То було 23 листопада 2006 року. День почався з запізнення на семінарське заняття по культурі, нарешті українській! Нічого і нікого не помічаючи навкруги, я, як завжди, скажено «летіла» вперед університетськими коридорами — аби хоч раз прийти вчасно, щоб не бачити отих співчутливих поглядів сусідів по аудиторії та не червоніти від викладацького «як завжди… дамо вам ще один шанс… востаннє». Але того разу це дійсно сталося в останнє, тому що, незважаючи на культурне запізнення, мій «День» однаково почався…
На підйомі мене зупинили «добрі» одногрупники та повідомили, що замість практичної в нас буде якась зустріч в якійсь аудиторії, з якоюсь особою. Вже звикнувши до цієї відомої невідомості і зрадівши, що мене вкотре «пронесло», я разом з іншими попрямувала до якоїсь аудиторії. Але яким було моє здивування, коли довідалась, хто завітав до нашого університету. На мене, на нас чекала зустріч з Ларисою Олексіївною Івшиною, головним редактором всеукраїнської газети «День». Вже знаю, чому мене дуже це здивувало. Бо хто, коли не ми, студенти-журналісти, мали запросити людину, яка відіграє таку вагому роль в сучасній українській журналістиці, до нашого навчального закладу?!
Запросили. Але не ми! Виявилося, нашим розумникам не до цього. Ми, бач, запізнитися боїмося. І чим більше боїмося, тим більше запізнюємося — Ларису Олексіївну запросили у гості студенти-політологи, які, до речі, вже не вперше мають щастя спілкуватися з цією чарівно-розумною жінкою.
Розмову Лариса Івшина почала з презентації своєї книги. Її було створено разом зі студентами та викладачами десяти українських університетів, які відвідала автор. Про «Мої університети» (саме так називається книга) я чула вперше, але одразу чомусь з’явилася впевненість, що саме книги «Дня» все ж таки допоможуть мені збагнути навіщо я, ми тут: в цій аудиторії, в цьому навчальному закладі, у цій країні. Я замислилася… А мої колеги, мабуть, щоб не мовчати, почали зі своїх штампованих сірих запитань з помаранчево-голубим відтінком. Не вдалося мені оминути того червоніння — соромно стало за одногрупників. Та коли Лариса Олексіївна нагадала, що пройшли вже часи тих, хто говорив, щоб говорити, в аудиторії одразу прокинулися студенти, яких цікавили не тільки політичні інтрижки, але й сувора правда дня («Дня»). Сльози з’явилися на моїх очах, бо дуже вже боляче зачепило оте «для якої країни готують сьогодні студентів? В нікуди!.. Це серйозна проблема. Про які цінності ми говоримо, якщо журналісти, політологи не хочуть досліджувати важливі питання — це проблема всього суспільства, а не окремих фахівців. Не можна бути дилетантом, кожен для себе має визначитися. Ми повинні бути у всьому найкращі»…
Не вистачає нам освіченості, і це правда. Бо якби вистачало, за круглим столом, який відбувся після розмови у великій аудиторії, були б присутнi куди більше наших студентів. Однак, зважаючи на те, що спільну мову (вже традиційно) знайти виявилося не просто навіть тим, хто дійсно переймається не тільки теперішнім, але й минулим і майбутнім України, мабуть, то на краще, що дискутувати на цю тему нас залишилося небагато! Цього разу соромилася не я одна. Помітила це, здається, і Лариса Олексіївна, яка підтримала виступаючих гостро-теплим слівцем. На запитанні про добробут нашої країни, в ОНУ вимкнули світло… Закінчився університетський день. Я вже не «летіла» сходами, а уважно придивлялася до всього, що було навколо мене, — не треба було поспішати, попереду в мене, нас були «Мої університети» та новий «День».
Дякую, Ларисо Олексіївно, за цей день у нашому університеті!
