’язань. Іншими словами, той особистий суверенітет, який ми, громадяни, передали новообраному лідерові, вже не належить йому, і у нас немає більше обов’язку підкорятися його режиму. А це означає, що з цієї миті його правосуддя перетворюється на звичайне насильство, його податки перетворюються на здирство, а вимога підкорятися силі закону перетворюється на наказ підкорятися закону сили.
Гадаю, ні в кого на сьогоднішній день немає ілюзій, що цей режим може добровільно повернути нам суверенітет і піти або що він посоромиться брутально і, можливо, криваво покласти край будь-яким спробам його заміни, навіть на виборах. Проте можна почати з малого, назвати речі своїми іменами й не плутати правосуддя з насильством, податки із здирством і Президента з диктатором. Дозволимо собі трохи перефразувати Джорджа Орвелла. «Свобода — це можливість сказати, що двічі по два — чотири. Якщо дозволити собі це, все інше звідси випливає».
