Довкола владної вертикалі є три прекрасно укріплені оборонні рубежі. Три пояси вірності. Три «очка», якщо говорити дворовою мовою елітаріїв. Ці три «очка» існують окрім усіляких силових інститутів, добровільно-примусових стукачів, провокаторів-ентузіастів і професіональних шпигунів.
Перший рубіж оборони — офіційні ЗМІ — затримує на собі від 80 до 90% обивателів, запускаючи в їхню підсвідомість і підтримуючи дві прості біологічні програми: «споживай» (збирай, їж, ховай, накопичуй) і «бійся» (наївшись і накопичивши, ховайся сам).
Як пряма реклама, так і супроводжувальні розважальні передачі та серіали — килимові петросяноподібні, силіконові красуні, які під триакордну музику зображують статевий акт, актори, які грають бандитів, бандити, які грають губернаторів, губернатори, які грають в олігархів, веселі урганти й розумні юргенси, просто обличчя кольору яловичини, що вселяють «довіру», з нерухомими немигаючими очима — всі вищеназвані вбивають у голови глядачів думку «споживай». Покрасуватись у заторі на кредитній машині, зайнятися сексом (секс — це престижно, кохання — відстій), повністю забити шлунок і своєчасно його випорожнити. Якщо всі чотири пункти виконано — життя вдалось і можна презентувати себе у всіх чотирьох іпостасях, виклавши фотографії в соціальній мережі.
Програма «бійся» використовується як навігатор фарватеру основного і, по суті, єдиного обивательського маршруту: нора — робота — супермаркет — нора. Вона запускається в той момент, коли чиновник, або політик, або жінка-диктор «зі спотвореним обличчям» погрожує Америці, терористам, корупціонерам, лісовим пожежам, дефолту, що насувається. Не дозволимо! Знищимо! Викоренимо!
Ясна річ, погрози адресовані асиметрично: не Америці, пожежам і злочинцям (у цих колах на такі дрібниці звертати увагу ніколи), але всім тим, хто наразі лежить на дивані перед телевізором — хоч маленьким і квадратним, хоч плоским на всю стіну.
Таким чином, усього дві доволі прості, примітивні, а точніше — примативні програми переводять спосіб взаємодії людини з простором, що оточує її, з інтелектуального на зоологічний рівень. Для тих, чий розум усе-таки прорвався за перший рубіж або з якихось причин його не помітив, існує другий, менш явний і яскравий, який пробуджує не первісні відчуття, але інтелект, що спутує, зв’язує.
Це ЗМІ неофіційні, які ніби окремо стоять, малотиражні. І працюють у них нібито «незалежні експерти». Охоче або за дорученням партії й уряду ці персонажі займаються м’якою критикою чинного режиму і заразом переводять накопичену агресію мас від правлячої еліти на обслуговуючих цю еліту шісток (водіїв «блимавок», інспекторів ДІБДР тощо).
Але головне їхнє завдання — подаючи інформацію впереміш і частинами, нав’язати високоінтелектуальному споживачеві новин мозаїчну картину світу. Втягнути високоінтелектуального споживача в нескінченну чергу сумнівів, у безкінечний полемічний вир із переважаючою точкою зору, що будь-які зміни вольового або механічного роду приведуть нас від терпимого сьогодення до жахливого майбутнього. Цей редут можна оминути, усвідомивши, що головною переконливою силою «незалежних експертів» є частота появи в ЗМІ. «Незалежний експерт» — це або напористий і зухвалий бета-самець із сальним басом і насупленими бровами, або протилежний за темпераментом тип, логічно бездоганний у своїй закільцьованості й безнадії.
«Незалежний експерт» має хорошу платоспроможність, він песимістичний в описі безтандемного майбутнього, його оцінка сьогодення доволі суперечлива, тому в ефірах він довше, а в блогах — частіше, ніж більш оптимістичний і менш оплачуваний опонент.
Ті з небагатьох, хто зумів подолати другий рубіж і піднятися на третій, будуть неприємно вражені — вони зустрінуть там самих себе. Насправді третій пояс вірності влади — в нас самих. Навіть усе розуміючи, ми до старості воліємо вірити, що на світі є якісь дорослі, які охороняють нас від неприємностей із боку будь-яких зовнішніх сил. Ці люди, що вони не говорили б, як не кричали б, як швидко не забували б сказане, видаються нам рідними. Рідними такою мірою, що нам уже не важливі обставини, за яких вони з’явились, і причини, з яких вони не можуть піти. Ці люди були до нас і залишаться після нас і наших дітей. І, напевно, тому дитяче припухле обличчя зовсім маленької, майже іграшкової людинки, здається нам таким привабливим і милим, а обличчя другої людини — жовтувате, висушене, як туркменська диня, — таким суворим, але справедливим (це я про такий собі мультиплікаційний фільм).
Зрозуміло, що це морок. Ясна річ, що це марення. Колективний морок і колективне марення. Звільнитись від цього можна поодинці, залишивши те місце, яке іменується батьківщиною. А можна й колективно, але тільки в тому випадку, якщо є колектив і є колективна воля.
