Професійній журналістиці належить перейматися життям усієї країни, а не лише її «верхівки», спостерігати за найвіддаленішими куточками та найдрібнішими хуторами, а не виключно за столицею. Так склався «історичний пазл» України, що справжні її герої чекають на визнання десь на периферії, тоді як армії пустодзвонів насолоджуються незаслуженими лаврами. І якщо українська журналістика прагне цю «перевернуту піраміду» поставити правильно, то починати слід з елементарного — живого непідробного інтересу до своєї країни, до людей, які живуть своїм буденним, а насправді (як виявляється при детальнішому розгляді) — майже героїчним життям. «Кого ми будемо вважати героями України, такою буде й Україна» — сказала нещодавно головний редактор «Дня» Лариса ІВШИНА під час відкриття фотовиставки «Дня» в Івано-Франківську. Ця позиція частково є поясненням того, чому після представлення у великих містах (Київ, Івано-Франківськ, Чернігів, Луцьк, Львів) фотовиставка «Дня» вирушила в глибинку — містечко Чечельник, що на Вінниччині, який часом місцеві гострослови жартома називають «Кушкою Вінницької області» (Кушка — поселення в Туркменістані, у радянські часи — одна з найпівденніших точок СРСР). На думку Лариси Івшиної, таке «занурення» в регіони є не просто виправданим, а вкрай необхідним. Це є світоглядною позицією газети «День», яку вона сповідує і якої системно дотримується. Адже інтерес до українських «кушок» приносить плоди у вигляді цінних «алмазів», які вдається віднаходити. Це завдання, яке не під силу «журналістиці моніторів», і саме такі «розкопки» повинні стати частиною місії української журналістики.
Для молоді з Літньої школи журналістики «Дня» «польові та озерні дослідження в Чечельнику» (як зазначила Лариса Івшина) поруч із відвідуванням музею Гончара, новоствореної «Мамаєвої Слободи», Конотопу, Батурина мали стати справжнім відкриттям. Так і сталося. Але не забігатимемо наперед.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Свою фотовиставку в Чечельнику «День» представив уже вдруге. Уперше «галерея на колесах» (так нашу фотовиставку назвали в Івано-Франківську) на Вінниччині побувала у 2007 році. Тоді завдяки агрофірмі «Ольгопіль» та її директору Павлу Каленичу чечельничани побачили найприкметніші фотомоменти з життя України 2006 року. Після цієї події багато хто з місцевих жителів став уважним читачем «Дня» та книг із серії «Бібліотека газети «День».
Ініціатива другої зустрічі, вже у році 2009-му, також належала Павлу Каленичу.
— Мені приємно, що останніх два роки ми плідно співпрацюємо з газетою «День». Наше знайомство відбулось завдяки колишньому фотокору газети Борисові Корпусенку. Він виріс в Ольгополі, його батько колись був керівником місцевого господарства, яке сьогодні очолюю я, — розповідає Павло КАЛЕНИЧ, підприємець, керівник агрофірми «Ольгопіль». — Так вдало склалося, що 2007 року я запропонував відкрити фотовиставку в Чечельнику. Зі мною багато сперечались, мовляв, Чечельник — це глибинка, але я сказав: «Глибинка — це поняття не територіальне, це просто ментальність така, глибинна». Газета «День» близька мені своїм українським духом, який живе перш за все у головному редакторі Ларисі Івшиній і передається усій газеті.
Як наголосила головний редактор газети Лариса ІВШИНА, для «Дня», цінним є те, що Чечельник став «фотографічною класикою», адже його «герої» є на багатьох фото. Чечельник можна назвати ще й «своєрідним регіональним фотогуртком газети «День».
— Це означає особливий духовний запит у людей, що мають у душі щось світле, тепле, і в яких не згасає оптимізм, — зазначила Лариса Івшина.
Тут, у Чечельнику, в Ольгополі є ще дуже багато потенційних імен, які зазвучать на всю фотоспільноту, переконана головний редактор «Дня».
— Виставки у невеличких містечках — значно цінніші для сприйняття, аніж заходи у великих містах. Тут є відверта реакція — і сміх, і очі, й слова... Тут усе більш природне. Думаю, для організаторів це важливіше, аніж навіть премія представництва ООН переможцям конкурсу, — зазначив Євген МАРЧУК, який взяв участь у відкритті фотовиставки. У Євгена Кириловича з Чечельником свій, особливий зв’язок. У 2007 році фоторобота Олега Нича «Оркестр «підводного флоту» отримала спеціальний приз від Євгена Марчука. І автор фото Олег Нич, і «герої» «підводного флоту» — чечельничани. Ще тоді Євгена Кириловича запросили до чечельницького «регіонального фотогуртка», адже відомо, що екс-міністр також захоплюється фотографією, причому на доволі професіональному рівні.
На другий фотовізит «Дня» Чечельник чекав протягом довгих двох років...
— Ми чекали на фотовиставку, бо з першого разу повірили, що неодмінно має бути наступний. Немов заздалегідь дізналися про це, тому очікували із впевненістю, — зізнається Ольга БЕСЕДА, голова Чечельницької райдержадміністрації. — На відкритті в залі було багато людей, які відвідали й першу виставку. І це показник. Враження чудові — від кожної фотографії, від спілкування з редакцією, від самої газети, від книг. Цьогорічна виставка залишить вагомий слід в душах людей, додасть їм наснаги до життя, роботи, віри в завтрашній день.
Головного редактора «Дня» Ларису Івшину Чечельник зустрічав вишитим рушником, польовими квітами та запашним медом. Таке трепетне ставлення — не дивина. Бо фотовиставка «Дня» для місцевого люду — привід для гордості, адже тут можна побачити роботи їхніх земляків — Бориса Корпусенка та Олега Нича, а також знімки, на яких зафіксовані знайомі обличчя. Для чечельничан це — особлива честь. До речі, «День» також не залишив чечельницьку громаду без подарунків, передавши до рук місцевих керівників фотоальбоми та книги зі своєї «Бібліотеки».
— Ми пишаємося тим, що фотографії наших односельчан і з нашими односельчанами бачила вся Україна, — не приховує Валентина ФУТИМСЬКА, керівник хору агрофірми «Ольгопіль».
ЧЕЧЕЛЬНИК ТУРИСТИЧНИЙ
Окрім неперевершених краєвидів української природи, тутешня місцевість рясніє іменами історичних особистостей, пов’язаних із нею. Найперше — герой Батуринської битви козак Михайло Чечель, який і «подарував» містечку назву. По-друге, свого часу тут їздила Катерина ІІ, за наказом якої від села Ольгополя до Вінниці висадили липову алею. Між Чечельником та Ольгополем розташовувалися також володіння відомого фаворита імператриці графа Орлова. Тут він побудував іподром, де розводив славнозвісних орловських скакунів. На одному з ольгопільських кладовищ, згідно з її власним заповітом, поховано Марселіну Романову, члена російського імператорського двору. Існує припущення, що цю сторону відвідував і Олександр Пушкін. Павло Каленич навіть планує поставити пам’ятник поету в Ольгополі.
Фантастичну історію має місцева церква Святого Архістратига Михаїла. Після знищення радянською владою, протягом чотирьох років з 1996-го до 2000-го, її відбудовували всією громадою. За словами отця Петра, допомагав їм сам Господь. А також люди з усіх навколишніх селищ — безкоштовно, зі власної волі. Можливо, саме завдяки вірі в душах зодчих та їхній невтомній праці тут постійно відчувалася Божа допомога — то у вигляді додаткових будівельних матеріалів (яких постійно не вистачало), то у вигляді грошової підтримки. Винагородою для чечельничан за їхній труд та молитви стала красуня-церква з височенною дзвіницею, сріблястими куполами та білими склепіннями. Внутрішнє убранство вражає своєю простотою, яка, втім, умиротворяє метушливі мирські думки. Іконостас для церкви Святого Архістратига Михаїла писали в Сергієвому Посаді на полотнах, спеціально привезених зі святої гори Афон.
«ТУТ УСЕ СКАЗАНО!»
Сконцентрувавши свої душевні сили в намоленому місці, зі світлими думками ми поквапилися на відкриття фотовиставки «Дня». Цьогоріч вона розмістилася у приміщенні Чечельницької районної ради, яка прийматиме фотороботи до 20 липня. Виставку відкрила головний редактор «Дня» Лариса Івшина, «почесний чечельничанин» Євген Марчук, Павло Каленич, а також представники місцевої влади — голова Чечельницької районної ради Сергій Шепітко та голова райдержадміністрації Ольга Беседа. А колишній фотокор «Дня» Борис Корпусенко, фотограф Олег Нич та Павло Каленич приєдналися до акції «Подарунок рідній школі», передавши до ольгопільської та чечельницької шкіл набори видань серії «Бібліотека газети «День».
— Я не знаю іншої такої газети, яка видає свою бібліотеку, причому не в електронному варіанті, а в «реальному». Я не знаю в Україні ще такої газети, яка видається трьома мовами. Я не знаю такої газети, яка проводить фотоконкурси, — виголосив фотограф Борис КОРПУСЕНКО на відкритті фотовиставки. — Я потрапив до газети саме через фотоконкурс, завдяки знімку «Скромне українське весілля», за що дуже вдячний долі. «День» для мене став інститутом фотожурналістики. Усі, хто працювали фотографами в цій газеті, стали відомими іменами в Україні й навіть за кордоном.
Директор ольгопільської школи оцінив подарунок як належить. На його думку, правдива (а не викривлена, радянська) інтерпретація історії — надважлива.
— Коли я займався політикою на регіональному рівні, під час виборчих кампаній зустрічався із молоддю. І коли я чув, як молоді люди починали верзти нісенітниці про історичні події, то розумів: для успішної полеміки з такими людьми потрібно глибоко знати історію. Не її радянську інтерпретацію, а правдиву версію, яку, зокрема, можна дізнатися з видань газети «День», — розповів Віктор КІКАВСЬКИЙ, директор ольгопільської школи. — Особливо актуальною мені здається книга «Дві Русі». Постійні конфлікти між Україною та Росією: звідки коріння? Для того, щоб вести конструктивний діалог, треба глибоко знати ці історичні питання. Це цікаво. Це важливо. Ми мусимо на цьому розумітися.
Відкриття фотовиставки традиційно супроводжувалося цікавим спілкуванням і обміном енергією талантів. Талановиті фото були суголосними з виступами талантів Вінниччини — чечельничанки Олі Ситник, співака Святослава Мельника та керівника хору агрофірми «Ольгопіль» Валентини Футимської. У вирі спілкування знаковою була зустріч із Павлом КОВАЛЕМ, який уже знайомий читачам «Дня» завдяки матеріалу Олега Нича «Для суду Iсторії: Свідчить Ю-997!», який вийшов у березні 2009 року («День» №42). Павло Коваль брав участь у діяльності УПА у воєнні роки, за що потім був заарештований. У вінницькій в’язниці він провів майже рік, зазнаючи тортур і нескінченних допитів. Врешті-решт йому довелося «зізнатися», і за вироком суду він отримав 20 років таборів. Спершу був Коларгол, де Павло Назарович працював на будівництві залізниці до мармурового кар’єру. Надія на те, що можна дотягнути до кінця терміну, з’явилася тоді, коли Павло Коваль потрапив на БОФ («Большая обогатительная фабрика»). Найважчим та найстрашнішим виявився заключний етап його табірного життя. Після смерті Сталіна з метою приховати злочини ГУЛАГу розстрілювали цілі табори. На щастя, Павлу Назаровичу вдалося повернутися додому живим. Але Українській державі такі герої, як він, поки що байдужі...
«Ви просто так приїхали?» — дивувався Павло Назарович, не приховуючи радості та здивування від відсутності будь-яких політичних підтекстів у візиті «Дня». До речі, на політиці він знається дуже добре, і в своїх критичних оцінках може утерти носа столичним політологам.
— Фотовиставка — це річ небувала. Ніколи не думав, що ми побачимо, почуємо те, що відбувалося сьогодні, — сказав Павло Назарович «Дню». — Думаю, увага до односельчан, які є на знімках фотовиставки, є цілком виправданою. На фотовиставці знаковим є все. Простенька фотографія: несе бабця на коромислі два відра води. От вам життя людей! Тут усе сказано! Я сам фотолюбитель зі значним стажем і розумію, що за допомогою фотографії можна впіймати неймовірні миттєвості й розповісти про будь-що.
Судячи з уривків вражень гостей виставки, найбільше Чечельник уподобав фото, представлені у номінації «Світ очима дітей». Наразі ми чекаємо на підсумки голосування за приз глядацьких симпатій. Побачимо, хто стане фаворитом цього разу...
ТУЗЛА ІІ — ОСТРІВ «ІЗ ГРОМАДЯНСЬКОЮ ПОЗИЦІЄЮ»
Після урочистого відкриття фотовиставки та неформального спілкування на запрошення Павла Каленича гості Чечельника помандрували до незвичайного острова, названого Тузла ІІ, або ж Вільна Прибалтянська Республіка (бо поблизу — місто Балта Одеської області). Диво-острів із фантазією та смаком облаштований Павлом Євгеновичем на природних плавнях. Острів приймає українські й закордонні делегації, політиків. Хлібосольність господаря Павла Каленича знають місцеві працівники, а також одинадцятикласники, які на Тузлі ІІ святкували випускний. Переправитися до Вільної Прибалтянської Республіки можна невеличким поромом або на вітрильнику. Жодних моторок із двигунами! Усі переправи — екологічно чисті.
Острів має цікаву історію. Його ім’я — Тузла ІІ — виникло як реакція на конфлікт навколо Тузли І, як моральна підтримка позиції Української держави. Тому Вільна Прибалтянська Республіка може пишатися власною громадянською позицією. З огляду на безпосередню наближеність до теми Тузли, місцевим керівникам було важливо почути про подробиці «острівного» конфлікту 2003 року, так би мовити, з перших вуст — від Євгена Марчука, якого «тузлянська криза» застала на посаді міністра оборони. На жаль, не кожного дня українцям доводиться чути правду про найновішу історію України у тональності взаєморозуміння та поваги. Як раз такої тональності з боку політиків бракує суспільству.
Бракує нам і крупних регіональних власників, які б сповідували неспоживацькі принципи. Адже більшість із тих, хто щоразу збирає непомірні врожаї з українських полів, абсолютно байдужі до села та селян. Після них — хоч потоп. «Синдром Каленича» проти «синдрому Лозинського» — так описує складний і суперечливий процес трансформації нашої країни головний редактор «Дня» Лариса Івшина.
— Україна розірвана, але не на лівий та правий берег, а на тих, у кого є можливості та тих, хто їх позбавлений, — вважає Лариса Івшина. — Тому фотовиставка «Дня» — це, можна сказати, «зшивання» країни, внутрішня інтеграція. Порух залишається вирішальним завжди. Необхідно йти туди, де ти потрібен, підтримувати тих людей, які не втратили моральної системи координат.
На Тузлі ІІ зберігається книга, в якій гості острову занотовують свої враження та побажання. Цікаво, що перший запис у ній зробила Лариса Івшина у 2007 році. Саме з її легкої руки, як зізнався Павло Каленич, Тузла ІІ відтоді квітне та вдосконалюється.
...Підпливаючи до острова, ми почули звуки маршу. На березі урочисто підняли прапори України, «Дня», а поряд майорів стяг вільних остров’ян...
Враження від тутешніх місць можуть зіпсувати тільки часто жахливі дороги Вінниччини. Адже велике чиновництво цими шляхами катається нечасто. Олег Нич розповів нам сумно-веселу історію про те, як одного разу довелося пояснювати італійському гостю, що тут будують автобан — тому й дорога розбита...
Радимо вам побачити Чечельник на власні очі. Але «зрячим» повинно бути передусім серце, аби бачити серця інших людей, і за ними — всю свою безкрайню Україну. Чечельник може стати своєрідним «моїм селом» для кожного українця...
Що відчули інші гості Чечельника й самі чечельничани, переглядаючи роботи ювілейної фотовиставки «Дня», читайте в коментарях.
КОМЕНТАРI
Ольга БЕСЕДА, голова Чечельницької райдержадміністрації:
— Мені найбільше подобається вдивлятися у фотографії людей, в їхні риси обличчя. Намагатися зрозуміти той творчий задум, який прагнув зловити митець-фотограф. Дуже вражає номінація «Світ очима дітей». Саме вони захоплюють отією глибиною, про яку ми часто думаємо, що вона є непритаманною дітям.
Незважаючи на те, що під час перегляду виставки можна відчути найрізноманітніші емоції, загальний настрій — це, звичайно, плюс. Я впевнена, що для кожної людини кожен завтрашній день завжди є кращим за попередній. Усі роботи є глибокими, і всі вони надихають на глибокі роздуми. Я завжди спершу роздивляюся образ на фотографії, а вже потім спускаюся очима до назви.
До знайомства із фотовиставкою газети «День», чесно кажучи, я була дуже далека від фотомистецтва. Саме після першої виставки усвідомила, і ще раз ствердилася в своїй думці й цього разу, що люди, котрі займаються цим, — незвичайні, це творчі особистості, яких я вважаю справжніми митцями.
Сергій ШЕПІТКО, голова Чечельницької районної ради:
— Коли фотовиставка «Дня» завітала в Чечельник вперше, я прийшов в зал, коли нікого ще не було. Протягом години я оглядав знімки і почав дивитися на явище фотовиставок по-іншому. Та й на світ почав дивитися дещо інакше. Цікаво потім було у колі друзів обговорювати фотографії, розповідати, чим саме вони вразили особисто мене. На цьогорічну виставку я завітав також ще до відкриття. Одразу виділив для себе декілька робіт, зокрема, «Моє село» Олега Нича — адже завдяки таким знімкам будуть знати і про наш край. Більше того, на цьому фото я впізнав місце, де раніше був дім мого прадіда. Дивно бачити на цих фотографіях своїх односельчан у незвичних для них амплуа.
Найцікавіше — це фото дітей. Коли поринаєш у цей світ, то раптом починаєш згадувати епізоди з власного дитинства.
На мою думку, спершу таку виставку варто роздивлятися наодинці. Щоб ніхто не заважав, щоб ти сам зрозумів і спіймав ту мить, яку вже зловив фотограф. Бо якщо перша зустріч із фотороботами відбудеться, коли навколо багато людей, то ти можеш занадто швидко пройти повз і нічого не зрозуміти. Уже потім, коли сформувалася власна думка, можна обмінюватися враженнями.
Євген МАРЧУК, громадський діяч:
— Я відвідую кожну фотовиставку газети «День». Я, можна сказати, і сам беру в ній участь уже на завершальному етапі. Це — добровільне починання, яке, звісно, не належить до обов’язків щоденної газети. Таким починанням є й «Бібліотека «Дня», і Літня школа журналістики. Все це створюється виключно з ініціативи Лариси Івшиної та колективу газети «День». Такі заходи, безумовно, є великим додатковим навантаженням для щоденної газети, але це навантаження — приємне.
Особисто я надаю перевагу жанровим знімкам, рідко працюю з пейзажними, портретними і постановочними кадрами. Найбільший інтерес для фотографа, як на мене, становить людина. Але все залежить ще й від того, як ти знімаєш і що хочеш сказати. Як правило, вдала фотографія з’являється завдяки майстерності та фотографічній удачі.
Микола КРИЖАНІВСЬКИЙ, редактор газети «Слово Придністров’я»:
— Мабуть, не має значення, де проходить фотовиставка газети «День» — у Києві чи на периферії — бо, власне, за неї говорить якість. Якісні професійні роботи, нестандартний підхід, чудова, цікава композиція фотографій, оригінальність сюжетів, дуже вдалі назви фотокартин. Це надзвичайно цікаво. Вояж із таким багажем слід робити саме околицями України: по невеликих містах, райцентрах, селах. Надавати людям можливість доторкнутися до нормального фотомистецтва.
Особисто я професійно займаюся фотографією, працюю редактором газети сусіднього району. Я вже собі задумав, що надішлю декілька фотографій на ХІ фотоконкурс «Дня». Буду сподіватися на успіх. Оскільки цікавлюся фотографією, можу сказати, що Україна має дуже цікавих фотохудожників, але вони майже не знають про існування та діяльність один одного. Дуже цікаво їх всіх об’єднати.
Я вважаю, що фотографія ще важливіша, доступніша, виразніша, ніж кіно (яке вважають головним мистецтвом) — завдяки своєму лаконізму. Мене, насамперед, цікавить нешаблонний підхід до миті, яка фіксується. Щоб не було якихось статичних форм, а навпаки, можна було побачити внутрішню сторону людини. Ч/б чи колір? Як коли. Чорно-біла фотографія має власний дуже глибокий лаконізм. Просто ми її трохи призабули, бо зараз багато можливостей для роботи в кольорі. А покидати чорно-білу фотографію взагалі не слід, це дуже цікава річ. Вона обов’язково мусить займати відповідне місце у фотомистецтві.
Після виставки «Дня» негативу зовсім не може бути. Навіть політики показані на портретах як нормальні люди, хоча вони й одягають зазвичай шкуру політиканства й здебільшого є неадекватними. Щоправда, звернув увагу на те, що малувато пейзажу, хотілося б трохи більше. Приміром, у нас на Поділлі є надзвичайні пейзажі, але вони на виставці ще не представлені. Натомість багато цікавих портретів.
Олег НИЧ, фотограф:
— У 2006 році я почав брати участь у фотоконкурсі «Дня» і одразу ж отримав спеціальний приз. Це був знімок, пов’язаний з островом Тузла ІІ. У мене був дуже гарний вчитель фотографії — Борис Корпусенко. Так сталося, що він наштовхнув мене на співпрацю з газетою «День». Участь у конкурсі та приз підштовхнули мене на нові творчі пошуки. Я почав більше читати, цікавитись фотографією. Були такі знімки, на які раніше не звертав увагу, а після того, як побачив виставки «Дня», по-іншому дивлюсь на постановку кадра. Я б, можливо, і сам залюбки сфотографувався для фотовиставки. Навіть якби це було жартівливе фото, я б не образився, і постав би у будь-якій іпостасі.
Щодо моїх уподобань у фотомистецтві, — це діти та люди старшого віку, тому що вони не грають. У кадрі вони природні й щирі. Також люблю уловлювати якісь незвичні красиві моменти. А ще тут є місцевий блажений — дідусь із клуночком, якого час від часу біля церкви можна зустріти. Коли я його бачу, в мене руки тягнуться до фотоапарату. Він уже звик до цього. Його треба знімати в чорно-білих тонах. У нього виразне обличчя, специфічні рухи. Як не дивно, через камеру все це можна побачити, хоча, здавалося б, фотографія — зображення статичне.
Олександр КОЛІСНИК, заступник директора Чечельницької електромережі:
— Свого часу я теж виступив натурщиком на одній з фотографій («Скромне українське весілля» Бориса Корпусенка. — «День»). Спочатку було досить дивно розуміти, що це фото подорожує всією країною... Було трохи навіть страшно, бо не знаєш, як такий кадр сприймається іншими людьми. Але тепер я відчуваю себе частинкою того, що творить «День». Що стосується сьогоднішньої події — то це можливість побачити, що змінюється, як змінюються люди, їхні погляди на життя... Цікаво бачити очима фотографів, як відбувається все довкола.
Наталія ГРАБЧАК, психолог чечельницької школи:
— Як людині, яка працює з дітьми, мені приємно бачити на сьогоднішній фотовиставці молодь. Такі заходи, на мою думку, позитивно впливають на формування світогляду. А те, що вони бачать світ із таких різних сторін, бачать тонкі миттєвості, дозволяє їм формувати своє ставлення до життя, дивитися на світ більш по-філософськи. Тут на деяких фото є чечельничани. Дуже приємно їх впізнавати й розуміти, що їх вже бачили по всій Україні.
Святослав МЕЛЬНИК, професійний музикант, м. Чечельник:
— Порівнюючи сьогоднішню виставку з попередньою, я можу сказати, що з кожним роком рівень стає все вищим. Дуже сподобались фотографії Олега Нича, зокрема, «Моє село». Переповнюєшся гордістю за односельчан, коли бачиш рідні місця. Нещодавно я мав можливість побувати у Польщі, й тепер, коли мені є з чим порівнювати, дуже хочеться, щоб і наша країна постійно йшла вперед. Люди на фотографіях — це обличчя регіонів, а далі — обличчя всієї України. До речі, я також був героєм однієї з фотографій, «Оркестр «підводного флоту». Приємно, що нас запам’ятали...
Дехто з чечельничан протягом одного дня приходив на виставку аж п’ять разів... Дехто — мудро зазначав, що фотовиставку «Дня» можна назвати «альтернативним телебаченням». Тому що такої країни, яку видно на цих світлинах ви, на жаль, не побачите на екрані. Наче її й немає зовсім... Тим часом, таких містечок, як Чечельник, із притаманною їм особливою українською екзотикою — сотні, може, навіть тисячі... Куди не кинь оком — фантастична країна, що так потребує нашої уваги та любові!
