Завдяки проектам «20 років до мрії» та «Обличчя України» в державному ефірі нарешті з’явилися ті особи, які мали б не сходити з нього впродовж попередніх двох десятиліть і завдяки яким ми можемо говорити про прообраз громадського мовлення на Першому Національному. Тарас Шевченко, Леся Українка, Григорій Сковорода, Петро Сагайдачний, Катерина Білокур, Олександр Довженко.
«День» впродовж 15 років працює над тим, щоб повертати ці імена в український контекст. Тому спроби Першого Національного в цьому ж руслі призвели до цілком органічного партнерства й ефекту солідаризації довкола теми «Особистості в українській історії».
— Нашій Незалежності лише 20 років, але наша країна має багату й цікаву історію, наповнену стількома подіями й особистостями, які вплинули й на історію світову, — говорить генеральний директор Національної телекомпанії України Єгор БЕНКЕНДОРФ. — Проект, який пропонуємо вашій увазі, було підготовлено спільно з фахівцями з Академії наук України. Матеріали проекту об’єктивно, нікого не засуджуючи й не прославляючи, показують навіть найбільш неоднозначні постаті української історії. Цей проект буде цікавим і для дорослого, і для молодого покоління, він спрямований на виховання патріотизму й гордості за країну, яка подолала довгий шлях до Незалежності. Перший Національний разом з газетою «День» почали цю співпрацю для того, щоб донести інформацію якомога більшій кількості людей, щоб не лише глядачі Першого Національного, але й читачі газети «День» змогли більше дізнатися про історичних діячів і події, які вплинули на розбудову держави Україна, — зазначає Єгор Бенкендорф.
Впродовж наступних кількох тижнів ми запропонуємо читачам «Дня» продовження згаданих телепроектів Першого Національного — в друкованому варіанті на сторінках нашої газети. Спершу розповімо про Миколу Амосова, Катерину Білокур і Олександра Довженка — особистостей на перший погляд абсолютно різних, але однаково шляхетних і людинолюбних. Нам лише так здається, що ми знаємо про них достатньо...
Катерина Білокур
«Майстер сновидінь, марень і мрій», «народжена для квітів» «химерна художниця», чиї картини — «нове язичництво», «фантастична реальність або реальна фантастика»... Усі ці захоплені відгуки фахівців — про творчість нашої співвітчизниці, унікальної художниці-самоучки Катерини Василівни Білокур. Народилася вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівка Яготинського району Київської області у родині селянина.
Не маючи можливості ходити до школи, вона самостійно навчилася читати за букварем — і на цьому її «освіта початкова, середня й вища» закінчилася. Попри бажання батьків бачити її простою селянкою, яка б займалася хатньою роботою, в неї з’явилося непереборне бажання стати художницею. Вона почала малювати вуглиною на тканині, потім набула певного досвіду малювання декорацій для сільського театру.
Пізніше Білокур все ж таки спробувала здобути професійну освіту. Але її намагання вступити до Миргородського технікуму художньої кераміки виявилися марними. Через відсутність свідоцтва про закінчення хоча б семирічки її не просто не приймали, а й відмовлялися навіть ознайомитися з її роботами.
Проте Катерина вперто продовжує пізнавати таємниці живопису. Вона сама вчиться малювати олійними фарбами, виготовляти саморобні пензлі й грунтувати полотно для своїх творів. Але все ж таки світ не міг не помітити такого таланта, навіть захованого у далекій глибинці. Велику роль у відкритті її як талановитого митця відіграла Оксана Петрусенко. Білокур, почувши з репродуктора пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні співачки, написала їй лист — сповідь своєї душі. Петрусенко схвилювала доля молодої художниці, і завдяки турботі знаменитості про Білокур дізналися й одразу ж зацікавилися творчістю оригінальної особистості в Полтавському будинку народної творчості. 1940 року тут відкрилася персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки.
Експозиція, що складалася лише з 11 картин, мала величезний успіх. Катерина отримала винагороду — поїздку до Москви, де відвідала Третьяковську галерею та Пушкінський музей. Після цього долею Білокур почали опікуватися й інші знані особистості — Павло Тичина, Олесь Гончар, Микола Бажан та інші. «Квітковим іконописом» назвала жанр, у якому працювала Білокур, мистецтвознавець Ірина Конєва, зазначивши, що «на багатьох полотнах квіти випромінюють світло, вони оточені ореолом». Вона звернула увагу й на спосіб малювання — від конкретного до загального. Так само успішно працювала художниця і в інших жанрах. Споглядаючи її натюрморти, зокрема «Сніданок», можна відчути запашний аромат окрайця житньої хлібини, солодкий смак стиглих грон винограду, дозрілих яблук, крихкість червоного кавуна, м’якість помідорів. Сам Пабло Пікассо, побачивши 1954 року на міжнародній виставці в Парижі її картини «Цар колос», «Берізка» та «Колгоспне поле», був захоплений і назвав Катерину Василівну геніальною художницею. Білокур досягла блискучих успіхів не лише в живописі, а й у прозі, особливо в епістолярному жанрі. Яскравий приклад цього — її натхнені листи до різних адресатів. Член Спілки художників, народний художник, заслужений діяч мистецтв України, орденоносець Катерина Білокур померла 10 червня 1961 року в Яготинській районній лікарні. Попри всесвітню славу, вона рідко виходила за межі рідного села й залишилася вірною своїй вітчизні до кінця. Її пам’ятають досі. У її рідній хаті у Богданівці тепер музей Катерини Білокур. Художниця зображена в скульптурній композиції з трояндою в руках. У Яготині, в історико-краєзнавчому музеї, облаштовано куточок Білокур, у якому експонуються її фотографії, відзнаки, документи. Її твори, виставлені в Національному художньому музеї України, незмінно викликають захват у численних відвідувачів, а також вітчизняних і закордонних фахівців.1989 року в Україні було засновано премію імені Катерини Білокур, яка вручається за визначні твори народного мистецтва.
Олександр Довженко
Вже вісімдесят років квітне, родить і дарує людям душевний затишок яблуневий сад. Сад, який не лише символізує неспинне прагнення митця до оновлення землі, але й моральний покажчик бурхливого життя та творчості Олександра Петровича Довженка.
Геній, який приніс світову славу українському кінематографові, народився 10 вересня 1894 року в багатодітній селянській родині в містечку Сосниця Чернігівської області.
Тут він здобув початкову освіту, а 1914 року закінчив Глухівський учительський інститут, викладав у Житомирі, викладав фізику, природознавство, географію, історію, гімнастику.
Незабаром він переїжджає до Києва, де вчиться і працює на економічному факультеті Київського комерційного інституту.
Побував Довженко і в лавах армії УНР. У серпні 1919 року Довженко знову потрапив до Житомира. Коли місто захопили червоні, вироком ЧК він — «як ворог робітничо-селянського уряду» — висланий на три місяці до концтабору.
У 1921—1923 роках перебуває на дипломатичній роботі, — спочатку у Варшаві, а потім у Берліні. 1923-го його виключають із партії, як він сам пояснював, бо просто не встигнув перереєструватися з партії боротьбистів у комуністичну партію. Але до кінця життя він так і залишився безпартійним.
Повернувшись до України, Довженко поселяється в Харкові, де працює ілюстратором газети «Вісті ВУЦВК».
Особливе місце в житті Довженка посідає Одеса. 1926 року в цьому місті починається його становлення як кіномитця. На Одеській кіностудії виходять його перші роботи, а згодом фільм «Звенигора». Кінострічка про історію українського народу з тріумфом обійшла екрани Європи, США та Канади.
Його наступна робота «Арсенал» вважається більшістю кінознавців фільмом-поступкою перед владою. Адже йому довелося засуджувати визвольну боротьбу свого народу після скинення самодержавства.
У липні — листопаді 1929 року Довженко знімає фільм «Земля», але критики кинулися звинувачувати його у зневажливому висвітленні класової боротьби, в захисті куркулів і ностальгії за минулим. Заборонена в Україні «Земля» просто вразила Європу. Італійські кінематографісти назвали Довженка «Гомером кіно». А в Радянському Союзі стрічку реабілітують лише 1958 року — після того, як за результатами Міжнародного референдуму в Брюсселі вона ввійде до 12 найкращих фільмів усесвітньої історії кіно.
На Батьківщині Довженка звинувачують у націоналізмі, його відцуралися колишні однодумці. Він їде до Москви й пише листа Сталінові з проханням «захистити його та допомогти творчо розвиватися». Сталін відгукнувся, і на замовлення вождя режисер знімає стрічку «Аероград» про прекрасне й світле майбутнє чукчів.
Під час Великої Вітчизняної війни Довженко працює кореспондентом у газетах «Червона Армія», «Красная звезда», «Известия». У березні 1942 року саме в «Известиях» виходить стаття «Украина в огне». Однойменну назву дістає й сценарій фільму, створений Довженком так, «як воно є і як я бачу життя і страждання мого народу», якого спочатку здали ворогові, а потім визволяли від німецьких окупантів. На засіданні політбюро ЦК ВКП (б) 31 січня 1944 року Сталін і його однодумці визнали цей твір антиленінським, ворожим партії та радянському народові, потуранням «вузькому українському націоналізмові».
У повоєнні роки Довженко зняв лише один повнометражний художній фільм «Мічурін», та й то на особисте замовлення Сталіна. Проект «Тарас Бульба», задуманий ще до війни, так і не було втілено.
Довженко помер 25 листопада 1956 року на дачі під Москвою. Похований на Ново-дєвічому цвинтарі.
10 вересня — день народження митця — відзначається в Україні як День кіно. Цього ж дня з 1994 року згідно з Указом Президента України вручається Державна премія в галузі кінематографії імені Олександра Довженка.
Микола Амосов
«Життя прожите не даремно. Якби можна було почати все спочатку, я вибрав би те ж саме — хірургію». Ці слова-сповідь належать одному з найталановитіших медиків світу, легенді української кардіохірургії — Миколі Михайловичу Амосову. Народився майбутній академік 6 грудня 1913 року в селі Ольхово Череповецького району Вологодської області Росії.
Його мати була повитухою. З дитячих років вона стала для нього прикладом самовідданої праці медика і багато в чому вплинула на остаточний вибір хлопцем майбутньої професії. У 1939 р. Амосов закінчив Архангельський медичний, а згодом — Всесоюзний заочний індустріальний інститут. Як дипломований лікар почав працювати ординатором хірургічного відділення Череповецької міжрайонної лікарні. З самого початку Великої Вітчизняної війни і до її переможного завершення Амосов знаходився в лавах Червоної армії, служив хірургом в польових госпіталях кількох фронтів. Як він писав пізніше, в результаті їхній «госпіталь на кінній тязі, де було всього п’ятеро лікарів, прийняв 40 000 поранених. І ми не дали померти від кровотечі нікому».
В післявоєнні роки Амосов удосконалює свої знання і практичні навики хірурга, успішно проводить складні операції на шлунку, нирках, легенях. У листопаді 1952 року сім’я Амосових переїхала до Києва, де він почав працювати в клініці Інституту туберкульозу і грудної хірургії. Микола Амосов розробляє оригінальні методи хірургічного лікування легенів, захоплюється кардіохірургією, освоює нову спеціальність — анестезіологію, якої тоді в СРСР не існувало.
Одним із основних напрямів діяльності вченого стає хірургічне лікування захворювань серця. Вперше в Україні в 1955 році він береться за вирішення проблем серця за допомогою скальпеля, впроваджує в практику метод штучного кровообігу.
Підраховано, що Амосов особисто зробив майже шість тисяч операцій на серці. Він винайшов власний апарат штучного кровообігу й успішно використовував його під час операцій.
Також Амосов приділяв велику увагу актуальним проблемам біологічної, медичної і психологічної кібернетики. З 1959-го до 1990 року він очолював відділ біологічної кібернетики Інституту кібернетики імені Глушкова. У 1963 році Амосов першим в СРСР зробив протезування мітрального клапана серця, а згодом вперше у світі застосував на практиці антитромботичні протези сердечних клапанів. Амосова обирають членом-кореспондентом медичних наук УРСР, він отримує Ленінську премію, стає депутатом Верховної Ради СРСР.
Впродовж 20 років Микола Михайлович був директором Київського НДІ серцево-судинної хірургії. У 1969 році його обирають дійсним членом Академії наук України. Він успішно робить по сім-вісім операцій на тиждень, як правило, найскладніших.
При Амосові клініка отримала нове приміщення, тут стали проводити до двох тисяч операцій на рік, до того ж практично була ліквідована черга хворих. У грудні 1988 року він передав директорський пост своєму учневі. На 90-му році життя 12 грудня 2002 року видатний український учений помер. Його поховали в Києві на Байковому кладовищі.
У 2003 році на честь Амосова назвали одну з вулиць Києва. Тоді ж Національна академія наук України заснувала премію НАН України імені Миколи Михайловича Амосова — за видатні наукові роботи в галузі кардіо- та судинної хірургії і трансплантології. Амосов залишив нам велику літературну спадщину. Він автор таких відомих у нас і за кордоном творів, як «Думки і серце», «Записки з майбутнього», «Записки польового хірурга» та інших.
