Міжнародний фестиваль, який відбувся вже 22-й раз, залишається відкритим і демократичним у своїх уподобаннях. Про це завжди дбав його перший директор, відомий композитор Іван Карабиць, котрий говорив, що не треба боятися стильових контрастів — будь-яка музика знайде свого слухача. Адже вона справді має такі величезні, необмежені можливості, що заганяти її у прокрустове ложе одного напрямку, течії, певної тематики було б зухвалою неповагою до цієї цариці мистецтв. Те, що комусь може видатися строкатістю, насправді є документально об’єктивною картиною сучасного стану української і світової композиторської творчості. Гадаємо, це принциповий, концептуальний момент: усвідомлення фестивалю як документа епохи — без прикрашання, замовчування і снобізму. І тому парадигма «Київ М’юзик Фесту-2011» — від зорієнтованої на стародавні джерела сучасної духовної музики через відроджені раритети класики ХХ століття до останніх стильових пошуків у творчості українських і зарубіжних композиторів, включаючи експерименти нової, а також електронної музики.
Важливо, що відбувся багатоаспектний діалог українського мистецтва з музичними культурами різних країн світу (їх було задіяно 17 — від Азербайджану до Японії).
Духовна музика — значущий багатошаровий зріз української сучасної творчості. Існує думка, що далеко не вся музика, написана на духовні тексти, — богослужбова, придатна для виконання у церкві. Але ж, наприклад, далеко не всі картини на сюжети Священного писання достойні стати поряд з освяченими віками іконами. Мабуть, відбувається «переадресація», розширення ареалу впливу вічних біблійних істин. З’являються твори з особливою атмосферою чистоти, смирення, духовного заглиблення. Саме до таких слід віднести «Три духовні пісні» Валентина Сильвестрова (прем’єрне виконання) з дивовижним феноменом тільки йому властивого звукового простору, здатного лікувати душу.
По-своєму розкриваються у релігійній тематиці композитори В. Степурко, С. Луньов, В. Польова, Т. Яшвілі, А. Шух, М. Шух, М. Степаненко, К. Троценко, тощо, чиї твори просвітленою нотою влилися у звукову фестивальну палітру. Про майстерність багатьох хорових колективів і надто муніципального хору «Київ» мало сказати довершене виконання, це — повне злиття із задумом композиторів, із настроєм духовного очищення. Справжнім катарсисом став для багатьох слухачів твір Олександра Козаренка «Страсті Господа Бога Нашого Ісуса Христа» (десять антифонів напіву Острозького для читця, солістів, хору, оркестру та органу). У щільно заповненому залі Національного будинку органної і камерної музики (виконавці — хор і оркестр НБОКМ під орудою І. Андрієвського) було дуже багато молоді. Щирість, простота, мелодична чарівність древніх наспівів і разом з тим емоційна піднесеність цієї музики навернули на очі багатьох сльози. Цей концерт (у ньому виступила також блискуча органістка Ольга Дмитренко), названий «Духовні обрії», а також концерти «Псалми і молитви», «Пробудження», що пройшли у церквах при величезному зібранні публіки, засвідчили, що обрії духу зовсім не чужі молодому поколінню, широкому слухачеві і що не тільки «попсою єдиною» жива сучасна людина.
Узагалі більшість концертів «Київ М’юзик Фесту» були у співзвучності з твердженням поета — «Душа обязана трудиться». І, може, найнапруженішої душевної роботи від слухача потребували симфонічні концерти. Найскладнішим у цьому плані був концерт-відкриття через трагедійно-драматичний зміст більшості представлених творів (Фраггіза Алізаде, Ігоря Щербакова, петербуржця Олександра Радвіловича; в «Чехов-симфонії» останнього гротескові образи із творів великого класика також несуть трагічне навантаження). Але найбільше це виразилося у симфонічно-хоровій драмі Івана Тараненка «Благодатна Марія» за поезією Павла Тичини, де відтворено найжорстокіші, найстрашніші віхи нашої історії (І частина — Революція, ІІ — Війна, ІІІ — Терор, ІV — Голод, V — Молитва). Не можна сказати, що композиторові все вдалося (найбільша прикрість — непродуманість звукового балансу симфонічного й хорового масивів, деяка динамічна одноманітність), однак у творі немало проникливих сторінок (наприклад, його сутнісний висновок — Молитва).
Урятувала перенавантажений трагічними емоціями концерт чудова «Купала» Євгена Станковича, що вже стала симфонічною класикою. А Національний симфонічний оркестр під орудою Володимира Сіренка отримав можливість показати в цьому блискучому творі свою віртуозно довершену форму.
Натомість у концерті-закритті «Україна Forever», бездоганно підготовленому симфонічним оркестром Національної філармонії України на чолі з Миколою Дядюрою, уже було набагато більше оптимізму і тому, що в Україну повернувся з Данії (і нарешті прозвучав у своїй першій редакції) Концерт для фортепіано з оркестром українського класика Левка Ревуцького у виконанні Романа Рєпки (рукопис твору понад 70 років уважали втраченим!); і тому, що в концертному обігу знову з’явився багато років не виконуваний Концерт для труби з оркестром Олександра Красотова — один з найдовершеніших творів композитора, який пролунав у виконанні Сергія Череватенка, що впевнено подолав його фантастичну складність; і тому, що у відомий список знаних українських симфоністів уписано тепер ім’я одеситки Юлії Гомельської, патріотично спрямований масштабний твір якої дав назву всьому концертові.
Основною зачіпкою для неабиякого ентузіазму й серйозних надій стала прем’єра симфонічного твору «Бар’єр» Сергія Пілютикова — музики з могутньою енергетикою, що миттєво заполонила простір і нікого не залишила байдужим. Принаймні такими бурхливими оваціями може пишатися кожен композитор.
Знаковою подією фесту став ексклюзивний проект «Східноукраїнський симфонічний експрес» (твори композиторської молоді Донецька) за грантом Донецької облради за участю оркестру й хору Національної радіокомпанії України. Запам’яталися симфонічні концерти під орудою диригентів Наталії Пономарчук та Миколи Лисенка. Вишукані камерні програми продемонстрували «Київські солісти», камерний ансамбль «Нова музика в Україні», Львівський оркестр «Академія». Славнозвісна «Київська камерата», котра виконала п’ять (!) концертних програм, заслуговує на окрему поважну розмову. Величезний інтерес публіки викликав останній, «електронний», акорд фестивалю — «ЕМ-visia 2011-ІІ», що сфокусував свою увагу на особі виконавця і його існуванні у просторі електроакустичної музики. Про все це феєричне фестивальне розмаїття необхідно писати із конструктивним підходом. Ще один бар’єр подолано, «караван» фестивалю посувається далі й уже націлений на майбутню мету.
