Виробництво — поняття широке. Завод, фабрика, майстерня виробляють певний продукт. Зі свого боку, належним чином використана виставкова зала допомагає виробляти смисли, мистецькі знаки, створювані художником, котрий експонує свої роботи в цьому просторі.
Мистецький центр «Ізоляція» в Донецьку (офіційна назва — благодійний фонд «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив») був і є виробництвом в обох цих значеннях, що для України поки що рідкість.
В історії з «Ізоляцією» впадає у вічі збіг кількох, певним чином, символічних складових. Вулиця, на якій знаходяться будівлі, має воістину даоську назву Світлого Шляху. Завод із виробництва сирої мінеральної вати відкрився тут рівно через два роки після смерті Сталіна (5 березня 1955 року) у тоді ще місті Сталіно. Як і більша частина індустрії, орієнтованої на планову економіку, завод припинив існування з падінням СРСР. А потім керівництво вирішило віддати територію митцям.
Назви продукції колишнього заводу для гуманітарного вуха лунають майже як музика: базальтовий картон, базальтові мати, плити на базальтовій основі. Приблизно такий самий ефект справляє і краєвид. Частина донецького степу, огороджена парканом. Рештки залізничних шляхів із застиглими на них платформами, семафор і шлагбаум. Розкидані тут і там величезні залізні конструкції незрозумілого призначення, схожі чи то на уламки старовинного космічного корабля, чи то на рештки велетенських роботів, як їх уявляли собі кінорежисери 1930—1940-х років. Окраса місця — старий, зарослий терикон, рукотворний пагорб із дещо кумедною фігурою металевого плаского оленя, прикутого ланцюгом до каменя. З цієї вертикалі видно все місто, усі його вулиці, заводи, труби, будинки, його рани і його хвальбу. Занедбана, сплетена з травою та деревами індустріальна естетика заворожує. Для місцевих мешканців отакий пейзаж, вочевидь, є суцільною банальністю, гідною найутилітарнішого використання — того ж оленя вже неодноразово крали, і щоразу з пунктів прийому металобрухту дзвонили в офіс «Ізоляції»: «Забирайте».
Радянське минуле тут закарбовано у громіздкій прямокутності покинутих цехів, у безнадійно сірому бетоні стін, у старому актовому залі з його рипучими, оббитими линялим червоним сукном стільцями, — хоча зі сцени, над якою явно не вистачає портрета Леніна, тепер дають лекції західні мистецтвознавці.
Місце типової долі і вигляду для цих країв. Його нове життя теж не буде легким. Адже в промисловому регіоні з високим рівнем корупції сталу підтримку мають лише класичні жанри або кітч — усе, що дає іміджевий прибуток для влади або найбагатшої верстви бізнесу (у нашій ситуації це одне й те саме). Мистецтво, що знаходиться у пошуку, ставить під сумнів себе і попередню традицію, за таких умов опиняється в ситуація гетто, у випадку з «Ізоляцією» — буквальній — місце далеке від ярмарку футбольно-олігархічного марнославства, що буяє на центральних вулицях міста. Керівники Фонду обрали тут єдино правильну стратегію: рівновагу між соціальним і культурним, від початку зорієнтувалися на проекти, в яких так чи інакше задіяно міську спільноту.
Особливо вдалим з цього погляду є запрошення для здійснення першої масштабної виставки — «1040 метрів під землею» — американсько-китайського художника Цая Гоцяна. Гоцян спеціалізується на яскравих проектах саме в публічному просторі, його досягнення підтверджено численними призами, зокрема і «Золотим левом» Венеційської бієнале (1999).
«1040 метрів під землею» («День» уже писав про цю експозицію 30 серпня ц. р.) складається з двох частин: «Колискові» і «Пам’ятники на плечах». Цікаво те, що з боку інтелектуальної спільноти Донецька пролунали закиди до автора щодо того, що він пішов шляхом найменшого опору, задіявши стереотипні уявлення про «край шахтарів». Як ми побачимо далі, це не так.
У галереї «Цех № 2» Гоцян розмістив на одній лінії дев’ять старих шахтних вагонеток, перетворивши їх за допомогою двигунів і бічних приводів на велетенські колиски, що ритмічно погойдуються. Над кожною колискою — екран-балдахін, на який проектують фільми радянської епохи; вагонетки прикрашено предметами небагатого побуту тих років — пластмасовими іграшками, вимпелами за спортивні досягнення, протигазами, знаряддями праці, весільними мереживами, остання колиска увінчана хрестом. І над усім цим у безперервному режимі лунає одна й та сама пісня кобзаря.
Вийшла отака груба, іржава, кострубата матриця — набагато, утім, ефектніша та ефективніша, аніж умоглядний кошмар братів Вачовські. Уся країна лежала в тих колисках більше ніж 70 років, тому виглядає це і моторошно, і кумедно — але, мабуть, так і треба розлучатися з навіть дуже несмішним минулим.
Предметом суперечок стала друга частина — «Пам’ятники на плечах» — інсталяція з портретів шахтарів і добутих ними копалин, а саме вугілля й солі у головній галереї (теж колишньому цеху). Про шахтарів дуже багато пишуть і фільмують, їх малюють і фотографують. Зазвичай результатом стає черговий соціальний репортаж, котрий щодо свого матеріалу перетворився на штамп. Суттєва відмінність «Пам’ятників» — у тому, що вони є соціальними за способом виконання, але аж ніяк — за змістом.
Цай залучав добровольців із місцевих художників і шахтарів: перших — як рисувальників та асистентів, других — як моделей; малював і сам. Потім по збільшених зображеннях вирізали трафарети, останні накладали на великі аркуші паперу, Гоцян насипав у прорізи порох різних фракцій і підпалював його. Отримане після згоряння зображення відбивалося на папері.
У галереї підлогу поділено навпіл: одну половину засипано вугіллям, другу — сіллю, портрети встановлені на рівні людського зросту двома групами, обличчями одне до одного: «вугільні» проти «соляних» за лінією поділу, дві зміни шахтарів, що рухаються назустріч одна одній.
Лише два кольори: чорний і білий, але смислова насиченість вишуканої графічної інсталяції — найглибша. По суті, Цай Гоцян не просто вловив суть шахтарської праці, він пішов далі: створив надзвичайно чітку і об’ємну авторську репліку прадавнього міфу про героя, котрий спускається у таємниче і небезпечне підземне царство і повертається звідти зі скарбом. Обличчя шахтарів стають образами справжніх титанів, що виростають з-під землі, кидаючи їй виклик і водночас спираючись на неї, причому фактура порохових опіків надає кожному з них неповторних рис власної долі. Так само тут прочитується і метафізика ризикованого ремесла з його вічним — «чорно-білим» — вибором між життям і смертю.
Порівняння — ненадійний прийом, однак варто зазначити, що нічого навіть близько схожого у Києві попри всі амбіції арт-менеджерів досі немає. Адже загальна хиба, успадкована від минулої епохи, зокрема і галерейним рухом столиці, — прагнення підкорити художника просторові, в якому він виставляється. Наскільки б не був талановито виконаний твір, він у підсумку зводиться до рівня побіжно оглядуваного експоната у невиразній, як у магазині, вервечці різношерстих опусів. Тому «Ізоляція», котра існує в декораціях тоталітарної епохи, є найменш радянською за своїм підходом мистецькою структурою за решту наявних у країні.
Яким буде майбутнє Фонду — сказати складно. У цього дивовижного місця є всі шанси стати потрібним міській спільноті; однак чи буде почуто негучний голос «Ізоляції» серед позолочених фанфар нашого дикого капіталізму?
Представник Фонду Антон Корабльов — про подальші плани:
— Навесні почнемо втілювати задум щодо головної галереї, де зараз відбувається виставка «Пам’ятники на плечах». Відверто кажучи, стан будівлі такий, що простіше її знести і побудувати нову. Але є ідея зберегти її такою, яка вона є. Цех буде обшито металом, і, наприклад, коли йтиме дощ, будівля обтікатиме краплями, як деякі доми в Нью-Йорку, котрі спроектовано подібним чином. На даху посіють траву. Над цим проектом працюють архітектор Крістс Ернстонс і ландшафтний дизайнер Рік Роубосем. Біля галереї покладемо велетенські плити, на яких можна буде сидіти, загалом терикон облаштуємо дуже цікаво.
Ми збираємося отримувати фінансування з грантових програм, зокрема ми виграли грант нідерландського фонду «Матра», котрий спонсоруватиме шестимісячну екологічну програму — проводитимуться майстер-класи, лекції, зустрічі з представниками екологічних програм. Головне завдання — обговорити аспекти екологічної свідомості, бо, як доводить досвід, екосуботники, коли волонтери і команда фонду прибирають терикон від сміття, не допомагають. Набагато продуктивніше змінити сам підхід, коли людині простіше викинути пляшку в урну, ніж смітити.
Загалом «Ізоляція» і далі розвиватиметься, нарощуватиме м’язи. Хочемо зробити мультидисциплінарний центр, який не замикатиметься тільки на візуальному мистецтві, а стане майданчиком для фотографів, кінорежисерів, критиків, музикантів тощо — будемо залучати різних людей із різних галузей, ентузіастів, котрі хотітимуть щось робити. Основний момент: «Ізоляція» націлена на те, щоб люди приїздили і робили проекти, прив’язані саме до цього простору, а не привозили вже готові роботи, щоби просто їх виставити.
