Іван МАЛКОВИЧ — успішний українець. Він — поет. Автор збірок «Білий камінь», «Ключ», «Вірші», «Із янголом на плечі». Його вірші стали символом покоління 80-х, були знаком нової поезії та нових прийдешніх часів. Можна проводити паралелі між творчістю поета та Ігоря Калинця чи Богдана-Ігоря Антонича. Але ім’я Малковича вже в сучасній українській літературі. Вірші перекладають на музику Марія Бурмака, Віктор Морозов, Тарас Чубай... Рядками з поезій називають вечори. За його сценаріями проводять свято Святого Миколая. А на Різдво і Старий Новий рік він сам ходить з вертепом та Маланкою.
Іван Малкович — людина культури і вишуканого смаку. В його кабінеті висять ранні роботи художника Івана Марчука: аплікації, різдвяні листівки-картини, подаровані на Миколая дружині Ярині в дитинстві. Твори — самоцінні, тоді вони були неформальним виявом свободи, мистецьким проявом дружності, симпатії, пошанування традицій.
Іван Малкович — директор найбільш номінованого дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА- ЛА-МА-ГА», права на чиї книжки купили відомі видавництва з одинадцяти країн світу. «Снігова королева», «Казки туманного Альбіону», «Абетка», «Аліса у країні чудес», «Вінні-Пух», «Улюблені вірші», «Тореадори з Васюківки» «А-БА-БИ» — це витвори поліграфічного мистецтва.
Нещодавно він був гостем «Дня». Студенти з Острозької академії та Черкаського національного університету — стипендіати премії головного редактора Лариси Івшиної, які проходять практику в нашій газеті, мали своєрідний майстер-клас з поетом і видавцем.
ЗРІЄ ЦІКАВА, ЧИТАБЕЛЬНА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
— Пане Іване, яка ваша найулюбленіша казка з дитинства?
— Я виростав у селі Нижній Березів, що на Івано-Франківщині. У нас було величезне подвір’я — бережок, струмочок, гайочок — на бережку росли квіти, ягоди, опеньки... Це давало простір, і я не нудився — можна було у кожному кутику мати свою казку. Вже не кажу про зиму. Різдво — моє найцікавіше, найулюбленіше дійство. А перша казка, що запам’яталася з дитинства, — це «Біда навчить» Лесі Українки.
Колись у Нижньому Березові побував Іван Франко — заїжджав сюди, коли їхав з Коломийської тюрми. У своїй біографії Франко згадує, що чоловік на прізвище Арсенич врятував його від голодної смерті. Арсенич — прізвище моєї мами. Виходить, то був мій далекий родич. До Франка у мене завжди особливе ставлення. І, напевно, коли реєстрував видавництво, у пам’яті зринув його твір. Власне, дуже хочу видати «Грицеву шкільну науку», вже навіть маю макет, але зараз працюю над іншими книжками. Не люблю видавати книжки на гвалт. Прагну, аби кожна мала своє обличчя і не була схожа на інші. А такі книжки народжуються довго.
— На ваш погляд, герої яких українських народних казок чи творів сучасних письменників можуть бути взірцем для маленького українця віком від 2 до 12 років? Власне, на таку дитячу аудиторію розраховані книжки «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ».
— Як на мене, потрібно вигадувати нових героїв. Вважаю, що найближче підійшов до створення нового героя Всеволод Нестайко у своєму творі «Тореадори з Васюківки». І хоча він написав книжку в минулому столітті, це один з небагатьох читабельних українських дитячих романів.
Я б хотів друкувати більше книжок сучасних письменників, проте хороших творів — повістей, романів для дітей — бракує. Щоправда, є інші жанри. Ось, наприклад, письменники-фантасти Марина та Сергій Дяченки написали, а «А БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»надрукувала казки «Літаючий капелюх», зараз видаються їхні «Повітряні рибки» та «Жирафчик і пандочка» в дуже гарному художньому оформленні. Відомих «дорослих» авторів спонукала сісти за казки їхня донечка Стася.
— Те, що дуже мало українських дитячих книжок видається, означає, що їх мало пишеться?
— Певною мірою. Бо пишеться не так і мало. Працюючи за комп’ютером, листуючись в iнтернеті, діти почали більше читати й писати. Наприклад, однокласниця мого старшого сина Тараса вже написала дві повісті. Взагалі в Україні нинi активно продукується нова література, де герої, зокрема, спілкуються нормальною «живою» мовою... Адже в сучасних книжках, на радіо і телебаченні діти часто розмовляють як професори філології. Мені здається, що зріє дуже цікава, читабельна, справжня українська література.
— Книжки «А-БА-БА-ГА- ЛА-МА-ГИ» відрізняються цікавим виразним художнім оформленням. Над ними працюють штатні художники чи на кожне видання запрошуєте когось осібно? Хто ваш улюблений художник?
— Як таких, штатних художників у нас немає. Ми починали з Костем Лавром. Знаменитий зайчик та усі логотипи «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА ГИ» —його рук справа.
Українські мотиви митця подобалися всім — відомі видавництва Швейцарії, Франції та США купляли права на його книжки. Тепер Кость малює ілюстрації для найпопулярнішого дитячого журналу у Франції.
З появою Владислава Єрка, власне (він і є моїм улюбленим художником), почалася нова історія видавництва. Чого варта українська «Снігова королева»! Людям складно повірити, що ті ілюстрації створені руками! Зараз ці картини «роз’їжджають» на різноманітні світові виставки. Остання, наприклад, була у Британській Раді в Києві, де експонувалася творчість англійських художників та українських — з «А-БА-БА- ГА-ЛА-МА-ГИ». Цікаво, що відвідувачі «голосували» за найкращих художників, проте відразу, після першого ж дня, загальне голосування відмінили, тому що переважна більшість респондентів віддавали голоси нашим митцям. Загалом ми проводимо багато виставок, на яких вже побувало понад 23 тисячі відвідувачів. А експерти у відгуках оцінили «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» як «академію дитячої книжки». Як писала нам одна читачка: «Книжки «А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГИ» — одні з небагатьох, які можна читати й не боятися підірватися на русизмах як на мінному полі». Але нині до незнання багатьма рідної мови додалася ще одна прикрість — російські видавництва почали видавати книжки українською мовою. Але їхні переклади просто жахливі! Як приклад, наведу назву однієї з книжок «Янтарна стіна»... Але українською це буде — «бурштинова стіна». Переклад, особливо поетичний — то така річ, яку тобі Бог або пошле, або ні. Вірші, приміром, можна лише переспівувати, а це дуже складно, бо поезію потрібно відчувати...
І тут для задоволення всіх присутніх наш гість читає власний переклад з російської вірша «Роззява» за Самуїлом Маршаком:
— Жив собі роззява —
ліві двері — справа.
Зранку він хутенько встав —
піджака вдягати став:
шусть руками в рукави —
з’ясувалось, то штани.
Отакий роззява —
ліві справа...
Поспішаючи в дорогу,
рукавички взув на ногу,
Ну, а замість капелюха
натягнув відро на вуха!..
І так далі.
— А як треба інтерпретувати твір, аби передати читачеві його первинність? І як ставитеся до того, коли ваші вірші перекладають на музику?
— Знаєте, кожен твір — це щось інше. Коли перекладаєш чи переспівуєш, щоразу вкладаєш інші емоції. Так, ми з Віктором Морозовим думали над тим, як виглядатиме Гаррі Поттер, придумували мову героїв, які вони характеристики повинні мати. Приміром, Гегріт у англійському оригіналі такий собі простак, говорить мовою шотландського вантажника, плутає артиклі. Американські діти часто нарікають, що не розуміють його мови. Так само й українські діти, бо наш Гегріт говорить бойківською говіркою, і оце —си- ставить не там, де треба. Це ми зробили зумисне, щоб герой був подібний на себе самого з твору оригіналу. Бо як інакше передати через українську, що герой говорить якоюсь дивною мовою. До речі, росіяни переклали книжку таким чином, що Гегріт вийшов неоковирним, але не передано того його особливо мовного забарвлення… До слова, у четвертій книжці Джоан Роулінг четверо героїв говорять різними варіантами англійської мови: один — з болгарським акцентом, другий — з французьким... Це наче маленькі загадки, які дорослим людям цікаво розгадувати... Бо нелегко сидіти все літо й перекладати 800 сторінок, а потім їх редагувати. Тому кожен шукає якоїсь своєї забави.
Щодо інтерпретації моїх віршів музикантами, то, скажімо, на поезію «Із янголом на плечі» загалом написано десь сім-вісім композицій. І я дуже радію, що жодна з них не стала надто популярною. Тому що для мене назавжди жахливим прикладом стала пісня «Вот и лето прошло» на слова Арсенія Тарковського, що її виконує Софія Ротару. Це дивовижний вірш, а музика передає зовсім іншу емоцію... Часто, коли віршовані рядки кладуть на музику, це все відбувається вульгарно, без смаку і вбивається поезія. А я не хотів, аби цей мій вірш був вбитий таким чином. Маю музичну освіту — я скрипаль. І коли писав «Із янголом на плечі», у мене звучала інша мелодика. Не міг її відтворити музично, просто чув по-своєму. З усіх тих версій Тараса Чубая найбільш сподобалася. У Марії Бурмаки дуже люблю своє «По Різдві». Взагалі, мої друзі — Марійка і Тарас — знають, що мені непросто догодити, і тому не ображаються, коли я не змочую їхні рукави своїми вдячними сльозами.
— Як ви вважаєте, що зараз найбільше потрібно пропонувати українському читачеві? Складіть невеликий список вашої експертної групи, з якою радитися перед тим як видати ту чи іншу книжку.
— У тому списку експертів небагато, і вони з різних сфер. Це патріархи українського перекладу — фантастична подружня пара Євген Попович і Ольга Сенюк. Власне, це ті люди, яким довіряю. Сюди можна включити і Ліну Костенко, хоча ми й не так часто бачимося. Колись вона зробила такий жест доброї волі... Мені тоді було дев’ятнадцять, у мене вже була велика публікація в «Літературній Україні» з дуже теплою пердмовою Дмитра Павличка. Зазвичай у студію поетичної майстерності приходило не більш як двадцять- тридцять чоловік, а тут зібралася повна зала. І раптом, коли мене саме хтось критикував, усі почали розступатися — до зали входила Ліна Василівна. Ніхто з молодих її доти не бачив, вона ніде не з’являлася. Знали тільки з фотографій, бо тоді вже вийшла її книжка «Над берегами вічної ріки». Пам’ятаю, подумав, що мені кінець! А вона гарні слова сказала і прекрасну рецензію написала на 15 сторінок (мій рукопис налічував 42 сторінки). На першій та останній сторінках Ліна Василівна писала, що я неймовірно талановитий, а на рештi — критикувала і розносила вщент! Я дуже вдячний їй за ту критику. Якби не Ліна Костенко, перша моя книжечка могла вийти дуже «рахітична». Коли готував до друку «Із янголом на плечі», спершу давав читати рукопис Ліні Костенко і Євгенові Поповичу. Є ще кілька людей з поетичного цеху, яким обов’язково даю почитати свої поетичні збірки перед тим як їх видати. Серед них є один дуже дошкульний, безкомпромісний поет, який стільки жовчі викидає на вірші! І я такий щасливий, що він ту жовч викине до того, як книжку здам у друк! І нехай я візьму з його критики 2%, але вони дуже важливі.
Після видання серії «Міні- Диво» (книжечок за ціною одна гривня) я посивів. Друкував книжки і дві доби жив на фабриці. Коли вперше за два дні вийшов звідти, співробітники зауважили, що моє волосся посрібліло. Ось вам приклад: один працівник, прийшовши на нічну зміну, зрізав низ книжки на півсантиметра з нашим лого приблизно 20 тисяч тиражу!.. За кордоном таких проблем не було б. Потім ми ці примірники не продавали, а роздали. Я, коли друкую книжку, відчуваю, що це назавжди. «А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видає книжок не так уже й багато — не більше десяти на рік. Я ще б менше видавав. Мені цікаво через книжки виявляти своє ставлення до життя.
ДІТЯМ ВАЖЛИВО МАТИ СВОЇХ УЛЮБЛЕНИХ ГЕРОЇВ, НАДТО — ГЕРОЇВ УКРАЇНСЬКИХ
— Сьогоднішнє покоління дітей виростає на телевізійних героях, героях комп’ютерних ігор, які часто пропагують жорстокість, обман, хитрість. А що несуть персонажі книжок «А-БА-БА-ГА- ЛА-МА-ГИ»?
— Я відчуваю навіть на фізичному рівні, як мало роблю для цих читачів. Вочевидь треба робити більше, але сам не можу, тому що наша система книгоросповсюдження — не сформована. Прикро, що на периферії книжки «А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГИ» — «Гаррі Поттер», наприклад, коштує 60 гривень, коли його роздрібна вартість — 23 гривні, а ціна для дистриб’юторів взагалі смішна! Вочевидь дистриб’ютори добре заробляють на українській книжці, бо гарних українських книжок не так уже й багато. Відчуваю, як для цих дітей непросто придбати таке видання.
Для дітей важливо мати своїх улюблених героїв, а надто — героїв українських. Уже з вісім років я працюю над книжкою «Сто казок». Дуже хочу, щоб у тій книжці було чимало героїчних казок. А їх, на жаль, не так і багато, бо вся героїка, переважно, виспівувалася в думах… А дітям так хочеться пишатися українськими героями. Я пам’ятаю, як разом з молодшим сином Гордієм вперше прийшли в історичний музей — тоді йому було п’ять років. Він, побачивши середньовічні лицарські обладунки, запитав: «Татку, а це українські?» Я відповів ствердно, хоч це було й не зовсім так. Але він так хотів почути оте моє «так»… Я потім неодноразово повертався в думках до того діалогу… Адже в нашій історії також було багато героїки, і героїки переможної, а не тільки посмертної… Скажімо, Ілля Муромець, бо він український герой, родом із Сумщини — про це пишуть багато науковців. Це наш український герой, який здійснював свої подвиги переважно у Києві та під Києвом. Ілля Муромець похований у Лаврі, де можна побачити святі його мощі. Колись я з старшим сином Тарасом (тоді йому було чотири-п’ять років) пішли до мощів Іллі Муромця. Коли ми звідти вийшли, він сказав: «Татку, а тепер ходімо до Котигорошка та Івасика Телесика...»
Позитивні переможні приклади із минулого та сучасного України сприяли б утвердженню в малих українців національної гідності та самоповаги. Кожен притягується до того, що успішне. Мої читачі теж грають у комп’ютерні ігри, і мої сини також як засядуть за комп’ютером, то не витягнеш і волами!
— Ми говоримо про виховний потенціал казки. Чи існують грунтовні етнографічні дослідження про те, які риси розвиває і культивує українська казка?
— У народних казках генетично закладено коди, які важливо знати. Проте ми можемо виховувти дітей лише на «Сороці-Білобоці» та «Івасику-Телесику», хоч вони і геніальні. Треба створювати й сучасні казки. Бо інакше ми не будемо розвиватися як сучасна модерна нація.
Я спонукаю кількох авторів написати казки про українське Середньовіччя. На мою думку, Володимир Малик написав чудові книжки про козацькі часи, а от про героїв Київської Русі майже немає визначних творів. Впевнений, що вони ще будуть написані. Адже ментальність українців значно відрізняється від ментальності російської, тому дуже важливо, щоб українські автори давали нашим дітям своє бачення славної історії. Чому я стверджую про різну ментальність? От поміркуйте, наприклад, скільки прекрасних російських пісень складено про Велику Вітчизняну війну. А українських? Одна лише «Степом, степом» Пашкевича, та й то створена після війни. Це не була війна українців! Натомість маємо пісні Січових стрільців, воїнів УПА. Тобто народ відгукувався на факти своєї історії й стверджував їх власними піснями. Інша справа, що героїзму і запалу в піснях Січових стрільців, мабуть, набагато більше, ніж в самій дійсності. Ви не почуєте українських пісень про Афган — то була також не наша війна. Ми — інші. Тому боляче, коли наші діти натикаються на вульгарний «масковскій» блатняк, що потужно струменить з майже всіх українських радіостанцій.
— Американські казки, наприклад, усі з хепі-ендом. Пане Іване, на вашу думку, а українські теж повинні мати щасливий кінець?
— У нас вийшла книжка «Песик та його місячні друзі», яку написав Георгій Химич. А закінчувалася вона тим, що песик сумно завивав на місяць, чекаючи на своїх друзів, які полинули туди на зорельоті, що його змайстрував песик… Коли настав час відльоту, всі схаменулися, що хтось мусить залишитися вдома, щоб доглядати їхній будиночок. Песик був найудатнішим — його й залишили… І тому він почувався дуже самотнім. Коли місяць був близько до землі, він завивав: кролику-у-у, котику-у-у, півнику —у-у. Він вірив, що вони повернуться, але чимдалі, його все більше огортав відчай. Ну, от здається, друзі нарешті повертаються… Він знову їх кличе… Так закінчувалася наша казка. О, скільки докорів я отримав від матусь, які розповідали про те, що їхні діти сумують і плачуть, бо не знають чи котик, кролик і півник повернулися напевно! Ми були змушені переробити закінчення. Зараз підготували інший варіант, вже є малюночок. І закінчується тепер так — друзі повертаються, і песик запитує:
— Чого ж ви так довго?
— Розумієш, довелося добряче поблукати поміж тих планет.
— То що, ви таки справді повернулися?
— Так, але без тебе ми тепер нікуди не полетимо, — сказав півник і подав песикові теплий шматок місяця…
— Скажіть, а що вам люди пишуть?
— Гадаю, що ми незаслужено купаємося в добрих словах. Коли проходила акція «Міні- Диво», у видавництво надійшло понад 40 тисяч листів з усієї України. Вони були надзвичайно доброзичливі. За умовами акції наші книжки можна було придбати в усіх поштових відділеннях міст, містечок, сіл і селищ за ціною 1 грн., повирізати куточки і надіслати на адресу «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА- ГИ» для участі в розиграші семи комп’ютерів. Пригадую, жінка з Кіровоградської області написала, що в неї четверо дітей і зарплата 59 гривень, але вона дуже вдячна нам, що за п’ять гривень змогла купити п’ять книжечок! Коли читав ці рядки, сльози на очі наверталися... Я — сентиментальний. І тому додатково виділив 700 призів — наших великих книжок. Працівники «А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» вжахнулися, особливо — бухгалтер, адже це й розтрати великі, та й переслати їх поштою коштує недешево. Але найстрашніше було те, що не до всіх листів, які відклав, були прикріплені конверти із зворотними адресами. Читаючи, я міг їх кинути в мішок до решти листівок. Довелося найняти двох людей, які порпалися в усіх листах майже місяць, шукаючи загублені конверти. А потім люди писали, що до когось ці книжки надійшли на день народження, комусь їх прихід був зміною чорної смуги життя на білу... Коли ти робиш щось добре, воно обов’язково відгукнеться добром і тобі.
— Чи будете робити подібні акції ще?
— Вони вже давно готові. Це дуже складний проект. Щоб видати мільйон книжечок, треба вкласти до 600 тисяч гривень. Обов’язково потрібно підписати угоду з Укрпоштою, аби книжки могли дійти до кожного села. Якщо такої угоди немає, книжки можуть пролежати на складах, а видавництво може збанкрутувати. Проект дуже відповідальний і малоприбутковий. Необхідна якась частина грошей від спонсорів. Адже треба, щоб з усіма націнками ця книжка пройшла до кінцевого споживача за одну гривню...
— Ви відчуваєте зацікавленість, підтримуку від виконавчої влади, паламентаріїв чи державних інституцій?
— Власне, з проектом «Міні-Диво» нам дуже допоміг тодійшній міністр зв’язку Станіслав Довгий, син поета Олексія Довгого. Колись у юності ми були знайомі. Я приходив до них додому, читав свої вірші. З того часу не бачилися років зо двадцять. Якось зустрілися, розговорилися. Йому дуже сподобалися наші книжки, і він загорівся, щоб їх мали змогу читати діти всієї України. І підтримав наше клопотання до Укрпошти… Мені щастить на добрих людей.
ВЛАСНУ ДЕРЖАВУ ТРЕБА ЛЮБИТИ НЕ ТІЛЬКИ ДО ГЛИБИНИ ДУШІ, А Й ДО ГЛИБИНИ КИШЕНЬ
— Пане Іване, то дитяча книжка є бізнесом в Україні?
— Не можна однозначно сказати. Бізнесом є «Гаррі Поттер». А от високоякісні кольорові книжки — ні. Скажімо, собівартість «Улюблених віршів-2» була вищою за нашу оптову ціну. І лише завдяки «Гаріку» ми змогли її видати. Така книжка як, приміром, «Снігова королева» у Західній Європі коштує 17 євро, в Україні — 17—20 гривень. Я змушений віддавати їх за безцінь, щоб дистриб’ютори їх брали і заробляли свої відсотки. Пригадую, коли у 2001 році ми приїхали в Москву з нашою «Сніговою Королевою» та іншими книжками, росіяни були враженні якістю поліграфії. «Мы ничего не понимаем, но какие рисунки!» — говорили вони і придбали відразу майже 400 книжок!
Пригадую, на Хрещатику був магазин «Дружба». І я теж там купував гарні книжки, видані іншими, часто незрозумілими мовами. Це той самий ефект! Зараз в Росії хочемо відкрити свій невеличкий офіс. Будемо друкувати книжки російською мовою без права продажу їх в Україні. Для мене це стало би трагедією, якби ці книжки продавалися тут. Це б перекреслило все те, що я робив досі. Звичайно, це було б набагато вигідніше у фінансовому плані, але ж власну державу треба любити не тільки до глибини душі, а й до глибини кишень.
Нинi спільно з великим російським видавництвом «Азбукою» видали «Снігову королеву» — такий пробний варіант, але вийшло непогано.
— А ваша «Абетка» потрапила в українські школи?
— Ні, у нас держава книжок закупляє аж надто рідко. На початку діяльності «А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», коли ми видали «Абетку» тиражем 50 тисяч, держава купила кілька тисяч. Тоді це нам дуже допомогло…
Позаминулого року я дізнався, що держава виділила чи не 20 мільйонів гривень на закупівлю книжок для обласних, міських, районних бібліотек, але в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА- ГИ» не придбали жодної книжки! Мені було образливо. Згадую досі, як моя перша вчителька подарувала мені книжку в першому класі — я був відмінником, писав вірші. І цей дарунок запам’ятав на все життя.
— Пане Іване, в чому секрет популярності «Гаррі Поттера»?
— У таланті Джоан Роулінг. А вже потім потужна реклама. Коли письменниця написала цю книжку, ніхто її не хотів друкувати. За видання взявся Крістофер Літл. Книжки продалися. Він видав ще, і так почався бум. Щоб зацікавити дітей, треба мати особливий талант. Джоан Роулінг — прекрасна вигадниця! Не знати, чи буде ця книжка популярна років за тридцять, але те, що вона зараз цікава не тільки дітям, а й дорослим, — очевидно.
До речі, я не хотів видавати «Гаррі Поттера». Я ж родом з Карпат, а там усі віруючі. Я чув, що в тій книжці є відьми й чарівники, і мене опанували сумніви. Але коли прочитав першу книжку — вони відпали. Проте після видання третьої книжки мене «дістав» лист однієї віручої бабусі, яка твір не читала, але переконувала мене, що авторка — сатаністка. Я тоді спересердя вирішив не видавати наступних томів і сказав про це по радіо. І діти почали писати обурені листи. Один хлопчина написав: «Чому не видаєте четверту книжку?. Мені на Різдво подарували три томи, і я читав їх аж три рази! Ви маєте совість? Хочете, щоб я читав їх четвертий раз?!» Але я ще вагався... А тоді Папа Римський устами свого речника, сказав, що, на його думку, в «Гаррі Поттері» немає нічого антихристиянського. Мовляв, ми всі в дитинстві знали про ангелів і відьом і вміли їх розрізняти. Ці слова Святійшого були опубліковані у багатьох виданнях. Я — греко-католик, і це було для мене як певна індульгенція. Я не сумнівався й до того, що роблю добру справу, видаючи «Гаррі Поттера» в доброму перекладі для українських дітей... Переклад п’ятого тому ми видали першими в Європі.
— Пане Іване, ви видавець за освітою чи за покликанням?
— Перша робота була в дитячому видавництві «Веселка», в дошкільному відділі. І це визначило мій шлях. Потім працював у журналі «Соняшник», а тоді вже створив власне видавництво. Я справді дуже щасливий у виборі своєї професії. І всім бажаю мати роботу, яка приносить насолоду і душі, і, як кажуть, і тілу…. Єдине, що мене непокоїть, це те, що я всеціло поглинутий роботою і перестав писати вірші. Тому, любі студенти, не думайте, що ваша юність буде вічною, і те, що вам зараз легко дається, завжди виходитиме так само. Ні, воно раптом може всохнути. Я думав, що ніколи не перестану писати вірші. Неможливо описати той стан, коли народжується поезія. Інколи я навіть хворів: підвищувалася температура, увесь тремтів... Але внутрішньо почувався настільки гарно! Гадаю, я не цінував цього.
— Ви не думали бути актором чи виступати по телебаченню, вести вечірню казку?
— Мій однофамілець Джон Малкович — знаменитий актор і режисер. А я в дитинстві грав у Березівському театрі. У нас цікаве село. Ще 1881 року там відкрили українську школу, і відтоді діяв сільський театр. У 60-х роках мої батьки грали у ньому. Мій тато пише непогані гуморески. До речі, в нашій околиці він набагато відоміший поет, аніж я. Десь навіть з Канади привезли газету з його байками. Йому — простому пасічникові — це було дуже приємно. Колись, пам’ятаю, тато грав сина Марка у п’єсі Тараса Шевченка «Наймичка», а тепер грає дідуся. Два роки тому на сцені так розплакався, що довелося припинити на деякий час виставу… Зайва сентиментальність — то в нас родове…
А я колись грав роль хлопчика-попихача в спектаклі Коломійця «Фараони». З цією роллю з гастролями об’їздив усі довколишні села. А після вистави нас частували, особливо мені смакував медівник, який випікався для кожної вистави як сценічний реквізит. Люди важко працюють, адже в Карпатах не так легко жити. Там здається, що Бог ближче, бо коли приходить вечір чи гроза, хмуриться небо, гори навколо зсуваються на тебе... Але люди все одно знаходять час для того, щоб поставити нову п’єсу, виступити з концертом... Так що театрального життя я покуштував.
А вести вечірню казку — ні…
Ми тепер робимо книжку «Різдвяна рукавичка», яку будемо інсценізувати. В ній буде вертеп, справжній лист — з маркою, з помилками — це звірята пишуть листа то діда, щоб той не забирав у них рукавичку. А за те прийдуть до нього колядувати. Мій приятель, прочитавши казку, каже: «Що ти робиш, Іване? Чому ти навічно їх поселяєш в одній рукавичці?» І тоді я вирішив, що в тій рукавичці вони житимуть лише до весни, коли буде холодно, а потім розбіжаться». Як гарно, що завдяки тому приятелю я не зашкодив українській казці!
— А ви зробіть таке закінчення — нехай кожен живе на своєму хуторі, а хутір буде з iнтернетом.
— Прекрасно! Це вже буде iнша книжка.
ДОВІДКА «Дня»
Іван МАЛКОВИЧ — поет, перекладач, видавець. Засновник, директор і головний редактор дитячого видавництва «А-БА-БА- ГА-ЛА-МА-ГА».
43 роки. Народився в селі Нижній Березів, Косівського району Івано-Франківської області. Закінчив Івано-Франківське музичне училище по класу скрипки та Національний університет імені Тараса Шевченка у Києві за фахом — філолог.
У 1984 році вийшла перша поетична збірка «Білий камінь», рецензію на яку написала Ліна Костенко.
У 1985 році після закінчення університету почав працювати редактором відділу дошкільної літератури дитячого видавництва «Веселка». Потім — перейшов у редакцію видавництва «Молодь».
1988 рік — вихід другої поетичної книжки «Ключ».
1989 рік — один із організаторів першого пісенного фестивалю «Червона рута» в Чернівцях.
1991 рік — працював у редакції дитячого журналу «Соняшник». Невдовзі стоворив власне видавництво «А-БА-БА-ГА- ЛА-МА-ГА». За дванадцять років роботи «А-БА-БИ» вийшло майже 70 найменувань книжок загальним тиражем 2 мільйони! Деякі з них 22 рази завойовували гран-прі та займали перші місця на Всеукраїнському форумі видавців у Львові та в рейтингу акції «Книжка року». Права на продукцію «А-БА-БИ» придбали іноземні видавництва з одинадцяти країн світу, зокрема, відоме американське «Alfred A. Knopf». А обкладинку до п’ятого тому «Гаррі Поттера», намальовану Владиславом Єрком, теж купили кілька книжкових компаній із-за кордону. 2002 року Іван Малкович відважився видати першого україномовного «Гаррі Поттера» у той час, коли Європа читала вже четверту книжку, а в Україні продавали третій том у російському перекладі. А потім навіть випередив усіх — п’ятий том вийшов найперше в нас.
Поет видав ще дві свої збірки поезій — «Вірші» (1992) та «Із янголом на плечі» (1997).
Іван Малкович одружений з Яриною Антків-Малкович, донькою Богдана Антківа, художнього керівника Національної чоловічої хорової капели імені Ревуцького. Виховують двох синів — Тараса та Гордія.
