Освітянська Україна вже понад десятиліття говорить про приєднання до Болонського процесу. Говоримо, підписуємо якісь формальні документи, впроваджуємо далекі від української ментальності навчальні програми... А до глибокої суті європейських стандартів навчання руки освітнього керівництва (чи то нинішнього, чи то попереднього) не доходять. Фактичним упровадженням інтегрованої освіти в Україні займаються зовсім не ті, кому це належить за посадою. Проте завдяки ентузіазму та елементарній небайдужості цих людей принципи Болонської системи не тільки діють в Україні, а й дають свої результати.
ПЕРЕДІСТОРІЯ
Кожен із нас може пригадати, як у школі чи в університеті ми передавали одне одному від парти до парти записки із важливими для нас посланнями. Але чи може хтось уявити, що в сьогоднішній Україні, в добу інформаційного суспільства, коли давно не новина чат-конференції та круглі столи в режимі онлайн, записки все одно передаються?! Тільки вже не від парти до парти, а від вишу до вишу. І пишуть там студенти не прохання списати розв’язок задачі чи заклики прогуляти пару, а... «Давайте зустрінемося!» Можливо, просто перенасичений інформаційний простір наповнений не тією інформацією, якої потребує молодь? Натомість спілкування донецьких та львівських школярів в одному з телеефірів стає справжньою подією! Ось і доводиться потрібний контент шукати старим «дідівським» способом...
Записку від студента Острозької академії Івана Сопіги студентам Таврійського гуманітарно-екологічного інституту привіз професор Олександр Старіш. Він належить до тих викладачів, які не чекають офіційного впровадження Болонського процесу в Україні, а втілюють його своєю власною практикою, зокрема, він встигає читати лекції в кількох університетах відразу. Серед улюблених навчальних закладів Олександра Григоровича — два вище згадані. Під час одного зі своїх приїздів до Острога він дізнався про Острозький клуб вільного інтелектуального спілкування молоді та його співпрацю з газетою «День», а якось після пари отримав прохання передати записку від Острозького клубу своїм кримським студентам. У листі, написаному Іваном Сопігою нашвидкуруч прямо під час заняття, йшлося про те, що «ОК» давно має намір відвідати Крим та заснувати там свій осередок, ось тільки кримчан, які б виявили бажання співпраці, знайти складно... Олександр Григорович свого слова дотримався, і вже через кілька днів всі учасники «ОК» та головний редактор газети «День» Лариса Івшина отримали запрошення відвідати Таврійський гуманітарно-екологічний інститут, що в Сімферополі, від його керівництва.
РЕЦЕПТ УСПІХУ УКРАЇНСЬКОГО: КОНКУРЕНТНІСТЬ І ПРЕСТИЖНІСТЬ
Запланований формат кримської зустрічі Острозького клубу не мав відрізнятися від проведених раніше зустрічей, скажімо, в Острозі чи Донецьку — вже традиційний круглий стіл за участю «ОК» та студентів і викладачів вишу на актуальні теми, спілкування з представниками місцевої влади та громадськості, екскурсії. Проте хвилювання перед приїздом до Сімферополя було у всіх: таке собі передчуття «невідомої землі», нав’язане стереотипами, що складаються під різними впливами...
Проте початок візиту до Сімферополя розвіяв сумніви — це саме той контекст, з якого треба розпочинати «ворушити» Крим. Учасники «ОК» та представники газети «День» були запрошені на свято останнього дзвоника до Української школи-гімназії в Сімферополі, діяльність якої вже кілька років поспіль перебуває під пильною увагою «Дня» та його кримського кореспондента. Ця гімназія — одна з семи(!) шкіл з українською мовою викладання в Криму. При такій вражаюче мізерній кількості кожну україномовну школу тут уже може вважати особливою. Але Українська гімназія статус незвичайної заслуговує не тільки через це. Маючи шикарне приміщення (де є все: від комп’ютерних класів до дизайнерського інтер’єру кожної окремої аудиторії), висококласних викладачів та індивідуальний підхід до кожного учня, гімназія стала найпрестижнішою в Сімферополі. Щоб устигнути подати документи до приймальної комісії гімназії першими, батьки, буває, навіть ночують під дверима. Причому сюди намагаються потрапити не тільки українці за національністю, а й росіяни, кримські татари, греки... Їх не зупиняє й те, що в російськомовному Криму їхні чада не вивчатимуть російської навіть факультативно (за словами директорки гімназії Наталі Руденко, російська взагалі не користується попитом серед учнів).
Створення Української гімназії — не випадковість, а заслуга небагатьох людей. Серед них — директорка Наталя Руденко, яка реалізовувала цей проект від ідеї до втілення. Очевидно, що заснування престижної української школи в умовах Криму — справа для непересічної особистості. Це підтвердив і ще один факт. На столі в кабінеті у Наталії Іванівни лежали кілька примірників книги Анатолія Свідзинського «Синергетична концепція культури». Ця книга не тільки бібліографічна (її наклад — всього 600 примірників), але й інтелектуальна рідкість. Анатолій Свідзинський — український інтелектуал, перший ректор Волинського національного університету ім. Лесі Українки, автор «Дня», який, між іншим, тривалий час працював і в Криму. Про його безпрецедентну працю Наталя Руденко дізналася з газети «День» і знайшла можливість закупити для бібліотеки гімназії кілька примірників. Ось такий приклад поєднання розумного, живого, престижного... Хоч і на відстані майже тисячі кілометрів.
ВІД СОБОРНОЇ УКРАЇНИ ДО СОБОРНОГО КРИМУ
На зустріч з Острозьким клубом прийшли представники двох прогресивних сімферопольських вишів — Таврійського гуманітарно-екологічного інституту, завдяки якому фактично і відбулася зустріч «ОК» в Криму, і Кримського інженерно-педагогічного університету, де в переважній більшості навчаються кримські татари. З боку «ОК», як завжди, широке географічне представництво: Чернівці, Острог, Донецьк, Київ. Обрана тема для обговорення, на перший погляд, не «кримська»: «Становлення єдиної української нації». Як виявилося, зовсім навпаки. Для Криму питання єднання (чи об’єднання) сьогодні — питання стану на завтра.
Протягом перебування в Криму учасників «ОК» не полишало відчуття потрапляння у «свій контекст». На початку круглого столу «Становлення української нації» декан історико-філологічного факультету Кримського інженерно-педагогічного університету Рефік Куртсеїтов розповів, що у них в університеті на стіні висить великий портрет Петра Григоренка, і кожен студент знає про подвиг цієї людини. Так-так, саме того генерала Григоренка, постаті якого «День» присвятив чимало матеріалів. «Лікнеп» про його долю ми влаштовували учасникам минулорічної Літньої школи журналістики «Дня». Радянський генерал, який став засновником і координатором Московської та Української Гельсінської групи, захищав інтереси кримських татар, тому цей народ свято зберігає пам’ять про нього. На жаль, чимало українців навіть не знають імені цієї людини.
Круглий стіл в гуманітарно-екологічному інституті проходив з перемінною температурою. Часом дискусії навколо міжетнічних питань ставали надто гарячими. Справді, гегемонія російської мови в Криму позбавляє елементарних можливостей розвитку української чи кримськотатарської. Відсутність системного підходу в Києві до вирішення етнічного співіснування в Криму не просто гальмує розвиток регіону, а відштовхує Крим від «материкової України». За словами викладачки гуманітарно-екологічного інституту Аліме Апселямової, згідно з даними моніторингу, який проводиться з 2002 року, повторюється одна й та сама ситуація: 75% інформаційного поля Криму насичено негативною інформацією про стан справ у регіоні, 17% — нейтральною, і лише решта — позитив. Очевидно, така ситуація не може викликати іншого ставлення до центральної влади і держави загалом, крім негативного. Запитання: де участь у цьому інформаційному полі української влади? Де соціальна відповідальність медіа-власників?
Проте корінь проблеми сягає ще глибше. Якщо протягом років незалежності по всій території України так чи інакше розвивались інститути громадянського суспільства, формувався соціальний капітал (про що Острозький клуб говорив ще на початку 2007 року), то Крим у цьому процесі, здається, не просто пасе задніх — він катастрофічно відстав. Ні українці, ні кримські татари, ні, до слова, росіяни тут так і не навчилися відстоювати свої інтереси цивілізованим демократичним способом. Одиничних паростків надто мало для формування потужного громадського руху. А займатися його розвитком ніхто не береться — ні ті, хто має до цього хист, ні ті, кому за це платять гроші...
Поїздка «ОК» до Криму видається містком від об’єднаної молоді «Соборної України» до «Соборного Криму». Праві були кримські учасники круглого столу: для того, щоб влитися в український контекст, Крим мусить вирішити свої внутрішні проблеми. Але хто сказав, що ми маємо право залишати кримчан наодинці зі своїми негараздами?! Так уже робили неодноразово. Молодь цих помилок повторювати не збирається...
«НЕ ЗМОГЛА Б ВІДВОЛІКТИСЯ ВІД РОЗМОВИ, НАВІТЬ ЯКЩО Б РОЗПОЧАВСЯ ЗЕМЛЕТРУС»
Оксана ПРОКОПЧЕНКО, учениця 10-А класу НВК «Українська школа-гімназія»:
— Захід, що відбувся у нашій гімназії, мав виняткове значення для всіх учнів та вчителів, які були присутніми на ньому. Звичайно, всі ми з інтересом і увагою слухали промови поважних посадових осіб, роздуми яких про статус української мови та україномовної освіти в Україні, а особливо в Криму, мали раціональне зерно. Надзвичайно приємне враження справив отець Іван, священик Української православної церкви Київського патріархату, дійсно легендарна людина. Кажуть, він має особливий дар від Бога — може виліковувати тяжко хворих людей своїми молитвами. Після конференції отець Іван доторкнувся своїми руками до голів дітей та благословив тих, хто навчається та працює у гімназії. Під час його благословення я відчула тепло та енергію, які розлилися по тілу, із самого серця до кінчиків пальців. Не менш захоплюючою виявилась друга частина — розмова з представниками Острозького клубу та газети «День». Мабуть, я не змогла б відволіктися від неї, навіть якщо б несподівано розпочався землетрус. Це було справді чудово — побачити на власні очі молодих людей, яким так само небайдужа доля нашої країни, як і мені. Адже саме за молоддю — сьогоднішніми студентами та школярами — майбутнє України. Мене неймовірно зацікавило існування такої організації, як Острозький клуб, а також ідея внутрішньої інтеграції, яку він пропагує. Завдяки їй ми зможемо побачити нашу країну такою, якою ще не бачили, побувати в усіх її неповторних куточках, а також поспілкуватися та подискутувати з людьми з інших областей на теми, які турбують усіх нас. Я б дуже хотіла, щоб Острозький клуб знайшов якнайбільше однодумців у Криму. Зі своєї сторони я повністю підтримую його ідеї та діяльність та сподіваюсь у майбутньому стати його членом.
«КРИМ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД СФОРМОВАНОГО МЕДІА-ОБРАЗУ»
Іван СОПІГА, студент третього курсу спеціальності «політологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Острозький клуб уже давно намагається налагодити контакти із кримськими студентами, і лише цієї весни вдалося познайомитися з людьми, яких зацікавила ідея нашої діяльності. Зважаючи на складнощі процесів, що відбуваються в регіоні, всі ми очікували на важку дискусію. Проте сталося інакше. Обговорення ролі Криму в становленні єдиної української нації відкрило очі на багато речей. Той Крим, який нам вдалося побачити, кардинально відрізняється від сформованого засобами масової інформації стереотипного образу. Велика кількість невирішених проблем, як виявилося, спричинені не конфліктами між соціальними групами, а умисним нав’язуванням суперечностей місцевою владою та місцевими політичними силами. Офіційний Київ, не заглиблюючись у сутність процесів, що відбуваються в регіоні, не може сприяти вирішенню проблем, та й не має для цього політичної волі. Надзвичайно сильно вразила українська гімназія, аналогів якої немає, мабуть, у всій Україні. Цей освітній заклад чи не єдиний острівець збереження та поширення української мови та культури. Щороку кількість бажаючих тут навчатися невпинно збільшується, адже батьки починають розуміти, що, будучи громадянами України, їхні діти мають знати мову держави, у якій вони житимуть та будуватимуть кар’єру. Дуже вдячний Олександру Старішу та Юлії Кокоревій, що відгукнулися на пропозицію зустрітися та поспілкуватися в Криму та організували круглий стіл, як на мене, вищого рівня.
«МОЛОДЬ КРИМУ ВКЛЮЧАЄТЬСЯ В ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ»
Сергій СТУКАНОВ, аспірант філософії Донецького національного університету:
— Як на мене, кримське засідання стало одним із найцікавіших за всю історію Острозького клубу. Подеколи «градус» дискусії трохи перевищував звичну «помірну температуру» за круглим столом, проте це не було наслідком нерозуміння чи незнаходження точок дотику — радше давався взнаки гарячий темперамент кримчан. Взаємне зацікавлення гостей (себто, учасників ОК із «материкової України») та господарів (студентів та викладачів сімферопольських вузів, що взяли участь у обговоренні) було направду щирим і глибоким. ОК приїхав до півострова з метою ліпше зрозуміти цей край (зануритись в його атмосферу й відчути ті труднощі, що є реаліями життя кримчан), але насамперед — поділитись тим духом та ідеями, які сповідує клуб від часу свого заснування: українці, незалежно від краю проживання чи етнічної приналежності, становлять єдину націю, а отже, віднаходження національної ідеї можливе лише спільно (через спілкування в усіх його формах — інтелектуальній, неформальній тощо). Острозький клуб завжди наголошував саме на політичному трактуванні українства (етнічно можна бути росіянином, євреєм, татарином чи гагаузом, але усвідомлювати себе українцем) і старався поширювати це розуміння країною. Нагальність засвоєння такого тлумачення є саме на часі, а надто в Криму: як відзначили за круглим столом кримчани, на рівні повсякденної свідомості мешканці півострова й дотепер сприймають термін «українець» здебільшого в етнічному сенсі, наслідком чого стає неминуче зіткнення ідентичностей. Як показала дискусія, апріорне переконання, що Крим є надзвичайно складним та суперечливим регіоном, було справедливим. Ситуація на півострові вкрай заплутана, а надто коли пробувати вписати його в український контекст, намагатися з’ясувати роль Криму в процесі становлення української нації. Насамперед, кримчани переконані, що Київ їх не розуміє (та й не намагається зрозуміти). Так само незрозумілою (а відтак непривабливою та неприйнятною) видається багатьом кримчанам і політика Києва щодо півострова. Означене незадоволення й нерозуміння незрідка проектується на державу (країну) в цілому, стаючи на заваді здоровій ідентифікації населення з Україною, українською нацією. Загальний висновок, який можна було зробити після круглого столу, полягає, мабуть, у тому, що Крим ще не побачив (не розгледів) свого місця в загальноукраїнському масштабі; значна частина населення (за винятком хіба молодого покоління) не вийшла на рівень національної свідомості. Кримські росіяни, етнічно й культурно ідентифікуючи себе з Росією, не знаходять себе в українському контексті, та й не цікавляться ним. Татари загалом підтримують українську державу, проте вся їхня увага спрямована на вирішення локальних (хоча — визнаємо — життєво необхідних для кримськотатарського народу) проблем (серед яких найнагальнішою є катастрофічно швидке забуття національної мови, русифікація). Українці Криму теж переважно зрусифіковані (лишень 40% із них, за переписом 2001 року, визнали українську мову рідною) та анемічні. Отже, не сприймаючи (чи, принаймні, не переймаючись) тими концепціями розвитку української нації, що їх пропонує центр, кримчани наразі не пропонують своєї візії. Утім, із сказаного не має скластися враження, що ситуація виглядає зовсім песимістично. Аж ніяк. Як зазначили кримські учасники круглого столу, напруга в етно-національних відносинах щороку спадає, становище на півострові нормалізується. Молодь поступово включається в український контекст, пробує шукати себе в молодій державі. Одним із основних чинників, який сприяє цьому процесу, є, безперечно, сімферопольська українська гімназія, яку поталанило побачити учасникам Острозького клубу. Відвідини цього закладу — без перебільшень — спроможні змінити свідомість, повністю перевернути уявлення про якість середньої освіти в Україні (і, зокрема, про якість української середньої освіти в Сімферополі). Очікуючи побачити звичайну школу, яка ледве зводить кінці з кінцями, перебуваючи в умовах перманентної боротьби з неприхильною владою (останнє, до речі, цілком справедливо), я натомість відкрив для себе повносилу гімназію, яка є суперпрестижною та найпопулярнішою в Сімферополі. Заклад і справді фантастичний, як із зовнішнього боку (сучасна будівля, оснащення, обладнання — чого варті басейн, чудова актова зала, купа різних майстерень для проведення позаурочного часу тощо), так і з боку внутрішнього, духовного. Поза грунтовними знаннями учні отримують направду патріотичне виховання. Приємно, що такий заклад функціонує в Криму, — і трохи прикро, що подібного закладу немає в Донецьку. Стадіон, безумовно, річ важлива, але ж і школа не менш необхідна... Наостанок хочеться сказати кілька слів про природу півострова. Нам пощастило — була чудова погода, тож ми здійснили прогулянкову подорож до Ялти та Ластівчиного Гнізда. Чисте блакитне море та величні скелясті Кримські гори... Що може бути краще, ніж деньок, проведений там у колі старих і нових добрих друзів?
«ХТО Ж, КРІМ НАС?!»
Олена КРОХМАЛЬ, студентка другого курсу філософсько-теологічного факультету Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича:
— Коли минулого тижня мені запропонували поїхати до Криму на круглий стіл Острозького клубу, то ніяких особливих емоцій це в мене не викликало. Але, ознайомившись із робочою програмою клубу та відкривши для себе неординарне мисляче, патріотично спрямоване ядро неформальної організації, я була просто в захваті! Тема, яка порушувалась на засіданні круглого столу (і не лише) є досить звичною для молоді Західної України, адже відомим є факт політичної та націоналістичної свідомості мешканців Буковини. Тому я дещо скептично оцінювала можливість подібних обговорень на території АР Крим. І в цьому я дуже помилялась. Кримська молодь і представники східної та центральної частин України виявили себе як європейсько налаштовані патріоти нашої країни. Думки, які лунали впродовж засідання Клубу, зокрема, та всієї подорожі загалом, несли в собі практичні варіанти вирішення загальнонаціональних проблем. Не гріх сказати, що нашим політиканам було б не зайве поспілкуватись зі членами Острозького клубу та перейняти хоч часточку того свіжого та прогресивного. Організовуючи такі клуби і вкладаючи в них свій час, потенціал та надії, українська молодь йде вірним шляхом. Бо хто ж, як не ми?!
«Я СТАЛА ЩЕ БІЛЬШЕ ЛЮБИТИ «ІНШУ» УКРАЇНУ»
Юлія КОКОРЄВА, студентка четвертого курсу спеціальності «політологія» Таврійського гуманітарно-екологічного інституту:
— Участь у Острозькому клубі вільного інтелектуального спілкування молоді стала одним із найяскравіших моментів у моєму житті. Клуб дійсно є оазою для вільного висловлювання своєї думки, ідей, пропозицій студентами різних фахів усіх регіонів України. Мабуть, сьогодні настав такий період у розвитку нашої держави, що кожний мислячий і всім серцем переживаючий за її майбутнє громадянин (особливо молодий — адже в його руках майбутнє), просто зобов’язаний вносити свої пропозиції щодо розвитку країни. Здавалося б, яким чином, звичайний студент, який вчиться усього в одному ВНЗ, може донести до всієї України свої ідеї? Відповідь на це запитання і криється в форматі діяльності Острозького клубу. Його учасникам пропонується унікальна можливість дізнатися і проникнутися поглядами молоді з багатьох регіонів України, ну й природно поділитися своїми. Дуже порадував мене і той факт, що Острозький клуб є НЕ політичною організацією (чесно кажучи, спочатку навіть не повірила), але, вперше взявши участь у засіданні круглого столу клубу «Становлення єдиної української нації» в Сімферополі, я це відразу зрозуміла. Адже не просто була відсутня будь-яка агітація, але й старожилами Острозького клубу клався край спробам переходу учасниками круглого столу в суто політичне трактування теми, сакралізацію або приниження сучасних політичних лідерів України. Учасники клубу не пропагують або нав’язують чужі тобі ідеї, а слухають тебе, цікавляться проблемами регіону або країни загалом, які для тебе зараз на першому місці. Особисто мені дуже сподобався такий формат роботи. Після закінчення виїзного засідання Острозького клубу, завдяки його учасникам, я відкрила для себе та стала ще більше любити «іншу» Україну. Оскільки мені, як мешканці Криму, владою через ЗМІ, в більшості випадків, наша держава підноситься в образі ворога. Нам вдалося показати один одному, що НАША держава, не дивлячись на безліч проблем, настільки різноманітна та красива, що не любити її й не бути в душі патріотом практично неможливо. Більше за все, Острозький клуб уразив мене своєю привітною і дружньою атмосферою. Ставши учасником клубу, я не просто набула знайомих у професійній сфері, однодумців і людей, які також люблять Україну, як і я. Насамперед, у мене з’явилися справжні ДРУЗІ в Острозі, Донецьку, Чернівцях і Києві (мабуть, доказом цього є сльози на очах при розставанні). З нетерпінням чекаю на нові зустрічі.
«ЄДИНУ УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ БУДЕ СФОРМОВАНО»
Ганна ПОЛТАВСЬКА, студентка четвертого курсу факультету політології Таврійського гуманітарно-екологічного інституту:
— Для початку, хотілося б відзначити, що не можна Крим розглядати у відриві від України, Крим — це не частина мозаїки, яку можна приміряти до України або інших держав. Крим — складний регіон, із безліччю особливостей, проблем. Наявність у Криму таких основних етносів, як росіяни, українці й кримські татари створює певні суперечності в житті півострова. Так, практично немає шкіл з українською мовою навчання, з кримськотатарською мовою. Однак не потрібно забувати, що велика частина населення Криму є російськомовною, про що свідчить, скажімо, вибір мови зовнішнього тестування: більшість випускників вибирають російську мову. Така ситуація склалася внаслідок історичних передумов, регіональних особливостей. На мою думку, про становлення єдиної української нації слід би почати говорити після того, як буде сформульовано і прийнято основну об’єднувальну ідею для України. Раніше такою ідеєю було отримання Незалежності, отримали — й ідея пропала. На жаль, зараз спільної національної ідеї немає. А для того, щоб її сформувати, необхідно підвищувати рівень політичної культури суспільства, припинити політикам різних рівнів «грати» та спекулювати на питаннях, які хвилюють суспільство, а в людях із раннього віку виховувати любов до своєї держави, патріотизм і толерантність щодо інших політичних субкультур (чи то етнічні, релігійні чи інші). З роками єдину українську націю буде сформовано і її буде об’єднано єдиною ідеєю, а роль Криму буде такою ж, як роль Донецької області, Запорізької або будь-якої іншої. Однак потрібно почекати і не форсувати події. Спасибі Острозькому клубу, що відвідали наш інститут, із задоволенням запросимо вас знову і будемо раді бачити в стінах нашого ТДЕІ. Чекаємо на запрошення і від інших університетів.
Ніяра НАГАЄВА, студентка третього курсу Таврійського гуманітарно-екологічного університету:
— Програма дискусій за круглим столом розроблялася з урахуванням інтересів усіх учасників. До активного обговорення були запрошені студенти й викладачі. Формат заходу дозволив у живому обговоренні виявити найгостріші теми, що стосуються формування єдиної української нації. Дискусія розгорнулася довкола ситуації в АР Крим, ролі Криму в формуванні єдності української нації. Ми бачимо доволі великий пласт існуючих проблем, вирішити які згодні ОК, безумовно, підкріплені підтримкою ініціативних людей на місцях. На мій погляд, такий широкий відгук учасників круглого столу, всіляка інтерпретація теми, кількість висловлювань стосовно цієї теми підтверджує актуальність піднятих питань і спільний інтерес до активнішого формування єдиної української нації та національній ідеї. Цей круглий стіл допоміг познайомитися з новими розсудливими й веселими людьми, поглянути на проблематику з нового боку, а також виділити для себе найважливіші проблемні моменти формування нації. Дуже приємно, що погодилися прийняти запрошення до Криму, дуже хочеться, щоб такі виїзні засідання проводилися частіше (або, наприклад, можна відкрити осередки в регіонах, а раз на рік проводити підсумкові круглі столи).
Олександр КОЗЬМАЄВ, учень 10-А класу НВК «Українська школа-гімназія»:
— Тема, яка обговорювалася на конференції, на сьогоднішній день, я вважаю, одна з найважливіших у Криму та в цілому в нашій державі. Зараз спостерігаємо роз’єднання як території України, так і суспільства в цілому. Думаю, що наша держава має бути одним цілим, так само, як і інші держави світу. Україна повинна мати свою державну мову — українську, але в зв’язку з тим, що більшість жителів людей Криму — російськомовні, треба зробити плавний перехід до української — шляхом створення нових українських закладів, виховування молоді, починаючи з малечі!
ВРАЖЕННЯ
Віктор ШЕМЧУК, народний депутат України:
— Створити українську гімназію в Криму було справою нелегкою. Звичайно, хотілося б, щоб у кожному місті Криму були такі школи, які проводили б подібну до Української гімназії світоглядну політику, тоді проблем у регіоні було б набагато менше. Адже в гімназії об’єдналися зусилля всіх тих, хто проводить в Криму проукраїнську політику. В її стінах багато уваги приділяють питанням української ідеології, без чого українське суспільство рухатися далі не зможе. Найголовніше, що ця гімназія, незалежно від віросповідання і національної приналежності учнів, прагне, щоб у них було абсолютно визначене майбутнє. Випускники Української гімназії можуть сміливо вступати в будь-які навчальні заклади по всій території України, тому що вони мають сильну навчальну базу. Перспективи розвитку гімназії — це створення молодшої школи, будування дитячого садку, гуртожитку для вчителів, приміщення для оздоровлення молоді і т. д. Якщо в Києві не зрозуміють, що робити з Кримом у всіх сферах розвитку півострова, то Крим ще довго буде однією з гарячих точок України. Всі великі інфраструктурні проекти в Криму не можуть фінансуватися виключно з кримського бюджету, вони мусять підтримуватися і з боку центру. Якщо сьогодні подивитися, що важливіше — зробити реконструкцію 29-ти танків чи побудувати дві українські гімназії в Криму, то, на мою думку, другий варіант є більш прийнятним, хоча я не виступаю проти переозброєння української армії. Якби в перспективі було реалізовано ті проекти, які сьогодні вже існують на папері, наприклад, «Школа майбутнього» в Ялті, то можна було б казати, що в цьому напрямку є розвиток, але насправді його практично немає. Відсутність українських шкіл у Криму зводять до відсутності грошей, але коли ми свого часу поставили питання про створення нинішньої гімназії, то знайшли підтримку в усіх, хоча це було нелегко. Тобто, сьогодні причина малої кількості українських шкіл в Криму — це відсутність достатньої політичної волі в Києві, а в Криму її повна відсутність.
Сергій САВЧЕНКО, голова Кримського відділення Всеукраїнського товариства «Просвіта»:
— До відсутності у нашого керівництва політичної волі я б додав відсутність здорового глузду. Для того, щоб перевести школи Криму на українську мову навчання, достатньо з нового навчального року в перший клас набрати учнів з українською мовою навчання. Наприклад, 1989 року, коли в Миколаєві не було жодної школи з українською мовою викладання, найкращу школу міста — фізико-математичну перевели на українську мову навчання. Оце був державницький підхід. На сьогоднішній день в Миколаєві 70% шкіл з українською мовою навчання. А в Сімферополі (я це їм неодноразово в очі казав) діють проти дітей. За переписом в Криму є близько сотні населених пунктів, де більшість становлять етнічні українці. Там можна хоч завтра переводити на українську мову навчання, але цього не роблять. Також існує велика проблема з відсутністю українських підручників. Є багато шкіл, які готові вчитися по цих підручниках, але їх просто немає.
Валерій ПРОБИЙГОЛОВА, заступник постійного представника Президента України в Автономній Республіці Крим:
— З українською гімназією я пов’язаний з 1998 року, тому знаю весь шлях її становлення й розвитку. Але, не вдаючись до історії, хочу зазначити, що, поспілкувавшись сьогодні з учнями, я зрозумів, що ми зовсім відстали від життя. За розвитком вони вже нас обігнали, а те, що роблять політики, дуже далеко від розуміння того, що потрібно дітям. Коли я спитав російськомовних дітей, чому вони прийшли навчатися саме в українську школу, вони відповіли: Валерій Борисович, ви вже себе «зробили», ми теж хочемо себе «зробити», нам подобається ця країна, ми хочемо жити тут і розбудовувати її майбутнє. На жаль, сьогодні в Криму є багато людей, які роблять на цих питаннях політику і, на жаль, інколи вона спрацьовує. Вони займають посади, а потім забувають про школи. Якщо ми живемо в цій країні, ми повинні знати українську мову. Я завжди кажу, що є дві нації, які дуже ліниві в питаннях мови — це британці та росіяни, вони думають, що всі повинні розмовляти їхніми мовами. Хай це буде так, але у кожної країни є своя мова, тож ми повинні все робити, щоб в Україні знали українську. Безумовно, потрібна підтримка Києва, тому що українську мову місцева влада просто використовує як фактор нестабільності й демократичні засади, які діють в Україні, якраз дають їм можливість не творити, а витворяти. Я вважаю, що необхідно провести спеціальний закон, в якому треба чітко затвердити програму розвитку української мови від дитячого садочку до вищого навчального закладу. На виконання цього закону потрібно виділити гроші, якими зможуть користуватися не тільки українці, а й всі, хто проживає в Криму. Українську мову як основну необхідно знати всім, але якщо йти європейським шляхом, то треба розвивати й інші мови, що розповсюджені в цьому регіоні.
