Зараз аеробус, в якому я лечу, здійнявся над Апеннінами й розвернув свого гострого носа в бік Парижа. Мирно засопів американець, який усівся поряд, — міг би й пересісти, навколо багато порожніх місць! Та він законослухняний до омерзіння — написано в квитку, що місце поряд зі мною, от і впиратиметься дві години мені в бік своїм папуцатим ліктем, бо має право! Та, зрештою, це не має мене дратувати: хіба не про це тішиш себе щодня надією — щоби ні одна падлюка не влізла тобі у твій світ і не заборонила тобі мати своє право? Хай собі сопе й упирається, мизате дитя демократії. Сьогодні й учора цілісінький день його країна крутила в мене на готельному телевізорі по CNN одне й те саме — полювання на Каддафі. I по Бі-Бі-Сі. Напевне, той Каддафі заслужив на нелюбов. Але, пам’ятаючи кадри з повішеним посинілим Саддамом, згадуючи кадри шалених нічних танців біля Білого дому тих, хто, виходить, не спав і чекав, щоби станцювати, як пристрелять бен Ладена... Згадуючи, як Африка, про яку ми довгий час знали лише, що « не ходите, дети, в Африку гулять», раптом увірвалася в інфопростір зі своїми пухлими від голоду дітьми, що опухли, звісно, не оце сьогодні — просто раніше нам це не було важливо бачити, тому й не показували... Я чогось вдивлялася в лиця презентерів і репортерів, що, здавалось би, заклопотано питали нас, глядачів: вам же цікаво це щодня думати, де його впіймають і знімуть шкуру на ваших очах? Ви бачите, як ми стараємося вам це показати? Ви вже усвідомили, який це стратегічно-геополітично важливий калавур і пробі? Вам же це важливо? Ні слова про нафту. Лише про демократію. Я дивилася на них живих, а бачила вбитого в Іраку найвеселішого в світі нашого хлопця оператора Тараса Процюка — його портрет на його ж надгробку на Байковому. І напис, який сама ж і написала тоді: «У України є серце. Воно лежить тут»...
При чому аеробус, Апенніни й Париж, пухкий американський носій прав, СNN i гонитва за черговим деспотом по всіх закамарках світу, при чому всі ці розрізнені в часі й просторі айтеми й сабджекти до мене й до України? При чому Україна до всього цього? Останнє питання якраз і головне.
При чому Україна до всього цього світу?
Справа в тім, сказала я собі, що світ цей існує — цілий, незалежно від того, яку його частину сьогодні політики й великий вершитель його долі — бізнес — вподобали для прицільного телевізійного вогню. Й Україну в ньому ніхто не пересував ані на метр — усе, як було з часів останнього визначення кордонів. І, що би не було сьогодні тимчасово головним, її хтось має любити й про неї думати в усьому цьому бедламі, приміряючи до неї все, що відбувається навколо, наводячи на неї свій GPS чи допотопний компас і термометр, і вимірюючи лінійкою з українськими сантиметрами синус, косинус й її корінь квадратний, що пустила вона вглиб цієї суєтної планети... Дуже важливо не випускати її зі своєї душі, бо сьогодні на першому місці ті, в кого душі немає, адже мати її непрагматично.
От, наприклад, учора я пішки дві години човпла по Казерті в її 40-градусну спеку до Палацу неаполітанських королів. По дорозі насторожували лише чорношкірі мийники машин, що сиділи обабіч шляху — але я, біла дурепа, що могла би їхати у свій Палац повз них і на авто, яке можна було б недорого помити, насторожувала їх, здається, так само. Казерта — столиця мафіозної каморри, прочитала я у Вікіпедії. Та місцеві Розаріо й Джорджіо, які таксують тут, поблизу готелю з іноземцями Vanvitelli, запевнили мене, що у квітні тут була проведена наймасштабніша поліцейська операція Німезіда — вичистили всі мафіозні гроші, обчухрали всю каморру, і тепер тут тихо... Мені, звісно, сподобалася в першу чергу назва — Богиня відплати Німезіда була на боці держави в цій атаці. (Відплата і держава — що це мені нагадує?) Та справді — знесилена мафія навіть сумку в мене не вихопила силами проїжджого мотоцикліста, як це було в кращі її часи. А добрий Паоло з кафетерія на розі, до якого я добралася розпеченою, як праска, дорогою й ледь не впала, дочекавшись склянки води, відвів мене через дорогу до друга Піно, в якого — «белла піцца, синьйора», й той відбуртував щедро два шматки, якими можна було нагодувати дванадцять таких синьйор, і гроші взяв лише потім, коли пересиділа під його вентилятором і доїла... А потім відвели до подружки, так само Паоли, в її готель «Європа», й та подзвонила другу Бруно — й той на своєму автобусі відвіз до фінальної дестинації, місця, де засідали комітети ПАРЄ. Там дискутували, зокрема, що робити з цією ситуацією в Україні. А отже — все описане вище мало до України безпосередній стосунок, як ви зрозуміли тепер. Ті всі добрі люди, казертяни, подбали про українську синьйору просто тому, що їй потрібна була звичайна людська підтримка. І хіба за цією метафорою вам нічого не зрозуміло?
Чому я описую це в такому тоні напівбайки-напівколомийки... Ну, бо певне, українські тексти за такими правилами й такими художніми засобами пишуться завжди. Наприклад — «ой, чий то кінь стоїть та й сива гривонька»... І далі, здавалось би, без усякого зв’язку — «сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька-а-а».
По-нашому, по-українськи — тут простежується, як не сьогодні, то завтра, дуже логічний зв’язок! А я українка, то так і пишу.
Отже, в Палаці неаполітанських королів лунало ім’я Україна. Тут ішло засідання політкому ПАРЄ, де думали, що робити з політичними судовими процесами в Україні. На столах лежали передані з України тексти без підпису, що з ними нічого робити не треба, бо все «путьом».
В Україні, як я дізналася з Інтернету в перерві, засідала неіснуюча фракція НУНС, де палко виключили кілька своїх же друзів із своїх неіснуючих рядів, причому — незрозуміло, чого кілька, чого саме зараз і за що саме зараз. Написала смс до одного з патріотів й у відповідь отримала таке: «Тримайтеся!»... Я нічого не зрозуміла, подумала, що це також в якомусь смислі про «чий то кінь стоїть», а значить — зв’язок потім, хоч кумедно, але проявиться. Тому продовжила триматися. У перерві засідання сходила до одного з королівських покоїв — поряд, через коридор — і постояла-подивилася на середньовічне монарше крісло, яке завжди стояло тут, під гарною стіною, порожнє. Як пояснила була працівниця цих покоїв, це символ, який звучить так: король не має значення — має значення лише королівство!
Зараз, коли я дописую рядки цього щоденника, мій аеробус націлився носом на аеропорт Шарль де Голль. Мій іспанський колега з Gran Canaria весело підморгує своїми опуклими сов’ячими очима, — мовляв, нарешті можна не боятися ляпнути з-за високих хмар на цього Ейфеля, а з гідністю зійти з аеробуса й попензлювати на роботу вже не як пасажир-боягуз, а як поважний депутат, яким ти зрештою тут й є. Іспанець дуже ніжно обнімає великий пакет із фоятелою. «Це, — пояснив він, — такий солодкий сир, надзвичайно смачний десерт! Та найголовніше — його любить моя дружина, а я, хоч це, певне, нетрадиційно, люблю її». Й зашарівся. Й задрав рукав сорочки, показуючи мені обкусаного ліктя: «Бачте, це мене москіти в басейні погризли, так менеджер нашого готелю Vanvitelli безкоштовно цих два кіло фоятели мені за це спакував!»
Даруйте, це взагалі не має жодного стосунку до України. Хоча ні — він раптом додав: «А я був у Києві двічі, дуже задоволений». Я не спитала: — чим? Просто в цьому місці приємно поставити крапку. До того ж пакет із фоятелою загрозливо затріщав хрусткою упаковкою, й я кинулася рятувати подарунок коханій мого канарського колеги. І вважаю, що це мій, український внесок у підтримку душевного тепла в довкіллі.
А ввечері ми знову сиділи рядком — усі, хто з Швеції, хто з Нідерландів, хто з Італії, Греції, Іспанії, Польщі, Німеччини — сиділи, гризли паризький хрусткий багет, і вони думали про Україну, а в мене питали: «Це вам допоможе?»
Я вам скажу, як і їм сказала: «Вона буде ОК», лише не переставайте думати про неї. І не питайте — чому? Вона буде ОК. І в цьому місці поки що крапка.
