Цього тижня Фотовиставка газети «День» закінчила роботу в Донецьку. За цей час, за приблизними підрахунками керівника Центру естетичного виховання Донецького державного університету Вадима Лелеко, її відвідали близько 15 тисяч донеччан і гостей міста. Це студенти та викладачі ДонДУУ, мешканці міста, спеціальні екскурсії зі шкіл та коледжів, чисельні гості університету. Перемогу в народному голосуванні здобули знімки «Руденькі» Людмили Гошко з Рівного та «Терплячий» киянки Вероніки Борковської («День»). Цікаво, що ці знімки в більшості міст, де побувала Фотовиставка «Дня», увійшли до трійки лідерів за результатами глядацьких симпатій. І це, як нам здається, ясний сигнал, що свідчить про те, що суспільство потребує тепла й доброти.
Проте ми хотіли не тільки показати Фотовиставку, яку вже бачила майже вся Україна, але й ближче познайомитися з сучасним Донецьком та запросити донеччан до інтелектуальних дискусій на шпальтах «Дня». І ми раді, що це вдалося. У Донецьку ми зустріли теплий прийом і знайшли експертів з різних сфер, чудову інтелектуальну молодь, представників культурної інтелігенції, які вже давно знають, про що ми пишемо, і які готові брати активну участь у спілкуванні в форматі «Дня». Що більше, донецька інтелектуальна спільнота, будучи до певної міри самоізольованою (за визнанням самих донецьких науковців — читайте коментарі нижче), в багатьох речах випереджає у розвитку інтелектуальної думки загальноукраїнський контекст. Наприклад, традиційно під час зустрічей в університетах головний редактор «Дня» запитує, чи хто знає, чи хтось читав праці видатного українського філософа Сергія Кримського. Найчастіше у відповідь — тиша. У Донецьку ж не тільки читали тексти Кримського — знайшлися люди, які бували на його лекціях. «Одного разу у мене була розмова з журналісткою одного з телеканалів, — розповіла історію Лариса Івшина. — Вона каже: керівник нашого каналу дав мені список еліти. Цей список був з десяти прізвищ. І все. На цьому еліта вся закінчилася. Журналістка попросила мене порадити їй кого-небудь. Я сказала: негайно запрошуйте Сергія Борисовича! І оцей годинний телевізійний запис — єдиний. А якщо говорити, наприклад, про Джеймса Мейса — немає жодного ефіру. Це вина українського телебачення перед інтелектуалами».
У цьому ж вина телебачення перед містами й регіонами України. За браком вдумливих розповідей про історію регіонів, того, як формувалися їхні образи, ідентичність, розмов з авторитетними представниками, міста і місця України обростають не завжди виправданими стереотипами. Це, на жаль, стає сприятливим підѓрунтям для провокацій і їх наслідків, які українці могли спостерігати у Львові 9 травня. Тому «День» пропонує читачам чесну розмову про міста України. Для цього ми започаткували рубрику «Я — з....» (Чернігова, Севастополя, Ніжина, Ярмолинців...), в якій запропонували українцям розповісти про своє місто/містечко/село саме так, як вони його відчувають. Разом з тим, на шпальтах «Дня» розгорілася гостра дискусія про той образ, який сьогодні ліплять зі Львова чи Одеси. Про Львів писав досить епатажний львівський журналіст Остап Дроздов. Про Одесу — місцевий політолог Павло Ковальов. А ось дискусію про Донецьк в українському суспільстві своїм фільмом «Інший Челсі. Донецька історія» порушив німецький режисер Якоб Пройс. І так само, як у Львові чи в Одесі, бачення міста не сподобалося багатьом донеччанам. А проте, як сказав Якоб Пройс «Дню», він зустрів чимало молодих розумних донеччан, які дякували йому за фільм. Тож люди, готові до інтелектуальної роботи, є в усіх регіонах країни. Їм потрібен контекст, в якому ця робота стане помітною. Поки що вона часто обмежується форумами та соціальними мережами. «Я розумію, що піплометри скажуть, що ніхто це не дивиться, порахують, що нікому нічого не потрібно, — сказала Лариса Івшина на донецькій зустрічі. — Насправді, це абсолютно не так. У наших найближчих сусідів на Першому російському, на каналі «Культура» є відкриті університети, виступають вчені, годинні лекції, усі сидять, слухають і вчаться. Ми не та країна, щоб зранку й до вечора лише танцювати й співати».
«День» продовжує діалог з Донецьком. Принагідно вітаємо всіх донеччан з тим, що Кубок України з футболу виграв «Шахтар»! Але, звісно, Донецьк — це не тільки футбол...
КОМЕНТАРI
«БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО ТЕБЕ СЛУХАЮТЬ І ЧУЮТЬ»
Тетяна ЄРЕСКОВА, кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології управління Донецького державного університету управління:
— Донецьк дуже різноплановий. У ньому відбуваються, здавалося б, абсолютно непоєднувані речі. Крім того, є в донецької інтелігенції така риса — вона багато в чому замкнута, можливо, через свою сильну регіональну ідентичність, можливо, через донецький характер — мовляв, ми самодостатні, й нічого чужого нам не потрібно. У цьому сенсі важливий приїзд газети «День» до Донецька. Адже «День» як одна з небагатьох газет інтелектуального формату закликає до дискусії, вона не дає готових рецептів і оцінок, а змушує думати самостійно. Тому не дивно, що донецькі інтелектуали з радістю прийняли запрошення «Дня» до відвертої розмови про те, що начебто й розумієш, але за буднями викладацької, наукової діяльності просто не помічаєш. Гадаю, в першу чергу нас «зачепила» Фотовиставка «Дня», яку ми в кулуарах називали «людською», де дійсно кожен знімок спроектований через людину. Вона змусила поговорити, задуматися, поглянути одне на одного — зупинитися. Важливо, що й на зустрічі головний редактор пані Лариса теж ставила «людські» питання, ми не лізли в теоретичні імпірії — ми говорили про справжні речі. Для мене це стало підтвердженням того, що є інший світ, де інша еліта, інша інтелігенція, інші газети, інший погляд на речі. Було відчуття, що тебе слухають і чують. Адже зустріч була абсолютно не ангажована. Ніхто з нас не готувався, не домовлявся, хто й коли виступає, всі наші виступи були від душі. Крім того, такі зустрічі важливі для молоді. Студенти, як губка, дуже сприйнятливі, дуже важливо, хто й що їм говорить. Що вже тут говорити, певні стереотипи відіграють свою роль, і багато хто в нашому регіоні дивиться на світ через донецькі окуляри, так само, як у Львові — через львівські, а в Одесі — через одеські. Для хлопців і дівчат дуже доречно було побачити, що є такий неупереджений погляд на ситуацію в країні й у світі, що є люди в Києві, які знають і розуміють, що відбувається в нас, що наші проблеми їх хвилюють, що їх цікавить думка Донецька й донецького наукового співтовариства.
Склалися певні образи українських міст: Львів як український П’ємонт, хоча він вже, можливо, таким і не є; Донецьк, який у очах багатьох знаєте який, але насправді дуже інтелектуальне й культурне місто; Одеса, яка дуже відкрита і яка насправді досить байдужа до всього, що відбувається в країні. І ця чесна розмова про міста та регіони, яку пропонує своїм читачам «День», дуже важлива. Вона зможе запобігти подіям, подібним до львівських 9 травня. Але я не знаю, наскільки ми готові до такої чесної розмови про те, що відбувається в місті. Якщо ти промовиш певні речі — після цього потрібно буде щось робити. Не думаю, що і в Одесі інтелігенція, ЗМІ, міська влада готова чесно сказати, що там відбувається. Є два Донецька. Є дві Одеси. Так само, як є два Львова. Це офіційні міста, і міста повсякденні. Ніде в Україні люди не схвалюють те, що відбувається. Всі прекрасно розуміють, що цей сценарій добре зрежисований. Але, боюся, мало хто сьогодні готовий до тієї міри відвертості розмови, після якої потрібно буде щось робити. До цієї розмови потрібно готуватися. В першу чергу, потрібно скласти портрети міст. Для того, щоб відрізняти місто повсякденне від міста офіційного, дійсність від стереотипу. У цьому сенсі «День» робить величезну роботу.
«УКРАЇНІ БРАКУЄ ПУБЛІЧНИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ»
Оксана МИХЕЄВА, кандидат історичних наук, доцент кафедри соціології управління Донецького державного університету управління:
— Дуже правильно зробила газета «День», що почала особисте знайомство з Донецьком із фотовиставки. Візуальні образи, причому такі зворушливі та глибокі, допомагають дуже швидко знайти контакт із аудиторією. Мені трохи шкода, що на зустрічі з «Днем» не змогли повністю розкритися наші студенти, вони озиралися на нас, викладачів, переживали, наскільки розумно виглядатимуть і наскільки глибокими будуть їхні запитання. Через це, можливо, хтось побоявся виступити. А у них — у нового покоління — вже інший погляд на життя. Ми формувалися в абсолютно різних контекстах, але цікаво, що, проте, об’єднуючим залишається дуже сильне відчуття «малої Батьківщини». Ще один цікавий факт. Близько трьох років тому ми проводили дослідження. Один із результатів мене частково здивував, хоча насправді він цілком з’ясовний. Хлопці та дівчата з наймолодшої групи, які народилися вже в незалежній Україні, відчувають... ностальгію за радянським періодом. Вплив попереднього покоління на наступне зберігається, вони спілкуються з батьками, слухають їхні спогади про молоді й, природно, щасливі роки, які проходили за радянських часів. А просвітницької роботи — що це було насправді, чим відрізняється сьогоднішня ситуація від радянської — фактично немає.
Тему важливості таких інтелектуальних дискусій я ставила під час зустрічі з Ларисою Івшиною. Україні бракує публічних інтелектуалів. У газети «День» є цей потенціал — показати інтелектуалів. Багато в чому це завдяки тому, що газета докладає зусилля для того, щоб привабити до себе людину, спроможну ємко та дохідливо висловити глибинні та важливі речі. Роз’єднаність суспільства призвела до того, що люди не довіряють одне одному, не довіряють пресі. Але газета «День», яка за багато років змогла завоювати довіру читача, тепер може розраховувати на те, що до неї прийдуть лідери інтелектуальної думки, які спроможні формувати громадську думку.
Вероніка ХАДЖИЄВА, студентка Донецького національного медичного університету ім. Горького, спеціальність «педіатрія»:
— Дуже сподобалось те, що всі світлини є абсолютно доповненою картиною, яка відображає наше суспільство, з усіма її радощами і болем, проблемами, негараздами й безтурботним дитинством. Тут охоплені всі вікові категорії, всі соціальні статуси. Це своєрідний документ того, що ми є і ким ми є, своєрідне дзеркало нас самих. З одного боку, є дуже печальні фотографії, які викликають розчарування. Це, наприклад, наша українська армія, розміру XXL. З іншого боку, — пишаєшся тим, що у нас така гарна земля. На світлинах — вся наша велика поетична і красива душа, наша неймовірна земля, наші щасливі діти. І це дає змогу вірити в те, що у нас є таке ж прекрасне й щасливе майбутнє.
Світлана ХАДЖИЄВА, співробітник ВАТ «Радіокомплект»:
— Мене дуже вразила Фотовиставка газети «День». Особливо вразила старість, яка зображена на частині світлин. Це свідоцтво того, що люди, які віддали своє життя за те, щоби мати цю країну, щоби вона була щасливою, розвиненою та світлою, натомість отримали малі пенсії, нестабільність і високі ціни в супермаркетах. За що вони страждали? Чому віддали себе?
Інші фотографії є абсолютною противагою цим — щасливе й безтурботне дитинство, яке, навпаки, вперто нас запевнює, що майбутнє в нашої країни є і що завдяки таким прекрасним дітям воно обов’язково буде прекрасним. І перша фотографія, перед якою я зачаровано стояла, була дитяча робота «Амазонка». Це і є те, чим ми повинні пишатись і для чого ми повинні йти вперед.
Катерина МІЛЬКА, студентка Донецького національного університету, спеціальність «журналістика»:
— Дуже сподобалися роботи на релігійну тематику та портретні знімки. Дивишся на них — і немов бачиш душу людини, її характер. Знімки ніби на віки закарбувалися в історії, зробили людину безсмертною та увічнили пам’ять про неї.
Були роботи досить іронічні, а подекуди й зовсім глузливі. Особливо це відчувається в назвах. Автори виявили дотепність і не впустили можливості погратися зі словами. Цей захід ще раз переконав мене в тому, що почуття гумору нам не позичати. Український народ не перестає жартувати, і жартує він, у першу чергу, над собою. Складно було визначитись із фаворитом. Адже представлені знімки між собою абсолютно різні, і порівнювати їх просто неможливо. Комусь пощастило зловити цікавий кадр, а комусь довелося проявити фантазію. Але це не важливо, головне — результат, він понад усе.
Альона МАТВІЙЧУК, член правління ДОО ВМГО «Демократичний Альянс»:
— Тут цікаве поєднання технічної майстерності фотографій та сенсової складової, певних соціальних підтекстів — роздивляючись фото, можна обговорювати як гру світла, композицію, так і те, власне, про що говорить ця фотографія. Особисто мені найбільше запам’ятались портретні фото бабусі з гітарою в руках та шахтаря, що вибрався на поверхню — фото з характером, фото, що приваблюють погляд.
Виставка є певною ілюстрацією рівня й формату газети і презентує її як не просто інформаційне видання, а як інтелектуальний продукт. І саме ця виставка викликала в мене цікавість до газети й підштовхнула до того, щоб стати читачкою «Дня».
«IЗ СУСПІЛЬСТВОМ ПОТРІБНО РОЗМОВЛЯТИ ВИСОКОІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЮ МОВОЮ»
Геннадій ЧИЖИКОВ, президент Донецької торговельно-промислової палати, доктор економічних наук:
— Питання цінностей для будь-якого регіону зараз є одним із засадничих. Ми заплуталися в суперечностях, ми не можемо визначити, де речі принципові, а де можна шукати компромісу. Що є головним для родини, для регіону, для країни? Газета «День», ставлячи ці питання, стала невід’ємною частиною громадянського суспільства, адже добровільно взяла на себе функції, як правило, не властиві ЗМІ. Я впевнений у тому, що Донецьк готовий до тієї інтелектуальної дискусії, яку пропонує «День». Тому дуже важливою є постійна присутність «Дня» в регіоні, мають бути громадські інститути, які б постійно підтримували та продовжували цю дискусію, переносили зі сторінок газети на рівень повсякденного обговорення — громадські організації, клуби, університети, бізнес-представництва. За своєю сферою діяльності я спілкуюся з середнім і малим бізнесом і бачу, що потреба в таких дискусіях є. Зараз ми на своєму рівні проводимо круглі столи, на яких говоримо про історичні чинники розвитку нашого регіону та країни в цілому, про міжнародний досвід. Я впевнений, що «День» у Донецьку знайде підтримку. Адже людей, готових до піднесення інтелектуальної планки, й у нас, і в цілому в країні чимало. Ми повинні підводити голову й бачити, що попереду, окрім оперативних завдань, є загальнонаціональні, загальнолюдські завдання. Є перспектива, і нам є куди йти. Тут важливий історизм, пропонований газетою «День», адже більшість проблем, які виникають перед нами сьогодні, вже колись і, можливо, не раз, повторювалися. Я підтримую «День» у тому, що з суспільством, з бізнесом потрібно розмовляти високоінтелектуальною мовою, не можна говорити лише мовою серіалів, ток-шоу, шоу-бізнесу. Нас усіх об’єднує одне: ми хочемо бачити Україну сучасною, успішною. Десь ми знаходимо точки дотику, десь поки що — ні. Але для цього нам потрібне спілкування. Але при цьому важливо, як у тому анекдоті, не сплутати розумову працю з відсутністю фізичної.
