Остання розмова в редакції «Дня» з першим Президентом України Леонідом Кравчуком відбулася напередодні президентських виборів восени 1999-го. Тоді Леонід Макарович негоджувався з багатьма оцінками ситуації в країні, висловленими журналістами. Сьогодні ж його позиція явно змінилася — очевидно, тому, що проблеми, про які тоді лише починали говорити, сьогодні не просто стали явними, але призвели до поглиблення кризи в Україні, з чим важко не погодитися. Кравчук на новій зустрічі з редакцією «Дня» був критичним до дій і влади, і опозиції, розцінив події 9 березня як прямий шлях до дестабілізації в країні. Рецепт виправлення ситуації, висловлений Кравчуком на зустрічі з журналістами «Дня» — не пошуки винуватців, а цивілізований діалог. Такий, як він сам свого часу започаткував із Рухом — і, за його словами, «корона ні з кого не злетіла».
Показовим є й те, що Кравчук не вірить ні в «деполітизацію влади», ні в те, що Україна не готова голосувати за партії.
З УЛЬТИМАТУМАМИ ЙТИ НА ДIАЛОГ НЕМАЄ СЕНСУ
— Ваша оцінка подій 9 березня?
— Зараз хочуть внести у суспільство таку колізію — пошуки винного. Одні будуть говорити, що винна опозиція, інші — влада. Але треба розібратися, які причини цих подій? Чому такого не було раніше? Я б дуже не хотів, щоб кількість протестуючих не збільшувалась. Але для цього потрібно розпочати діалог без будь-яких попередніх умов, не залежно від особистих симпатій та антипатій. У 1988 році ЦК КПУ пішов на діалог з Рухом, і я виконував це завдання. І ні в кого «корона не впала», ніхто ніяких попередніх умов тоді не висував. Сьогодні в нас є ідеологи від влади, скажімо, той же Микола Жулинський або хтось iз адміністрації Президента. Хай виходять і принародно розповідають у чому суть справи. Але не треба «навішувати ярликів» і шукати винних. Це не є цивілізованим методом вирішення питання. Такий шлях загострює ситуацію. Те, що зараз відбувається, є наслідком перенесення старих ідеологічних стандартів: права в усьому влада, і погані ті люди, які протестують проти неї. Так, у опозиції є проблеми — вона не є такою цивілізованою і конструктивною, як хотілося б. Але проблеми є і у влади. І не тільки в Президента, хоча намагаються сконцентруватися на ньому. Є проблеми і в Кабінету Міністрів, і у Верховної Ради. Їх потрібно перед людьми розкрити. Якщо ми зробимо це і спробуємо усунути їх, то народ зрозуміє, що ми хочемо зробити краще. А зараз тут, у ВР, ображають Президента, натомість Президент, прем’єр-міністр і спікер парламенту «навішують ярлики» на опозицію. Навіть дехто називає опозицію «фашистами». Я можу говорити про те, що є крайні ліві і крайні праві, але стверджувати зараз, що у нас з’явилося щось «коричневе» я б не став. Можна називати чорне чорним, якщо воно справді чорне.
Загалом політичні наслідки усього того, що відбувалося не тільки 9 березня, а з самого початку грудня, передбачити складно, але одне зрозуміло — це шлях до дестабілізації. І замість того, щоб розв’язувати проблему, сторони вдаються до звинувачень і силових дій.
—Перемога комуністів у Молдові: чому це сталося?
— У свідомості населення, особливо старшого покоління, постiйно присутня ідеологія минулих часів. Вона не змінюється так просто. Потрібен час. Цей час залежить від того, які кроки робить нова влада в економіці, політиці і в духовності. Якщо вони узгоджені й прозорі, то тоді люди переживають переломний період легше, не зважаючи навіть на економічні труднощі. Але коли немає злагодженості в діях влади, немає демократичних прозорих кроків влади і це часто супроводжується різними владними колізіями, то негативна реакція народу на тлі економічного безпорядку посилюється. Так сталося в даному разі й у Молдові. У політичній організації суспільства Молдови було дуже багато проблем, зокрема, були інститути влади, але не було демократичної системи влади. Демократична система влади — це коли кожна гілка влади діє у відповідності з прийнятими законами, Конституцією, і ці закони між собою узгоджені й погоджені на рівні хоча б політичної еліти суспільства. Оскільки цього не було — почалися політичні експерименти. Змінили Конституцію, порядок обрання президента, його повноваження. Кінець кінцем це призвело до політичної кризи, і люди проголосували за комуністів.
Але це ще не означає, що остаточно перемогла Комуністична партія в Молдові. Бо, по-перше, половина населення не проголосувала за комуністів. По-друге, в Молдові є впливові сили, які не погодяться на радикальні кроки комуністів зi зміни власності, приєднання до союзу Росії та Білорусі. На виборах такі кроки сприймаються значною частиною населення «на ура», але коли почнуться реальні перетворення, то багато хто буде проти. Я думаю, що в Молдові знову почався експеримент. І коли він закінчиться, поки що важко сказати. У нас є приклад Болгарії — там подібний експеримент тривав недовго.
— Але він у нас, схоже, нікого нічого не навчив.
— Не навчив. Ми помиляємося, коли думаємо, що люди керуються розумом при голосуванні. Я з досвіду знаю, що голосування — це, перш за все, емоції. Люди роздратовані економічною й політичною ситуацією й нездатністю влади опанувати форми і методи управління за демократичними принципами.
— На вашу думку, що має винести з молдовського експерименту влада й опозиція?
— Я думаю, що опозиція має визначити свої цілі. У сьогоднішній гострій ситуації я знаю одне: різнобарвні верстви опозиції зібралися сьогодні вкупу для того, щоб позбавити влади Президента України. Але я не знаю їхнiх програмних цілей. УНА-УНСО й соціалісти — чи збігаються вони у поглядах на власність, приватизацію, земельні відносини, податкові відносини, принципи міжнародної політики? Мова йде лише про те, що «винних» у скоєнні злочину проти журналіста Гонгадзе потрібно усунути від керівництва державою. Це не програмна опозиція — це опозиція для повалення влади. Але не можна говорити й те, що її немає (а я чув такі висловлювання). Ми можемо говорити лише про цивілізованість і конструктивність опозиції, а не про те, є вона чи ні. Опозиція є. Вона лише має визначитися в дуже багатьох питаннях. Агресивна, неконструктивна, а іноді й брутальна опозиція не може бути для влади опонентом. Хоча й iз такою опозицією потрібно працювати. Влада повинна створити умови для того, щоб опозиція могла оприлюднити свiй погляд. А опозиція все ж таки повинна рахуватися з тим, що ми живемо в демократичній державі й це оприлюднення повинно вестися в цивілізованій формі. Влада повинна зрозуміти, що в 1991 році ми підвели риску під минулим. Принаймні політично ми заявили, що кладемо край тоталітаризму, однопартійності, планово-централізованим формам, диктатурі і задекларували цивілізовану демократичну державу.
Пройшло майже десять років — за ці десять років у нашому суспільстві хіба все було зроблено тільки правильно? Ми поряд iз тим, що змінилося на краще, допустили дуже багато помилок, прорахунків. І сьогоднішнє загострення в суспільстві з приводу смерті журналіста Гонгадзе й «касетного скандалу», а також десятиріччя незалежності України могли б стати рубежем для того, щоб подивитися, що зі зробленого нами за цей час потрібно змінити. Я був нещодавно в Німеччині й зрозумів, що Захід чекає від нас визначення зі своїми пріоритетами, бо вони не можуть прийняти «невідому» Україну. А також хочуть, щоб ми навчилися вирішувати проблеми демократичним шляхом. Навколо справи Гонгадзе та касет було допущено стільки помилок, що вже помилки важать більше, ніж самі проблеми. А все через те, що немає вміння демократичним шляхом вирішувати гострі проблеми, які виникають у кожній державі.
Нинi є гостра потреба вступити в діалог. Я розумію, що й на тому й на тому боці є люди, які категорично ставлять ультиматуми. З ультиматумом йти на діалог немає рації. Бо тоді буде говорити вулиця. Я не поділяю тих оптимістів, які пишуть, що опозиція видихається.
— Леоніде Макаровичу, ви свого часу почали в Україні консультації й компромісні переговори, коли з Рухом мало хто міг говорити з колишнього ЦК КПРС. На якому етапі, на вашу думку, щось серйозно надламалося, і ми втратили здатність до політичних компромісів?
— Я думаю, тут спрацювала свідомість людей. Після перебудови почали з’являтися гасла: «Нам потрібен Сталін!», «Нам потрібно повернутися до дисципліни». Були думки, що Кравчук — не жорстка людина, що він не має характеру. І вибори президента в 1994 році проходили на хвилі бажання дисципліни й організованості.
— «Порядок и порядочность».
— Так. А слово «демократія» не вживалося. Ми йшли на вибори в 1991 році й говорили, що ми відкидаємо тоталітарний режим, методи тиску — все, що визначало Радянський Союз як тоталітарну імперію. А вже в 1994 році почали говорити про порядок. Але який порядок — закону чи кулака? Народ почав хотіти сильної влади. А коли народ хоче — то будь-ласка. Iз цього почалася тенденція до збільшення повноважень. Верховна Рада хоче собі більше, Президент — собі, Кабінет Міністрів — собі. Я погоджуюся з тим, що владу потрібно вдосконалювати, але не в один бік, а разом, щоб був баланс владних структур. Пам’ятаєте, як сказав Булгаков: «Коли б ми привели до влади янголів, то через деякий час у них почали б рости роги». Для того й існують стримування й конституційні гарантії цих стримувань, щоб ні в кого не «росли роги». У результаті постійних розмов про необхідність сильної влади, сильної влади ми так і не отримали, а різні настрої в суспільстві почали використовувати різні сили для того, щоб когось у чомусь звинуватити.
— Багато хто каже, що влада дуже слабка, тому що навіть її правильні кроки не завжди адекватно сприймаються суспільством. Чи ви зустрічалися з Президентом Кучмою і чи була у вас відверта розмова про те, як виходити з цієї ситуації?
— Зустрічався, звичайно. Ми часто зустрічаємося. Наприклад, зразу після виборів. І до виборів. І я висловлював таку думку: нинi ви перемогли, й тепер треба шукати шляхи узгоджених дій. Я говорив навіть, що всеукраїнський референдум не треба було проводити, бо це призведе до загострення. Я також багато говорив про те, що потрібно припинити у ЗМІ нецивілізовану критику Верховної Ради, тому що я вважаю, що критикувати потрібно окремих депутатів. Після виборів усім потрібно було зійтися й відпрацювати дії. Але цього не сталося. І це, на мою думку, стало причиною загострення протистояння між гілками влади. Ще є можливість й тепер повернутися до цих питань — треба тільки вгамувати всім свої амбіції.
— Справді, у владі був такий настрій — прийшли до влади й «сіли». Але «Кучма-2» демонстрував зовсім відмінний темп своєї діяльності. Зокрема, утворена більшість при формованнi уряду. Але виникла ситуація, коли він виявив лібералізм «не з тими і не в той момент». Фактично весь Кабінет, крім силових міністрів, сформував нинішній прем’єр. І фракції більшості його підтримали. Чи ви бачите тут проблему?
— Але хто сказав, що Президент має погоджуватися з тим, що подає прем’єр? Він відповідає перед народом і має конституційні повноваження формувати уряд.
— Але ж тут була логіка: ну якщо так дуже хотіли — то нате...
— Ну й що ми маємо тоді?
— Те, що ви завжди кажете: маємо те, що маємо.
— У мене ні до Юлії Тимошенко, ні до Павла Лазаренка немає агресивності. Я хочу розібратися в тому, що відбувається. Але коли Павло Лазаренко уже у в’язниці й в томах його слідства скрізь проходять «Єдині Енергетичні Системи України»... Мене дивує, чому тоді прем’єр взагалі вносить кандидатуру Тимошенко? І чому Президент це підписує?
— Президент каже, що його постійно критикували за те, що він не дає прем’єру можливість сформувати свою команду. Кого б він не запропонував, прем’єр зможе потім сказати: «Мені не дали того, кого я хотів. Тому такі погані результати». Зрозуміло, що це дуже вразлива лінія поведінки. Але ж потім це рішення прем’єра підтримували і фракції більшості...
— Фракції більшості нікого не підтримували, крім прем’єра. Ми не мали ніякого відношення до призначення ні Жулинського, ні Тимошенко. Може якась конкретна фракція когось зі своїх людей i проштовхувала. Парламентська більшість не була сформована навколо уряду, і прем’єр не є лідером партії, яка набрала більшість голосів. Він взагалі безпартійний.
— Леоніде Макаровичу, погодьтеся, що всі заплуталися. Вийшло так, що після президентських виборів вилізли всі задавнені хвороби.
— Так. Ми повинні зрозуміти, що є проблеми і не все так добре в нашій хаті. Тому нам треба сісти й навести там, де можемо, порядок. І така ініціатива повинна виходити від влади. Я категорично проти, щоб Президента знімала вулиця. Дострокові вибори також не призводять ні до чого, крім загострення ситуації. Але я й проти того, щоб залишити все, як є, і не говорити з опозицією.
— У чому може полягати компроміс, на ваш погляд?
— Спершу треба визначити коло питань для обговорення: організація й система влади, економічні проблеми, зовнішня політика. А потім запропонувати опозиції відкритий діалог.
— А ви готові взяти участь у переговорах як ведучий «круглого столу»?
— Будь ласка. Я взяв би на себе таку відповідальність разом iз керівниками партій iз того і іншого боку, щоб не вийшло так, що зібралися однодумці й один одного переконували, які вони хороші. Є вулиця — там намети й там є інші партії. І говорити треба з ними.
— А вони хочуть говорити?
— Поки що їм ніхто не пропонував навіть порядку денного.
— Але ж їхні вимоги — не земельні відносини, а звільнення конкретних людей.
— Але для того, щоб когось звільняти, ми повинні знати підставу. Підстава — смерть Гонгадзе? Але треба ще довести, хто винний у цьому злочині. Підстава — касети Мельниченка? Але для цього потрібна експертиза. Я пропоную обговорювати корінні питання життя держави, а не персоналії.
Опозиція повинна зрозуміти, що всі ці трибунали, спалення опудал, навіть 20 тисяч людей на вулицях — це не та сила, яка може заставити Президента піти у відставку. Імпічмент нинi нереальний. Але можна внести зміни до Конституції. Якщо ж ми будемо сидіти й чекати, що воно само собою вирішиться, то будуть інші касети й нові масові акції. Бо не треба забувати про економічне невдоволення людей, що постiйно iснує. Шахтарям, які прийдуть під стіни ВР вимагати зарплатні, можна піднести щось інше, і вони стануть членами акцій протесту. Тому треба вже тепер починати дiалог. Якщо ми цього не зробимо, у 2002 році пройдуть парламентські вибори. На фоні сьогоднішньої ситуації результати виборів можуть бути дуже несподіваними. І новий парламент може змінити Конституцію. Наприклад, скасувати посаду Президента в такому вигляді, в якому вона є сьогодні. Для того, щоб цього не сталося, потрібно вже нинi думати про владу, про державу, про майбутнє. Я розумію, що це дуже важко і Президенту, і його адміністрації — я сам це переживав. Але іншого виходу немає.
— Леоніде Макаровичу, всі ті, кого ще донедавна вважали державотворчими партіями, — обидва Рухи, ПРП й інші — на недавніх виборах президента прямо чи опосередковано підтримували Леоніда Кучму. Що відбулося?
— По-перше, на них, як і на всіх, іде тиск регіонів, людей. Вони ж зустрічаються з виборцями. Витримати це дуже важко. По-друге, є політичні ігри у самій ВР. Парламент цього скликання відзначився «торгами». Почали купувати депутатів, голоси. Відповідно до цих торгів почали блокуватися люди. По-третє — прийшов прем’єром Ющенко, і на якийсь час фракції поділилися на пропрезидентські й пропрем’єрські. Тепер деякі з останніх вже кажуть, що вони помилилися, тому що вони розраховували, що Ющенко стане лідером національно-демократичних сил і кандидатом у президенти на майбутніх виборах. Тобто є дуже багато причин, чому політичні сили, які на виборах підтримували Кучму, нинi змінили свою думку. Я вже не вірю, що ця ВР щось докорінно змінить. Але я вірю в те, що ми, розпочавши діалог, зможемо переконати виборців, що ми хочемо реальних змін, які підуть на користь народові і державі.
БЕЗ УКРАЇНИ «ВЕЛИКОЇ» РОСІЇ НЕ БУДЕ
— Вибори в Молдові — це не тільки аргумент для наших лівих на наступні парламентські вибори. Є ще проблема зовнішніх відносин. ГУУАМу, який вважався перспективним, фактично вже немає. Крім того, ми фактично залишилися країною, яка має сусідом контурований блок Росії, Білорусі й Молдови. І ми в центрі цього утворення — якийсь незрозумілий для Заходу острів iз натяками для Росії на якусь невиразну конфігурацію. Чи зуміє українська політична еліта встояти перед спокусою? І чи не повертаємося ми таким чином до Біловезької Пущі?
— По-перше, я ніколи не думав, що ГУУАМ — це щось означає. По-друге, сьогодні на Президента Кучму йде великий тиск у західних ЗМІ з вимогою створити демократичну владу в Україні. А з іншого боку є Росія, яка приймає нас такими, якими ми є. І вже нинi відбуваються дуже цікаві зустрічі, такі, як президентів Росії й України в Дніпропетровську. Я там не був і не розділяю думку тих ЗМІ, які називають домовленості між президентами зрадою незалежності. Iз Росією треба знаходити нормальні цивілізовані партнерські стосунки. Але з іншого боку, я не можу зрозуміти, чому російські військові в Криму проводять навчання на території незалежної суверенної держави, і влада каже, що вона цього не знає?
— Чи ви не шкодує про те, що підписали документ у Біловезькій Пущі? І чи потрібна була Україні незалежність для того, щоб через 10 років вона виглядала країною, яка не має державотворчих амбіцій, з елітою, яка не має відповідальності?
— Нашому зібранню у Біловезькій Пущі передував вибух у суспільстві з вимогами демократії, суверенітету. Нинi я зробив би те саме. Я не жалкую, що я підписав цей документ. Тому що колись все одно потрібно було починати. Звичайно, ми повинні пройти через болісні етапи. Головне, щоб нам вистачило мудрості не забувати, що подолати ці складності можна тільки цивілізованим демократичним шляхом. Тепер ми до тоталітаризму вже не повернемося. Тому що у людей вже інша свідомість, підросло інше покоління. У людей навіть обличчя вже інші. Навіть те, що нинi оприлюднений сьогоднішній скандал iз касетами — це також знак демократії. Тому я думаю, що кінець кінцем в історичному сенсі ніхто не зможе сказати, що це була помилка. Не існує помилкових кроків у бік свободи та демократії.
— Росія разом зі своїм обхідним газопроводом швидше, динамічніше за нас буде інтегруватися в Європу. І тоді небезпека буде не в тому, що Росія нас поглине — модернова частина російський політиків, напевно, вже не зовсім цього й хоче...
— Росія нас не поглине. Але вона захоче, щоб ми робили те, що їй вигідно. Росія iз самого початку не втрачала ідеї величі.
— Чудова ідея для нормальної країни.
— Але чи може Росія справитися iз цим завданням, не маючи слухняної України? Ніколи. Мені, як молитву, повторював Горбачов: «Радянського Союзу без України не буде». Єльцин, як молитву, казав: «СНД без України не буде». Великої Росії без України вони не зможуть збудувати.
— Але Путін цього не каже.
— Він це думає. Це видно з того, що він робить. Росія вже пішла в Китай. Вона хоче більш щільно «взяти» Ліван. Тобто, напрям на Схід вже зрозумілий. Що стосується Європи, то чим більше Росії в Європі — тим менше там Сполучених Штатів. Але Україна — європейська держава. Вона має тут великі геостратегічні й політичні можливості. Тому Росія не захоче поглинути Україну, але послушницею зробити захоче. Бачите, як вони тепер кажуть: «Разом у Європу».
— Це правильно?
— Ні, кожна країна повинна йти своєю дорогою. Кожна держава повинна сама визначати свої зовнішні пріоритети. Інша справа — оскільки світ дуже тісний і є проблеми минулого, сучасного і майбутнього — то деякі речі потрібно узгоджувати, щоб не викликати загострення.
— Можливо, Леоніде Макаровичу, тут вiдiграє роль те, що всіх попередніх лідерів ви добре знали, і тому ви з обережністю й навіть iз підозрою дивитеся в бік Росії. А можливо, у них цього разу зовсім мирні наміри? І ми не будемо сперечатися, а в одному напрямі будемо рухатися до європейської інтеграції?
— Я так не думаю. Коли кажуть, що ми в системі стратегічних інтересів Росії, що Росія не допустить, щоб Україна пішла в НАТО, то всі ці формули й тези мають одне походження — Україна повинна стати послушницею, і тоді все буде по-іншому. На перших порах, принаймні. Але платити доведеться й тоді і за газ, і за нафту — безплатно нічого не буде. Коли я чую ейфорійні заяви про те, що як тільки ми міцно обіймемося з Росією, нам стане легше й дешевше жити, я думаю: а чому тоді в Росії такі проблеми? Це проблеми ринку, економічних відносин, і вони не будуть вирішені так швидко. У нас є єдиний шлях — партнерство, добросусідство з Росією, нормальні відносини. Є підписаний договір і ним треба керуватися.
«ЯК ТІЛЬКИ ВЛАДА ПОЧИНАЄ ЗАЙМАТИСЯ САМА СОБОЮ, ВОНА ВТРАЧАЄ АВТОРИТЕТ»
— Свого часу у вас був вибір: або піти на дострокові вибори, або — силовий варіант розвитку подій. Що вас спонукало до того вибору, який ви зробили? Чи відігравало якусь роль при цьому найближче оточення? Яка президентська логіка в такій ситуації у вашому виконанні?
— Оточення пропонувало мені не йти на дострокові вибори. До оточення президентові потрібно дуже уважно придивлятися. Тому що оточення робить вигляд, що захищає президента, а насправді захищає себе. Оскільки воно живе до тих пір, поки існує ця система. Мені говорили, що дострокові вибори — це не конституційно. Якби тоді був Конституційний суд, я б, звичайно, подав на розгляд, щоб вони визначали: чи повноважне це рішення ВР чи ні. Але оскільки Конституційного суду не було, я мав приймати рішення сам. Я проаналізував з погляду виборця, якому забили голову, що Кравчук — націоналіст, що він веде не туди, що він не здатен керувати і т.д. Я консультувався з тодішнім головою Служби безпеки Марчуком, міністром внутрішніх справ Василишиним. Були різні думки. Рішення насправді було неконституційне й ми могли започаткувати прецедент. Але зваживши все, я спершу взагалі вирішив не йти на вибори на знак протесту проти недемократичних кроків. Але потім я подумав, що це смішно. І зваживши все знову, я пішов на вибори, аби сказати, що є демократія, воля народу, рух у суспільстві.
— Але сьогодні ми маємо інший політичний вимір. Якщо навіть припустити, що опозиція дестабілізує ситуацію, заважає працювати ВР, Кабінету Міністрів, Президенту, то ситуація до певної міри патова...
— Президент буде вимагати конституційного розв’язання цієї проблеми. Наприклад, навіть якщо ВР прийме закон про спеціальні слідчі комісії, він не повинен боятися його підписати. Імпічмент — я абсолютно переконаний — це не реально сьогодні. Але реально, що можуть бути внесені зміни до Конституції. Тому я весь час повторюю одне й теж, що для того, щоб цього не сталося, не потрібно закривати очі на те, що відбувається. Небезпечно недооцінювати дії опозиції, тому що це призведе до втрати активності влади. Влада повинна постiйно пропонувати, діяти, не вступати в сварку, не ображати нікого, не навішувати ярликів. Треба вирішувати проблеми. Як тільки влада починає займатися сама собою, нерозумно захищатися або закривати очі — вона втрачає силу, авторитет.
— Ви казали, що ми не дозріли до пропорційних виборів. Але чому одночасно з законом про пропорційні вибори не був прийнятий закон про партії на нових засадах? Якби був нормальний закон про партії, то їх би не було 115. Президент, наклав вето на закон про пропорційні вибори... Виглядає, він боїться цих виборів.
— Я не думаю, що він боїться виборів. Він боїться ситуації. Бо може бути так, що вибори не віддзеркалять справжню ситуацію в Україні. Я погоджуюся з вами, що треба прийняти закон про партії. Потрібен час, може, ще одне скликання, щоб під цей закон створилися ті сили, які є в суспільстві. І вже наступні вибори проводити за пропорційною системою.
— А чи не краще було б, якби Президент поставив умову: ви приймаєте закон про партії, вводите його в дію, щоб ці парламентські вибори пройшли за новим законом, а я вам підписую закон про пропорційні вибори? Тоді ця опозиція, яка нинi стоїть на вулицях, могла б формувати свої структури, справжні партії. І процес можна було б повернути у конституційні рамки.
— Часу мало. Всього рік до виборів. Єдине з чим я погоджуюся — це те, що треба підписати закон про партії. Якщо тепер підписати закон про пропорційні вибори — ми будемо мати лівий парламент, ліву більшість. Тобто, сьогодні при такому авторитеті партій, який ми тепер маємо, треба виборчу систему залишити такою, якою вона є.
— А може причина в тому, що в нас iз самого початку влада не була партійна?
— Загалом я не сприймаю того, що сьогодні хочуть не тільки департизувати, але й деполітизувати владу. Ви почитайте звернення губернаторів до Президента. Як в області можна приймати неполітичні рішення? Це абсурд. Навіть iз вуст адміністрації Президента ми чуємо, що партії не мають сили. Та вони ніколи не будуть мати сили, якщо до них таке ставлення. Вони не беруть участі у формуванні влади. Для чого вони тоді? Тоді це клуби, а не партії. Чому, наприклад, прем’єр не може очолювати якусь партію? Тоді ми мали б іншу форму влади, інше ставлення до неї. А то хизуються тим, що вони безпартійні. А який тоді механізм спілкування між народом і владою? Референдум? Але все ж не можна виносити на референдум. Для цього є партії. Партія бере на себе відповідальність і стає посередником між народом і владою, здійснює контроль над владою.
На завершення я хочу сказати, що такі «круглі столи», як у вас у редакції, мають бути і між партіями в суспільстві, між різними гілками влади, між владою й опозицією. Поки люди розмовляють — кулемети не стріляють.
