Пригадую, як у мої аспірантські часи я приніс текст своєї невеличкої статті відомому професору, упоряднику збірника, на участь у якому я розраховував. Хвилюючись, я запитав: «Ось текст статті. Чи потрібна вона вам?» Мудрий і вихований професор подивився на мене і відповів: «Ну, що значить потрібна?» Статтю взяли до друку, а для мене це був хороший урок наукової дипломатії.
Так ось, якщо без усякої дипломатії (у наш не дуже дипломатичний час) запитати, а чи потрібна суспільству книга «Дві Русі», то відповідь — це моя думка — має бути однозначно позитивною. Гадаю, про це ще буде багато сказано. Для мене така потреба полягає у РІВНІ розмови про українсько-російські вiдносини упродовж багатьох століть.
Нині, коли з історії (а з історії України й поготів) некваліфіковано, але нахабно й послідовно роблять товар, часом втрачається бажання говорити про історичний досвід. А без такої внутрішньої розмови ми приречені на те, щоб отримувати знання про своє минуле з чужих рук. Тому для мене співпраця з газетою «День», яка має постійну історичну рубрику й ніколи не збивалася на жанр «100 великих (не)українців» (політиків, лікарів, коханців тощо), є насправдi важливою.
«Дві Русі» — книжка важлива ще й тим, що вона здатна спровокувати конструктивний діалог інтелектуалів з Росії та України. Колись Олдос Хакслі зауважив, що історія схожа на м'ясний паштет, а відтак краще не бачити, як його готують. На мою думку, вкрай необхідно побачити ту «кухню», на якій «випікали» історію українсько- російських відносин. І таку змогу дає ця книжка. Tempus omnia revelat — час виявляє все — саме ця (моя улюблена) латинська приповідка могла б бути епіграфом до цієї книжки.
Сердечно вітаю Ларису Івшину та її редакційну команду, які доклали — без перебільшень! — величезних зусиль, щоб видання побачило світ ще цього року, який є Роком Росії в Україні. Мені здалося, що мало хто (й у нас, і в Росії) зрозумів, що цей рік означає, яким мало б бути його змістовне наповнення. Головний редактор «Дня» ще на стадії задуму цієї книжки розповідала мені, як вона її бачить, знала, для чого ця публікація потрібна. Почитайте її вступне слово, і ви також у цьому переконаєтесь.
Не дуже заведено під час вітання висловлювати зауваження, але порушу цю традицію. Мені здалося, що поліграфічне виконання могло б бути значно кращим, не таким «сумним» із (аж занадто) чорно-білим ілюстративним супроводом.
Проте, як пишуть у наукових відгуках, це зауваження не впливає на загальну високу оцінку видання, а її ініціатори заслуговують на щирі поздоровлення.
