Близький Схід охопила «арабська весна» — явище не лише слабо передбачуване, а й узагалі небачене раніше в регіоні. Одна за одною падають стіни, здавалося, непорушних режимів: Туніс, Єгипет, Лівійська Джамахірія. Експерти гадають, а втім, і ніхто не заперечує, що на черзі — Ємен і Сирія. Щодо Сирії, то ця країна істотно відрізняється від вищезгаданих.
Якщо, наприклад, Єгипет за часів правління Хосні Мубарака зовні прагнув впроваджувати деякі елементи демократії, граючи то з регулярними виборами, то зі змінами Конституції, то Сирія навіть ніяк не намагається приховати свою авторитарність. За багатьма індикаторами лібералізації вона ближче до Джамахірії, ніж до країни пірамід.
Напевно, ні в кого не викликає сумніву те, що нинішній президент Башар Асад ніколи не отримував реального мандата довіри народу, фактично просто «успадкувавши» владу. «Монархія за фактом» — сирійська влада — зараз наполегливо чинить опір очевидним змінам і викликам сучасності. Клан Асада розуміє наближення кінця свого правління, адже щодня тисячі демонстрантів виходять на вулиці, йдучи реально на смерть. Їх обстрілюють з вертольотів, проти мирних виступів застосовуються танки, ведуться атаки з води. Кожний чоловік або жінка, які висловили свій протест проти сорокадвохрічного правління сім’ї Асада в колоні протестувальників, не можуть бути впевнені, що ввечері повернуться додому живими.
Від десяти й більше — ось кількість щодня вбитих демонстрантів у різних містах країни, адже виступи тривають у всіх великих і навіть малих населених пунктах. Народне обурення посилюється постійно зростаючою кількістю жертв, багатолюдними похоронами, картинами крові й каліцтва, ув’язненнями. Цей ланцюжок не має кінця. Кульмінацією стають п’ятниці — після молитви у виступах бере участь іще більша кількість людей, але й це не зупиняє владу.
Сирійські жителі прагнуть використовувати всі можливі засоби комунікації, через які інформують світ про катастрофічне становище в країні, близьке до гуманітарного колапсу. Соціальні мережі, YouTube, банальні масові розсилки електронкою — невеликий, проте все ж таки ресурс, якого вистачить для тих, хто хоче зняти рожеві окуляри й подивитися на реальний стан речей без прикрас.
Біда лише в тому, що деякі «сильні світу цього» вперто не помічають, що коїться в цій близькосхідній країні насправді. Ситуація тут набирає обертів, і сьогодні, після шести місяців (з 15 березня 2011 р.) самостійної боротьби й гасел невтручання, протестувальники закликають міжнародне співтовариство втрутитися в сирійські політичні процеси. Окремі заяви західних політиків, телефонні розмови Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна з Асадом і економічні санкції — недостатні методи впливу на сирійський режим. Нинішнє сирійське суспільство, переживши 42 роки режиму одного клану й справжні криваві розправи, замислюється над повторенням лівійського сценарію, до якого країну підштовхує сама сирійська влада. Проте опозиція закликає ООН і міжнародні організації прийняти рішення, згідно з якими саме мирні економічні санкції змусили б режим здатися без зволікань. Проте зелене світло міжнародному співтовариству не вдається ввімкнути через позиції Китаю та Росії. На жаль, для останньої «арабська весна» — відгомін кольорових революцій, що дихають РФ у спину на пострадянському просторі.
Чому так? Адже істотні відмінності між реаліями колишнього Радянського Союзу та близькосхідними державами — цілком помітні. Утім звичайний телеглядач (і, звісно, потенційний виборець) не знається на тонкощах далеких арабських країн. Для нього очевидним залишається факт: світ викидає диктаторів за борт корабля сучасного життя. А такий приклад, як доводить досвід, — заразливий...
У своєму прагненні заплющити очі на абсолютно очевидне Російська Федерація втрачає свій унікальний економічний інтерес. Досвід нової Лівії доводить, що колишні опозиціонери, а нині представники перехідної влади навряд чи охоче співпрацюватимуть з колишніми друзями диктаторів. Росія, яка неодноразово засвідчила підтримку Каддафі, тепер кусає лікті через можливість втратити колишні привілеї, зокрема й нафтові контракти, що нині укладаються із західними союзниками, які допомогли в усуненні тирана. Подібна ситуація повторюється й у Сирії, адже близькосхідні суспільства характеризуються доброю пам’яттю.
А тим часом там гинуть сотні й тисячі людей. Згідно з даними опозиції, загинуло вже понад 3000 людей. Незалежні експерти та правозахисні організації називають кількість 2600 осіб. Західноєвропейські країни та США, не чекаючи резолюції ООН (ухвалення якої блокує Росія), оголосили Асада нелегітимним, оскільки його запевнення про реформи виявилися не більше ніж пустопорожніми обіцянками. На практиці відбувається вбивство власного народу військовими формуваннями, що належать президентському клану.
Український народ завжди підтримував прагнення всіх народів світу, й особливо Близького Сходу, до самовизначення та розбудови державності. Сирійці зараз як ніколи потребують підтримки українців, які можуть приєднати свій голос до цивілізованої світової спільноти на підтримку близькосхідної демократизації. Як сказав екс-президент України Леонід Кучма: «Україна — не Росія», але, на жаль, більшість жителів Сходу багато в чому ідентифікують ці країни практично як одне ціле. Україна має зараз унікальний шанс розвінчати цей сумний стереотип, приєднавшись до західноєвропейської позиції, що засуджує сирійський режим, і показавши свою дружню позицію щодо сирійської нації. Також Україна може стати прикладом для Росії щодо солідарності зі стражденним сирійським народом і його справедливою боротьбою за демократію в країні.
А тим часом, сирійці, на жаль, нарівні з портретами Асада палять російські прапори. Скільки ще треба жертв, аби весь світ зрозумів: з усуненням тирана зволікати більше не можна. Утім, весь світ чи лише Росія? Адже давно відомо, що друзі пізнаються в біді.
