Те, що Україна вступила у нову фазу протистояння з Росією, стає очевидним усім. Ця тема набирає обертів в українській пресі. Приємно, що частина українських журналістів, на відміну від їх російських колег, не намагається вилити побільше бруду на голови керівників сусідньої держави, а прагне глибше проаналізувати ситуацію як із внутрішньоукраїнської позиції, так і в геополітичному масштабі. У цьому плані увагу привертає текст Вікторії Сюмар «Війна, до якої країна не готова», опублікований на «Телекритиці». «Непомітно за внутрішніми скандалами, але цілком очікувано, відповідно до логіки історії, Україна вкотре вступила у війну з Росією. Війну інформаційну. На поверхні — газові угоди, підписані Юлією Тимошенко та Володимиром Путіним, які хоче розірвати Віктор Янукович. Знизу цього айсберга — все незадоволення, яке викликає у Кремля не надто поступлива влада в Києві, — пише Вікторія Сюмар і додає — охолодження відносин Києва з Москвою помітно останні півроку, коли Україна чітко сказала «ні» головній зовнішньополітичній ініціативі Путіна — Митному союзу. А це не просто економічне об’єднання... Ця ідея для Путіна є способом повернення праобразу союзної держави, яка перестала існувати 20 років тому».
Водночас автор зазначає, що в української влади немає відповідних можливостей, а отже, й шансів перемогти у цій війні. Читаючи цей текст, відразу пригадуєш маленьку Грузію. Якщо пам’ятаєте, на початку 2000-х у відповідь на політику Саакашвілі Росія застосувала проти грузинів не лише інформаційну, а й економічну блокаду. Було закрито ринки для грузинських вин та води «Боржомі», що становили основну статтю доходів у бюджеті країни. Було заборонено грошові перекази з Росії у Грузію, тоді як близько 300 тисяч грузинів, працюючи в РФ, утримували на ці кошти свої сім’ї. Навряд чи хтось у зовнішньому світі вважав, що у Грузії є шанси на перемогу. Але політичне керівництво не пішло на поступки, а модернізувало економіку та переорієнтувало свою продукцію на інші ринки збуту. Сьогодні Грузія на топ-позиціях у списку країн, що динамічно розвиваються.
Ресурси України дещо більші...
Тому, напевно, для журналіста сказати, що в української влади немає шансів перемогти, оскільки «у неї немає голосу», означає відокремити себе від того, що відбувається у країні. А українському суспільству сьогодні як ніколи потрібна консолідація. Історія знає чимало прикладів, коли найбільшим нашим ворогом ставали не зовнішні чинники, а внутрішні міжусобиці. Зрештою, сьогодні, коли опозиція звертається до Європи з проханням не підписувати з Україною Угоду про асоціацію, розумієш, що ми не надто вирвалися з минулого. Натомість чомусь ніхто з журналістів не відгукнувся на доволі хороше інтерв’ю прем’єр-міністра Миколи Азарова французькому виданню Le Figaro чи Віктора Януковича — «Коммерсанту».
Нинішній Президент може комусь подобатися або ні, його можна і потрібно критикувати всередині країни за помилки чи недоопрацювання, але коли існує загроза ззовні, ми повинні бути єдині. Адже та війна, яку сьогодні розпочала Росія, — це не війна лише проти Партії регіонів чи її лідера. Так склалися обставини, що сьогодні не може програти Віктор Янукович, а країна виграти. Ми всі зацікавлені в тому, щоб вийти з цієї ситуації з максимально позитивним результатом для себе. Хіба ні? Тому ключове питання, яке сьогодні повинні піднімати журналісти, — «що може зробити кожен, щоб допомогти владі відстояти інтереси країни?» Адже, як свідчить історія, не буває тимчасових відступів, а потім швидких повернень на попередні позиції. Принаймні не в тому, що стосується стратегії й цивілізаційного вибору.
