На фоні демаршів фракцій «четвірки», які минулого «голосувального» четверга всілякими способами блокували роботу Верховної Ради, присутність у сесійній залі та участь у голосуванні депутата від Компартії Георгія Крючкова не могла залишитися непоміченою. Цей факт викликав пересуди — аж до чуток про те, що Георгій Корнійович вирішив приєднатися до сформованої на базі дев’яти провладних фракцій більшості. Насправді все виявилося простіше і водночас складніше: Георгій Крючков просто ще раз показав, що не збирається зраджувати свої принципи. Партійна дисципліна партійною дисципліною, однак не можна, на думку нашого гостя, нехтувати найважливішим обов’язком перед виборцями — обов’язком народного депутата, який отримав мандат не для того, щоб лякати ним міліціонерів. Георгій Крючков завжди був знаковою фігурою для КПУ, до його думки прислухалися в різних політичних таборах, його заяви ретельно аналізувалися. Тому його вчинок — свідчення накопичення в Компартії «критичної маси». У бесіді з журналістами «Дня» Георгій Крючков пояснив, чому він не боїться виявитися «чужим серед своїх» і не хоче бути «своїм серед чужих».
«В УКРАЇНСЬКОМУ ПАРЛАМЕНТІ
      ВІДСУТНІЙ ПАРЛАМЕНТАРИЗМ...»
— Георгію Корнійовичу, ви, незважаючи на всі намагання журналістів писати про вас як про одного з лідерів комуністів, постійно говорили, що є лише рядовим членом Компартії. Сьогодні з’являються чутки про ваш нібито вступ до більшості. Для такого кроку, очевидно, повинні бути дуже вагомі причини. Що це за причини і чим вони зумовлені?
— Я не міг зробити такої заяви. А подібні чутки є свідченням того, що хтось свідомо хотів мене скомпрометувати. Адже склалася досить інтригуюча ситуація, за якої виглядає так, ніби один із комуністів, який не є догматиком чи заангажованим, раптом опиняється в більшості. Це протиприродно. І для мене було навіть якоюсь мірою образливо, що люди, які добре мене знають, могли в це повірити. Цього не могло бути за визначенням. Заяву про мій начебто вступ до більшості зробила пані Тимошенко, оскільки їй це вигідно. Тому мені потрібно було опротестувати її слова і сказати правду. До речі, я написав листа Юлії Тимошенко з проханням спростувати її заяву до десятого числа. Таким чином я просто з принципу іду на захист своєї честі і гідності, хоча зараз це вже не питання, адже і радіо, і телебачення чітко передали, що я проти цього.
Чим це могло бути викликано? По-перше, на цій ситуації могли «зіграти». Крім цього, у мене є власна позиція з будь-якого питання. Однак зараз, на жаль, в українському парламенті відсутній парламентаризм, за якого обрані люди, маючи свою позицію, можуть її обстоювати і добиватися відповідного рішення. Сьогодні всюди існує фракційна дисципліна, мовляв, «як сказали — так і голосуй, згоден чи не згоден». Але в мене, відверто кажучи, виникають великі сумніви відносно позиції, яку займають наші товариші. Я вважаю протиприродним поєднання сили, що сповідує комуністичну ідею, з тими, які вимагають заборони Компартії та комуністичної ідеології. Для мене це абсолютно не прийнятне. Крім того, я вважаю неприйнятним блокування з тими, хто є такими ж олігархами, як і ті, проти кого вони виступають. Та навіть не це, зрештою, було для мене визначальним. Думаю, в людей більш ніж досить підстав для протесту: нужденне життя, відсутність поступального руху, незважаючи на дворічні розмови про зростання. З огляду на це, люди, безумовно, мають повне право піти на протест, який, наскільки я розумію, мала б очолити наша політична сила. Але, на жаль, вона «підстроїлась», а не виступила ініціатором цього. А якщо підстроїлась, значить, могла чимось поступитись.
Ви знаєте, що я не є прихильником нинішньої влади, а тим паче того курсу, який вона проводить. Та попри це, визначальним для мене є такі питання: а чим це закінчиться? Що буде потім? Хто прийде на зміну? Буде краще чи, навпаки, — гірше? А звідси у мене своє ставлення до акцій. Відверто кажучи, я не сприймаю того, що межує з хуліганством та порушенням закону. Це не мій стиль. Я також не сприймаю рішення партії не брати участь в голосуванні, доки не буде поставлено на порядок денний питання про політичну ситуацію. Тим паче, як би це виглядало, якби я, після своєї доповіді про рішення комітету щодо прийняття відповідного правового акту, не брав участі в його голосуванні? Тому, не вважаючи за прийнятне ухилятися від голосування по соціальних проектах, я проголосував. А оскільки це розходилося з партійною дисципліною, то мені було зроблено зауваження, а згодом з’явилися різного плану заяви. Якби я після цього і вживав якихось заходів, то це були б радикальні кроки, скажімо, вихід з фракції, складення повноважень голови комітету та депутатських. Я ж проходив за списком Компартії, тому в разі виходу з фракції я облишив би і депутатство. Інакше я б не вчинив.
— Це рідкісне на сьогодні явище.
— Однак остаточного рішення я поки що не прийняв. Для мене найдорожчою є та сила, якій я присвятив своє життя, а тому, приймаючи остаточне рішення, я буду дуже зваженим. До речі, у мене відбулася дуже гостра розмова з керівниками партії, яку «вхопили» телевізійники. Можливо, виходячи саме з цього, хтось зробив помилковий висновок про мій вступ до більшості. Але я повторюю, що цього не може бути, бо цього не може бути ніколи.
— Звичайно, це вчинок. Певне, багато людей відчуває таку проблему: як-то кажуть, між молотом і ковадлом. До речі, нещодавно «День» запитував у своїх читачів, що робити людям, які не підтримують ані владу, ані опозицію. Але Комуністична партія Симоненка всі ці роки займала особливу позицію в політичному спектрі. Що, по-вашому, відбулося з Петром Миколайовичем, що він як лідер став поряд з Юлією Володимирівною?
— Я намагався зрозуміти і пізнати це. На мій погляд, тут є одна дуже принципова деталь. Я маю на увазі те, що Юлія Володимирівна вирішила підняти маси. Я цього не буду коментувати, оскільки для всіх очевидно, з якою метою це робиться. Думаю, мисляча людина здатна зрозуміти, що на карту поставлено особисті речі. Прапор протесту піднято. І як, цікаво, бути в цій ситуації силі, яка є опозиційною і виражає інтереси невдоволених людей? Залишитися поза процесом? Думаю, це відіграло вирішальну роль. Однак ініціатором були не наші. Відомо, що заява лідера Компартії про участь у акціях була зроблена лише після появи аналогічної заяви у «Вечірніх вістях». Окрім того, заяві комуністів передувала і заява соціалістів. А я вважаю, що прапор протесту повинні були підняти ми — але не в тій формі, в якій це робиться.
— І з своїми гаслами?
— Так. Сьогодні ми бачимо наступ на соціальні гарантії людей (підвищення плати за житло та комунальні послуги, недоступність ліків...). Це що — не наша проблема? Давайте змусимо уряд відступитися від цього. Скажімо, нещодавно прем’єр на зустрічі з ветеранами переконував останніх у тому, що в нас половина населення має пільги, на які потрібно 33 млрд. грн., чого бюджет не витримує. В мене виникає питання: то до 2000 року це все було, а тепер щось змінилося? Що трапилося після того, як Ющенко двічі провів через ВР відповідне рішення в законі про державний бюджет? Де поділися ті гроші? Що змінилося в суспільстві після цього? Якщо є 33 млрд., то можна вирішити всі проблеми війська, освіти, охорони здоров’я. Я не беру інший бік, що ці 33 млрд. треба було забрати у людей. Пригадується, уряд Кінаха теж починав з внесення такої пропозиції, але в процесі прийняття закону про державний бюджет на нинішній рік це не пройшло. Згодом він вніс окремий проект закону, за який проголосувало лише 20 народних депутатів.
— Безумовно, соціальні проблеми також є підставою для того, щоб люди виходили на вулицю і тиснули на уряд та Президента. Проте для парламентських партій є інший шлях — робота у Верховній Раді. Яку, на вашу думку, позицію займатиме фракція комуністів надалі?
— Для мене давно було очевидним, що ця більшість була і буде такою, як у 2000 році. І зараз, коли вона вже створена, процес піде ще активніше. Ви ж знаєте наш менталітет: ми владу ненавидимо, однак робимо все, аби бути ближче до неї. Думаю, частина з «Нашої України» піде туди. Моя впевненість ґрунтується на тому, що між цими силами практично немає розходжень в баченні економічної та соціальної політики. Розходженнями можна назвати хіба що деякі нюанси у зовнішньополітичній орієнтації, а також прагнення бути при владі, при важелях впливу.
— Тобто хто буде прем’єром...
— Так. Зараз іде боротьба, і всі сили будуть спрямовуватися в цьому напрямку. Я виходжу з того, що підсумки виборів не дали перемоги жодній політичній силі. Тобто жодна політична сила не має більшості, а значить, повинні бути якісь торги. Власне, зараз це вже відбувається. А як в такій ситуації бути комуністам? Варіант може бути на зразок «ми з цим не згодні, і пішли». Навряд чи Компартія на цьому щось виграє. Тоді виборці можуть сказати: мовляв, «ось які вони в ситуації, коли треба обстоювати наші інтереси. А ми ж їх обирали, ми ж їм доручили, хай вони тепер добиваються»...
«У ЛЮДЕЙ Є ПIДСТАВИ ДЛЯ ПРОТЕСТУ»
— Георгію Корнійовичу, а ви, виявляється, радикал. Ще радикальніший, ніж зараз Симоненко: ви не за 15 тисяч, а за 200..
— За 200, але ж не з такими гаслами. Я за реальні гасла. Можна також вимагати зміни політичного курсу. Приміром, у Англії, після того як заборонили полювати на лисиць, на вулицю вийшло 300 тисяч людей. Як- то кажуть, нам би їхні турботи. Але ж є і серйозні речі. Скажімо, проти намірів США бомбардувати Ірак дуже багато людей виходять з протестом і в Англії, і в тих же Штатах... Отже, тут є на чим подумати. Я вважаю, що у людей є підстави для протесту, з чим влада повинна рахуватися. Але озвучувати такі гасла, звертатися до зарубіжних інстанцій із закликами дати лад в Україні... Я не сприймаю цього. Хоч не вважаю себе інтелігентом в десятому поколінні, однак вдаватися до такої риторики, до такої лексики, як на мене, просто бридко.
— Тут справді є велика проблема з репутацією влади. Але всі персонажі, присутні в опозиційному спектрі, причетні в тій чи іншій мірі до тієї ж влади (свого часу навіть допомагали Президентові отримати владу). Сьогодні небагато людей ставиться із співчуттям до акцій протесту. Вони не вірять в їх ефективність.
— Постановка питання про імпічмент — це засіб психологічного тиску на людину з розрахунком, що в неї нерви не витримають і вона піде.
— Уперше акції протесту «захлиснули» країну в 2000 році. Тоді, за винятком кількох відставок, нічого не було досягнуто. Потім — друга хвиля. Вона може дати якісь непередбачувані для українського політикуму наслідки?
— Я переконаний, що, попри спроби Заходу приховати своє втручання у цей процес (а посол США в Україні Карлос Паскуаль особисто для мене і потім офіційно заявив про те, що це аж ніяк не втручання в наші внутрішні справи), це втручання є очевидним. Це все виникло не сьогодні, — довести нашу причетність до «Кольчуг» у такий спосіб можна було й раніше. Однак ми є свідками збігу — апелювання так званої опозиції до Заходу багато про що свідчить. Попри все це, я вважаю, що пік напруги, який ще триватиме деякий час, мине. Але головне — це те, що Україна не повстала, і це чинник, який визначатиме ситуацію надалі.
— Про що це свідчить?
— Насамперед це свідчить про стан нашого суспільства. Коли у людей головна турбота — як вижити і не дати загинути своїм дітям та онукам, це не стимулює маси. Вони можуть вийти, покричати, але на організований протест вони не здатні. По-друге, наш народ мудрий, і він, як-то кажуть, нутром чує, що тут щось не так, щось тут не в’яжеться. Адже виступають особи, які були при владі і причетні до розробки і здійснення політичного курсу (тут я можу виключити лідера комуністів та якоюсь мірою лідера соціалістів). До того ж люди не вірять, що можна чесно заробити мільярд і так легко ним розпоряджатись. Тому йти вони, мабуть, не дуже хочуть, бо не впевнені, що все так, як декларується на мітингах. І третій момент. Люди також замислюються над тим, що буде потім. Найiмовiрнiше, Леонід Кучма добуде до 2004 року, а після вже не буде Президентом — в цьому я глибоко переконаний.
— А що тоді робитиме опозиція?
— Буде іншого ворога шукати.
— До речі, ви кажете про те, що пік проходить. Але як він може минути, якщо зараз це все поглиблюється тим, що Президент, як кажуть, «з базару»? Це відчуття нового переділу, яке політики ніздрями вловлюють, набагато більше електризує...
— Крім того, висувають тезу, що в нас становище таке, як в лютому 17-го року. Але мене ніхто не переконає в цьому.
— Це тому, що в нас така сильна влада, чи тому, що слабка опозиція? А може, і те й інше?
— Відносно влади. Хоч би як ми критикували Президента, — а у нас є для цього більш ніж достатньо підстав, — він наразі «обіграв» усіх. Значить, є якийсь таємний радник «вождя», що спрямовує його. Він усіх «відставив» і набрав нову команду. Я б не сказав, що влада сьогодні є слабкою. Звичайно, там багато проблем, але поки є влада, губернатори слугуватимуть цій владі.
— Запропоновану політичну реформу ви вважаєте вчасною?
— Думаю, Президент зробив дуже сильний хід в тактичному плані. Він перехопив ініціативу в опозиції. Остання, в свою чергу, зробила висновок для себе, що ця влада вичерпала себе, а отже, навіщо поступатися повноваженнями, якщо можна прийти до влади. Скажімо, Віктор Андрійович сказав відверто, що це не на часі. Якби у нас був де Голль і була президентська республіка, — ніхто б нічого не сказав.
— А хіба ми хочемо де Голля? Здається, ми хочемо Нестора Махна...
— Народ хотів би мати де Голля, порядок в країні та кращі умови життя.
«ТРЕТЄ ФІАСКО НАДЗВИЧАЙНО НЕБЕЗПЕЧНЕ
     ДЛЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИЛИ... »
— В мемуарах Шендеровича мені дуже сподобалася одна фраза. Він сказав: не зрозуміло, чому якщо росіяни вибирають Шандибіна, вони хочуть мати англійський газон і голландських корів...
— Такі ми є. Але народ хоче, щоб не було узурпації влади. Хоче більш демократичної системи. Європа показала, що парламентська модель виявилася найефективнішою, принаймні для Європи. Я писав проект закону (він зараз на розгляді в Конституційному Суді), який потім підписали Мороз, Симоненко, Головатий, Матвієнко. Сьогодні чомусь забули про цей законопроект. Президент сказав, що він згоден піти на парламентсько-президентську республіку. Скажіть тоді, чим не підходить цей проект? Сьогодні вже все перевелося, вже забули про це.
— Значить, це все несуттєво. Камуфляж.
— А народ це бачить. Люди відчувають фальш. Народ, як-то кажуть, на полові не проведеш.
— З цього приводу Жванецький каже: дiти на моїх концертах плачуть — вони відчувають підтекст... З ваших відповідей складається таке враження, що ви далеко не у всьому згодні з керівництвом партії. У вас є однодумці у фракції, які поділяють ваші погляди?
— У мене є своя позиція, і вона абсолютно не розходиться ні з програмними настановами, ні з рішеннями партії. І на цьому я хотів би наголосити. Після виборів на пленумі центрального комітету партії приймалася постанова, в якій було чітко записано, що партія ніколи не піде на блокування із силами, які можуть ще з більшим заповзяттям взяти курс на реставрацію капіталістичних порядків і на підпорядкування України диктату Заходу. Це моя чітка позиція, і її підтвердив з’їзд. Мабуть, є люди, які також дотримуються такої думки. Але я особисто ні з ким не проводив ніякої роботи, не шукав собі спільників (хоча багато хто вважає мою позицією правильною). Я знаю, що є люди, в тому числі і в керівництві партії, які не задоволені тим, що я пишу чи висловлюю. Але мені ніхто жодного слова не сказав..
— Тобто «фракційності» в Компартії немає?
— Думаю, немає. Можуть бути люди, які здатні ставити питання так категорично, як і я, але ніхто не веде якоїсь «організаційної роботи». Принаймні з мого боку цього немає.
— Ви говорили про рішення не блокуватися з іншими силами. Але як тоді зрозуміти участь пана Симоненка у «трійці»? Чи є в керівництві КПУ розуміння того, що «трійка» просто виконує роль «бульдозера» для іншої політичної сили?
— Таке формулювання досить цікаве, і я з ним згоден. Створюється враження, що існує якась домовленість: мовляв, «ти, Віктор Андрійович — найбільш прохідна зараз фігура, ти давай там і так, і так, але не сильно виходь на сцену. Плід сам впаде тобі. Ми тут повоюємо, а потім ти нам — таку-то посаду». Тобто створюється враження розіграшу комбінації, про яку не говорять. Я не думаю, що комуністи брали в цьому участь, їх просто «обігрують». А з приводу ролі «бульдозера», то в цьому, мабуть, щось є. Але я не бачу там гідних місць для всіх.
«РОБИТИ РЕВЕРАНСИ ТУДИ І СЮДИ —
     ЗВИЧАЙНА ПРАКТИКА ДЛЯ УКРАЇНИ...»
— Якщо ми справді хочемо вибратися з цієї ями, повинні розглядатися якісь критерії. Коли в Росії розглядали (до речі, досить недемократичним шляхом) кандидатуру наступника Бориса Миколайовича, то визначалися критерії, за якими ця людина може уособлювати певне зростання для Росії. І всі тепер відзначають, що Борис Миколайович має великий інтуїтивний дар, — він визначив людину, на честь якої тепер відкривають фан- клуби, яка уособлює надію росіян на велику Росію. Що повинен уособлювати кандидат, якого можуть вибрати українці?
— Я теж багато замислювався над тим, що і хто буде далі. Фігуранти вже вималювалися, але серед них я не бачу жодного, якого можна було б всерйоз розглядати як особу, яка зможе виразити в своїй політичній діяльності ті потенції, що потрібні сьогодні і українському суспільству, і українській державі.
— То, може, кликати варяга?
— Ситуація може змінитися. Якщо вдасться провести реформу політичної системи і перейти на іншу парадигму ведення політичних справ в державі, коли посада президента не буде такою привабливою, якою вона є сьогодні, багато що може спроститися. Хоча це теж дуже небезпечний шлях. Особливо за умов, коли є 450 претендентів на те, що їхня думка — це істина в останній інстанції. Проблема проблем у нас — це те, що сьогодні ніхто не виріс у нас до того, щоб ми могли сказати — це дійсно лідер. Це моє особисте переконання. Кандидатів дуже багато. І вони дуже активні і дуже хочуть... Мене особливо «приваблює» фігура людини, яка у свій час рвалась, щоб бути в Центральному комітеті партії, комсомолу... Мені не до душі, коли людина так прагне влади. Людина повинна своїм життям, своїми діями, своєю діяльністю довести, що вона дійсно лідер. Тоді її поважатимуть.
— Комуністи вже двічі допомогли стати президентом людині, проти якої активно виступали. Зараз, як сказав на «круглому столі» в «Дні» Борис Тарасюк, в Україні є дві потужні сили — це «Наша Україна» і КПУ. Кому на цей раз комуністи допоможуть перемогти на виборах? Хто переможе комуніста у другому турі?
— Створювався дуже негативний образ Компартії, велася примітивна, але досить ефективна кампанія, яка не могла дати інших результатів. Коли людям у поштові скриньки кидають листівки, де написано, що, якщо переможе Симоненко, наші діти підуть воювати в Чечню, — більше нічого не потрібно. Навіть прихильники комуністів не хочуть, щоб їхнiх дітей посилали в Чечню. Це нісенітниця, але люди вірили.
— Але, напевно, багато хто з представників Компартії розуміє, що треба прицінитися, адже бути вічно другим, який не претендує на перемогу, бо це відповідальність, і водночас хоче мати великий куш, — це шлях в нікуди?
— Третій раз зазнати такого фіаско було б дуже небезпечно для політичної сили. Скажімо, на вересневі акції протесту вийшло близько 20 тисяч осіб. Серед них переважали комуністи. Але тон задавали не комуністи. Ось в чому проблема. Партії потрібне нове дихання. Ми підійшли до стіни, задля подолання якої потрібні зміни.
— А в неї є моральна платформа для нового дихання?
— Цій партії не можна серйозно дорікнути за неморальність. Але ми повинні сформулювати нову позицію з багатьох питань. Ось я свого лідера запитав: «А як ви ставитеся до НАТО?» Він відповів: «Негативно». І я теж негативно ставлюся. Спілкуючись з натовцями, я їх запитую: «А чому існує НАТО, коли немає Варшавського договору?»
— А чому вони повинні бути «вегетаріанцями», якщо ми не зуміли впоратися із ситуацією і розвалилися?
— Тому я й кажу: НАТО існує і для нас це досить грізна сила. Для нас, комуністів, мабуть, не достатньо лише проклинати НАТО. Нам, напевно, треба запропонувати нову парадигму дій і концепцій, ставлення до цього блоку. Я, наприклад, думаю, що ми повинні виступати за те, щоб була загальноєвропейська система колективної безпеки, щоб не було розподільчих ліній у Європі, щоб одна частина Європи не протистояла іншій частині...
— Георгію Корнійовичу, ви вважаєте, що ми зараз можемо за щось виступати? Думається, наша ситуація ще потребує перегляду, уточнення: за що ми можемо виступати і у якому вигляді, і хто буде це слухати.
— Я багато зустрічаюся з представниками НАТО. Був навіть у самому «логові», як казав Іван Степанович — у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. І знаєте, яке в мене враження склалося? Що Україну приймуть в НАТО. Не сьогодні. Мабуть, на Празькому саміті пообіцяють. Джексон сказав, що це буде десь близько 2012 року. Мабуть, так. Але вони зараз хочуть нас поставити на коліна, щоб ми вмовляли прийняти нас. А потім з нас можуть робити, що завгодно.
— Зрозуміло, що зараз нас ніхто нікуди прийняти не може. Але якщо будуть хоч якісь контури завдання для країни, то це може бути стимулом.
— Ви правильно кажете, що це є стимулом. Але коли 4% ВВП на душу населення...
— То хто ж нас «поставив на коліна»? Американці?
— Ні. Я скрізь кажу, що це наша провина. Ніхто нам не допоможе.
— Це показник, звичайно, і нашої політичної кваліфікації — вміння відстоювати свої інтереси. А з другого боку, нашою поступливістю кожен може скористатися. Хіба Росія не мало виторгувала на цьому?
— Звичайно.
— Це означає, що на «похилу вербу кози скачуть»...
— Я був нещодавно у Москві і зустрічався з Путіним. Цікава розмова вийшла. Путін каже: «Ми поважаємо будь-який ваш вибір. Хочете з нами йти — ми будемо раді, разом ми сильніші. У вас є якісь заперечення, сумніви — скажіть, ми розглянемо. Непринципові — заплющимо очі і погодимось. Принципові — розглянемо, знайдемо якийсь консенсус. Не хочете, вважаєте, що вас зараз приймуть у Європейський Союз, — будь ласка, тільки скажіть». Ми розуміємо, що стоїть за такою прагматичною позицією. А я бачу величезну небезпеку, хоч би як ми повелися: якщо ми себе поставимо в становище сили, не зовсім дружньої для Росії, — це небезпечно. Якщо ми почнемо вести якусь незрозумілу лінію відносно Заходу — це теж небезпека. Треба бути самими собою.
— Щось дуже важко нам дається вміння бути самими собою.
— Поки ми не будемо самими собою, з нами весь час так обходитимуться. Треба себе поважати і захищати свої інтереси.
— Багато хто чекає, що після поїздки Володимира Литвина в Москву на зустріч з Путіним маятник України в черговий раз буде на боці Росії. Ви бачите таку небезпеку?
— Я б так спрощено не сприймав. Думаю, найвище політичне керівництво в особі Президента не приховувало свого ставлення до Росії. І робити реверанси туди і сюди, тим паче, коли крісло під тобою не дуже твердо стоїть, завжди було звичною практикою для України. Росія користується цим? Звичайно. Ми б не користувались, якби у нас була можливість?
— Важко сказати. Це дуже важко уявити.
— До речі, коли я був у штаб- квартирі НАТО, я переконався, що там досить багато політиків, які вважають, що не треба створювати якісь проблеми у відносинах України з Росією. На їхню думку, треба, навпаки, намагатись нормалізувати відносини між країнами на європейському континенті. Хоча був виступаючий, який прогнозував, що після кількох етапів прийняття нових членів НАТО на європейському континенті залишиться тільки дві держави, які не входять до НАТО, — це Україна і Росія. Цей виступ мене сильно вразив, — я зрозумів, що цей варіант розглядається серйозно. Я хотів би, щоб європейський континент був в рамках ОБСЄ і з єдиною системою колективної безпеки. Так для нас було б краще.
— Американці щодо Іраку можуть мати з Європою тертя, але щодо України, якщо ми себе поводитимемо як безвідповідальні бомжі, вони будуть єдині в тому, щоб нас поставити на місце. Це має бути для нас фактором великої тверезості. Нещодавно екс-міністр оборони Олександр Кузьмук сказав щось на зразок: «А чого це ми будемо виправдовуватися? Нехай вони приїжджають і нам доводять, що ми винні». Це сказано з пафосом радянського генералітету. Але є речі, де нам не треба робити вигляд, що ми не розуміємо гостроти проблеми. А особливо, коли так говорить людина, довіра до якої після Ту-154 дуже підірвана. Це, до речі, дуже шкодить усім нашим заявам... А як ви ставитеся до розгляду іракського питання в стінах парламенту?
— Це не виключено. Верховна Рада, мабуть, прийме рішення утворити комісію з розслідування цього питання. Хоча цих комісій у нас уже стільки, що я не знаю, що вона буде робити. Ситуація вимагає, щоб парламент якось на це реагував. Якщо комісія дійде якихось висновків, вона щось доповість. Якщо там дійсно з’ясується щось дуже неприємне, то це обов’язково треба буде обговорити.
«БУДУТЬ ТАКІ Ж ПОГАНІ ВИБОРИ
     І ЩЕ ГІРШИЙ ПАРЛАМЕНТ...»
— А після того, як у вас з Симоненком відбулося з’ясування позицій, ви не побоюєтесь, що не ви підете з партії чи з фракції з принципових міркувань, а нинішнє керівництво вас виключить?
— Я не думаю, що до цього дійде. Але коли вирішать, що я роблю щось антипартійне, я готовий до цього. Від цього я комуністом бути не перестану. Мене це абсолютно не лякає. Я не відчуваю, як казав Тарас Шевченко, «зерна неправди за собою». Моя позиція ґрунтується на рішенні з’їздів, на моєму розумінні ситуації. Я був комуністом, залишаюсь комуністом, і до кінця днів буду комуністом. Але я вважаю, що на речі треба дивитися реалістично і в інтересах партії. Коли щось, на мій погляд, шкодить інтересам партії, я мовчати не збираюся.
— А як ви поставилися до того, що виключили з фракції Михайла Потебенька?
— Це було логічним, оскільки він з досить принципового питання прийняв відмінну від фракції позицію.
— А це якось обговорювалося всередині партії?
— Так, це обговорювалось на президії ЦК.
— Перемогла партійна дисципліна?
— Так.
— Але це був уже перший сигнал, бо Потебенько сказав, що він не міг не голосувати за Васильєва.
— Таке було рішення президії. Ми вимагали, щоб він склав депутатські повноваження. Але він не склав. Я на його місці подав би таку заяву. Я в цих речах послідовний.
— Тобто можна сказати, що до певної міри старі форми в партії вступають в суперечність з новим життям? Бо така жорстка партійна дисципліна, з одного боку, сприяє успіхові Компартії на виборах, але з другого — гальмує природну дискусію.
— З вовками жити — по-вовчому вити. Коли у всіх фракціях так, скрізь дисципліна, то чому ж у комуністів її не повинно бути?
— Така дисципліна, як у «Нашої України», коли семеро депутатів розвернулося і пішло у більшість...
— На жаль, такий порядок. Це, звичайно, на шкоду парламентаризму, тому що людина зі своїми думками нівелюється. Є лише певні політичні угрупування, фракції...
— А яке майбутнє цього уряду?
— Президент готовий сформувати коаліційний уряд. Я, відверто кажучи, до цього ставлюся досить скептично. Нам ще не вистачало тільки коаліційних урядів, де кожен представник партії буде виражати інтереси своєї партії. Я згоден з тим, що, оскільки утворилася більшість і Президент згоден поділитися частиною своїх повноважень (це його право), то фракції можуть йому запропонувати свої кандидатури. Головне, щоб цей уряд був професіональним, щоб люди працювали, а не розтягували уряд для використання якоїсь частини адміністративного ресурсу на свої потреби.
— А що їх може зупинити? Вони саме так і будуть робити.
— Єдине, мені здається, — Президент зараз не поступиться кандидатурою прем’єра. Точно можна сказати, що ми напередодні якихось змін у складі уряду. Чи зачепить це прем’єра, чи ні, мені важко сьогодні сказати.
— Коаліційний уряд і вибори на пропорційній основі сільради — це те, чого нам не вистачає для повної гармонії.
— Відносно парламенту. Мені здається, що найбільш демократична система — це коли виборець знає, кого він обирає. Але в конкретних умовах України, коли немає політичної структурованості в суспільстві, парламенті, треба піти на крок, який би стимулював це структурування.
— Зараз всі гадають, який нам підходить шлях передачі влади — російський, югославський... Який, на вашу думку, Україна має обрати шлях?
— Ми будемо йти таким шляхом: будуть наступні вибори, такі самі погані, як зараз, буде ще гірший парламент. Ще років десять — п’ятнадцять ми будемо в болоті.
Лариса ІВШИНА: Георгію Корнійовичу, я хочу поділитися деякими своїми міркуваннями. Вони вам можуть не сподобатися, але я прошу сприймати їх як образне висловлювання. Я вважаю, що все, що в нас відбувається, до певної міри, це «другий інфаркт КПРС». Перший її розбив в 80 — 90-их роках у тому вигляді, в якому вона була на той час. І зараз маємо її другий інфаркт. Тому що весь цей час у нас була мімікрія, а не справді глибокі зміни, покликані привести на вищий рівень людей, які живуть в іншій системі координат, мають інші погляди, інші звички. Пам’ятаєте, багато людей, коли вперше виїжджали за кордон, до нестями напивались, все трощили в готелях... Це той синдром звільнення, коли КДБ, ревізійні, партійні комісії ще ніби залишились, але контроль уже відійшов. І ось це все без глибоких змін призвело до загнивання, або краще, догнивання. І сьогодні приходять на думку аналогії з 90-ми роками, коли партія бачила, що все не так, і нічогісінько не могла зробити. А з другого боку — не могла допустити на вищі рівні в свої ряди конкурентних людей. Згадаймо вибори Масика в Києві, де на Компартію наступали ті ж самі «професійні революціонери», які сьогодні виходять під Адміністрацію Президента — ті ж методи, ті ж кроки. Події розгортаються просто по колу.
— Мене це абсолютно не шокує. Я згоден.
