Маршрут Київ — Густиня — Качанівка — Сокиринці — Тростянець — Київ, що ввійшов до програми Літньої школи журналістики «Дня»-2010, був обраний головним редактором Ларисою Івшиною невипадково. (Нагадаємо, в 2009 році Літня школа журналістики та співробітники редакції відвідали Крути та Батурин.) Це місця аристократичної України — так мало відомої самим українцям. Не дивно, бо діяння шляхетних українських родів впродовж століть затаювали і за царської Росії, і в радянський час. Такий метод тогочасної влади був цілком вмотивований і зрозумілий: народ, який не знав своїх найкращих представників та ідейних натхненників, не був здатний не те щоб розвивати, а й робити спроби творення живої культури із закостенілого духу. Культура житниці Європи й Росії подавалася повсякчас лише додатком до духовної спадщини великих імперій, а сама країна — виключно постачальником трудових ресурсів та продовольчої продукції. У той час як зерно й цукор, зібрані працею кріпаків, прямували із густозаселених сіл до самісіньких центрів імперій, а культурне життя рядового українського селянина закінчувалося складанням і переказуванням фольклору, в самому центрі країни насаджувався перший у Європі дендропарк у Тростянці, Шевченко писав на своїх полотнах Густинський монастир і творив у Качанівському саду, Глінка клав на музику поему «Руслан і Людмила» в гостях у Василя Тарновського, а Остап Вересай розпочинав шлях останнього із правдивих українських кобзарів.
Садиба Тарновських та Харитоненків у Качанівці, Галаганів — у Сокиринцях, дендропарк Івана Михайловича Скоропадського — яскраві свідчення того, що українська аристократія у свій час заявила про себе далеко за терени Чернігівщини — малої батьківщини української мови й традицій. Чернігівщина, як і Полтавщина із Черкащиною, можуть претендувати сьогодні на звання центральних (означимо так через географічний чинник — місце розташування на карті сьогоденної України) родоначальників культурного зростання і національного творення духу всього українства. Саме на теренах цих областей жили й творили — або ж черпали натхнення — Т. Шевченко, Є. Гребінка, І. Котляревський, Г. Сковорода, І. Нечуй-Левицький, М. Гоголь. Ці імена нам давно знайомі, тому зайвого переповідання заслуг не потребують. Цікавим залишається те, який стосунок мають до цього списку садиби, які ми відвідали.
Як і в європейському суспільстві, вагому роль у формуванні культури нації відігравали меценати-добродійники. Так, саме завдяки коштам Василя Тарновського світ побачив «Чорну раду» Пантелеймона Куліша, а також «Записки о Южной Руси». Прихильник селян Василь Тарновський-старший активно боровся проти кріпацтва та неосвіченості населення. Тому він організовував недільні школи, та, будучи вчителем, навіть сам викладав дітям. Гостинний маєток Тарновських приймав у себе Шевченка, який любив відпочивати в парку, площею близько 700 гектарів, та писав вірші. Вдячний господарям за гостинність, він часто дарував їм свої картини та твори: «Гайдамаки», «Катерину», навіть одне із видань «Кобзаря». У стінах цієї садиби гостював та працював М. Глінка, улюблена альтанка якого й досі не загубила своєї властивості творчо надихати. Василь Тарновський-старший та його син зібрали унікальну колекцію українських старожитностей. За кошти Тарновського в Петербурзі навчався художник Штернберг, який присвятив чималу кількість робіт Качанівці. Тарновський-молодший вкладав кошти на створення пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві на Софійській площі та І. Котляревському в Полтаві. Через таку щедрість господар не зміг утримувати маєток і надалі, то ж він був проданий цукровому магнату П. Харитоненку. Той, у свою чергу, «не відставав» від попередників і також продовжував культурницькі традиції роду Тарновських: колекціонував український та закордонний іконопис, збирав твори європейських митців. За його підтримки й умілого керівництва успішно функціонував цукровий завод, який, роблячи відомим на далекі простори цукрову промисловість України впродовж десятків років, близько 1,5 року тому зупинився і зараз перебуває в близькому до повного занепаду стані.
Такою насиченою історією будівля не вразила нове радянське керівництво й була віддана в користування психоневрологічному диспансеру. Так продукт українських благодійників був відібраний в українців, а цінності, заховані від очей народу, втрачали своє значення. Зіткана із десятків потужних ниток спроба рафінувати українську культуру була затоптана й віддана на поталу душевно хворим. Символічно, чи не так? Вважати українську культуру «нездоровою» для радянської влади було швидше традицією, ніж випадковістю. За цей час більшість реліквій зникло: вони були розкрадені чи то місцевими жителями, чи то керівництвом лікарні. Лише в 1981 році «Качанівка» отримала статус Державного історико-культурного заповідника, а в 2001 р. — Національного. Та повернути втрачені речі сьогодні вкрай важко. Кілька порцелянових тарілок віддали совісні жителі, решта — залишилась тільки на дагеротипах та в текстах пошуковиків.
Схожа ситуація і у Сокиринцях — садибі роду Галаганів. У стінах палацу сьогодні — агротехнікум. Поляна посеред англійського класичного парку — футбольне поле. А за спортмайданчиком схиляє голову статуя сліпого Остапа Вересая — можливо, й щасливого, бо не бачить усього, що залишилось від колишньої садиби славетного роду. Та й залишились у ньому — одні стіни й історія, яка може лишень навіяти в уяві драми й переживання козацької родини, оспівані голосом славетного кобзаря.
Тростянецький дендропарк — третій пункт нашого віртуального плану. Важливо знати: це перший у Європі дендропарк, ландшафти якого були штучно створені, а дерева — привезені із різних куточків світу Іваном Михайловичем Скоропадським, нащадком гетьмана України. Він зумів не тільки насадити правильними каскадами півтори тисячі видів дерев, а й зробити парк справою свого життя. Знаючи, що сам не побачить результату свого діяння, він заповів внуку Павлу (у майбутньому гетьману Української Держави) доглядати цей парк, а на своїй могилі заповів написати звернення до перехожих із надією на те, що вони цінуватимуть його «дитя». Та у нас завше не без проблем: хоча парк і залишився наповнювати киснем українське повітря, фактично усі будівлі, цінні для історії України, були зруйновані більшовиками.
Подібних до чернігівських культурних надбань в Україні — десятки. Проблема ж у всіх одна: сьогоденні українці не знають про них. І не через те, що не хочуть. Ні. Просто вони надто довго були «заховані» від їхніх очей і вух. Є й інший важіль: багато пам’яток сьогодні наполовину зруйновані, а то й утрачені. Відновити їх можливо, проте необхідні кошти. Не зважаючи на те, що держава, «розкидаючись» статусами, робить «національними» заповідники та садиби, насправді абсолютно не приділяє їм належної уваги та не надає матеріальної підтримки. Як розповіла «Дню» екскурсовод Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» Катерина Кравченко, «сьогоднішній вигляд Качанівка набула близько року тому завдяки спонсорській підтримці. Заповідник самотужки намагається повернути експонати, що раніше належали качанівським господарям». Політика держави спрямована більше на те, щоб порожніми не були шлунки українців. Фізіологія фізіологією, проте сита держава ніколи не зможе бути справді повноцінною. Бо повний шлунок не врятує від порожнечі в голові, а ось «наповнена» голова завжди зможе нагодувати шлунок.
ВРАЖЕННЯ
Ліна ТИМОЩУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Аристократ. Сьогодні такий статус собі приписує кожен, хто відповідає певному майновому цензу. Ти маєш мільярд, отже ти — аристократ. Ти можеш навіть купити собі звання «академіка». І вже не важливо, що ти нічогісінько не тямиш в літературі, на прізвище Шевченко у твоїй концептосфері виринає лише поняття «футболіст». На жаль, такі вони — сучасні «аристократи». Проте справжні українські аристократи інакші. Завдяки їм збереглася українська автентична матеріальна та духовна культура, творилися нові надбання, відроджувалися та підтримувалися народні традиції. Наприклад, Качанівка стала культурно-мистецьким центром саме завдяки постійному спонсорству митців та вчених місцевими господарями (трьома поколіннями Тарновських та П. І. Харитоненком). Загубилася в часових коридорах українська еліта. Не дарма ж старалися супостати... таки майже знищили. У голові не вкладається, що родова садиба наших шляхетних співвітчизників, архітектурна пам’ятка, за радянських часів стає психоневрологічною лікарнею. Згодом у ній далі продовжують знищувати українську інтелігенцію, адже саме в таких закладах і перетворювали передові прошарки суспільства на божевільних. Така собі своєрідна фабрика трансформації тих малоросів, що опиралися, не корились.
Неймовірна естетична геніальність архітектури тих далеких років і таємничі історії родових драм та перепетій їхніх шляхетних власників заворожують всіх відвідувачів. У Качанівці стіни палацу, ніби пошепки, переповідали нам всі таємниці та розповідали про все, що тут відбувалося. На цій благодатній землі творили велети української та російської культур: М. Глінка, С. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш і багато інших. Побувавши в Качанівці, здається, що й сам безпосередньо долучився до історії, відчуваєш гордість, що ти народився українцем.
Наступна станція — Сокиринці. Місце приховує в собі і гірку правду нашої історії, і її велич водночас. Ця земля належала віроломному зраднику з роду Галаганів, та все ж він був українцем. Розумію, що в історії теж криються наші нещастя, можливо, прокляття зрадника частково спокутуємо сьогодні й ми, бо ж одного роду українці. Помилки віків вже не виправиш, головне: не схибити вкотре. На противагу постаті Галагана, Сокиринці подарували Україні Остапа Вересая. Ім’я сліпого кобзаря відоме кожному, але не всі знають, що він народився саме тут. Хоч і як соромно зізнаватися, але для мене це теж було новиною. Шкода, що ми, українці, так мало знаємо про світочів своєї нації. На батьківщині «українського Гомера» щорічно вшановують його пам’ять та проводять кобзарські фестивалі, на яких із року в рік оживає козацька дума.
Тростянець — український едем, екзотика, яка гармонійно поєднує столітні дуби, заморські породи дерев та ставок у цілісний ландшафтний комплекс площею 200 га. Такої краси я до цього не бачила. Відтак стає зрозуміло, чому всі, хто приїхав сюди хоч раз, назавжди залишаються закоханими у Тростянець. Тут справді панує гармонія. Один день, а стільки всього — лише встигай слухати та роздивлятися. Подорож була фантастичною й незабутньою, я з новими друзями пізнавала Україну, її історію, народ, отже, й себе саму.
Та чи зуміємо вберегти надбання попередників ми? Чи знайдуться ще Тарновські, Харитоненки, Скоропадські, які відреставрують занедбані садиби, відновлять і збережуть пам’ятки історії? Відповіді на ці запитання зможе дати час, а він для кожного палацу — на вагу золота.
Юлія ЯРУЧИК, Національний університет «Острозька академія»:
— Сухі факти з історичної літератури тепер вималювалися в якісно новому, «живому» ракурсі. Починаєш розуміти, як близько ти до минувшини. Разом із тим набираєшся впевненості в тому, що ця мить ніколи не закінчиться, бо тепер ти знову й знову будеш переосмислювати ті далекі часи, по-новому їх аналізувати, проводити паралелі з сучасністю й знаходити відповіді на запитання: «Чому сталося так, а не інакше?» Розглядаючи високі куполи Густинського монастиря, мимоволі пригадуєш світські й крайові літописи, писані в цих стінах, пригадуєш, як вдало там поєдналися розповіді про релігійне життя й політичні позиції монастиря. Можливо, й у наш час тут здатні створити щось не менш геніальне, розповісти про свої вподобання, про своє бачення суспільства й світу. Але й досі тут відчувається дух єдності. Монастир мислиться як один об’єкт, одна душа, один характер, який за допомогою своєї величної стародавньої зовнішності з елементами сучасності розповідає про жагу до життя. Із такого духовного осередку потрапляєш до самого серця світського життя ХІХ ст. — Качанівку. Родина Тарновських часто перебудовувала палац. До нас він дійшов вже у зміненому вигляді. Проте перебудувати той аристократичний дух садиби нікому так і не вдалося. Аж надто він багатогранний, складений із різних аур, які створювалися творчими пошуками усіх цих видатних людей. Чи цікавило культурне життя власників садиби насправді, чи це просто бажання створити ефект красивого життя? Про це можна довго сперечатися, але факт залишається фактом: із року в рік в Качанівці зливалися в творчі тандеми найвідоміші таланти України. Шкода, що місця, які можуть комплексно розповісти про культурне минуле України, сьогодні до кінця не поціновані. Після радянського поневолення садибі не вдалося відновити значну частину своїх надбань, де, можливо, були закарбовані невідомі факти її життя.
Інтелектуальна мандрівка примусила зрозуміти себе по-іншому, усвідомити сутність усієї нації, яка бере початок ще з часів Київської Русі й тягнеться аж до своєї незалежності. Розумієш, що шлях цей не був марним, і в найскладніші періоди українці не втрачали відчуття інтелігентності, аристократизму, насиченого культурного життя. Після глибоких роздумів не хочеться обривати цю ниточку, якій можливо, було так важко дотягнутися до наших днів.
Дмитро ЧАЛИЙ, учень Київської спеціалізованої школи №82 ім. Т. Г. Шевченка:
— Мені найбільше запам’ятався Тростянецький дендрологічний парк. Екскурсовод зупиняла нас мало не біля кожного дерева, закоханість гіда в цю місцевість передалася нам. Галявини парку були, можна сказати, окремими сторінками книги життя Івана Скоропадського — засновника парку й діда останнього гетьмана України Павла Скоропадського. Адже для Івана Михайловича цей парк був одним із сенсів життя. Він був активним громадським та культурно-освітнім діячем, але в похилому віці все рідше покидав парк. Не покинув він його навіть після смерті. Розглядаючи його могилу посеред парку, помічаєш напис: «Люб’язний перехожий! Сад, у якому ти гуляєш, посаджений мною: він слугував мені втіхою в житті; Якщо ти помітиш безлад, що веде до його знищення, то скажи про це хазяїну саду, ти зробиш добре діло». Із якою любов’ю Іван Скоропадський створював парк, у кожному дереві відчуваєш частинку душі видатного українського мецената.
Ольга САВЧЕНКО, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова:
— Виявляється, що Україна — це не тільки хатки під солом’яною стріхою. Мали ми й своїх аристократів, які вміли впорядковувати власні маєтки (добре-таки господарювали), створювали небаченої краси парки (скільки ж то потрібно знань та терпіння), не боялися використовувати гроші на розвиток інтенсивний, а не екстенсивний, і, що найважливіше, стали духовними світочами в історії рідної держави. Справді, пишатися нашим минулим потрібно. Бо є чим! А теперішнім? Люди, готові взяти на себе відповідальність, звичайно, є, але їх ще не достатньо. Взяти хоча б музейних працівників, зусиллями яких підтримується «товарний» вигляд садиб.
До речі, маленьке спостереження щодо зеленого туризму. Він вперто продовжує триматися на стереотипах — «козацько-шароварницьких» плюс куховарських. До того ж, без належної якості. Попит народжує пропозицію, чи не так?
Юліана ЛАВРИШ, Львівський національний університет ім. І. Франка:
— Про Качанівку я вперше дізналась зі сторінок праці польського шевченкознавця Єжи Єнджеєвича. У своєму дослідженні «Українські ночі, або Родовід генія» науковець згадував маєток Тарновських через часті відвідини Кобзарем відомого сімейства. Проте, то була всього лиш згадка, тому Качанівка донедавна залишалася для мене terra incognita так само, як Сокиринці та Тростянець. Колись знаний філософ Сенека зазначив, що поїздка спонукає людину подивитися на світ іншими очима. Подорож до Качанівки, Сокиринців та Тростянця, яку нам запропонувала головний редактор газети «День», не лише змінила погляди на деякі явища, але й зруйнувала певні стереотипи. Мабуть, одним із найважливіших гасел епохи, що минула (маю на увазі радянський період) було те, що українці — мужицька нація, яка не мала ні достойної мови, ні культури, ні елітарного бомонду. Це нація «хворих поетів» (до прикладу, міф про Лесю Українку, який і досі розвіює у своїй праці «Notre Damme D’Ukraine» Оксана Забужко) і «поетів-кріпаків» (свого часу в радянських посібниках з літератури найчастіше можна було натрапити на портрет підстаркуватого Тараса Шевченка у смушевій шапці). То була цілеспрямована політика, базована на замовчуванні та спотворенні. Качанівський маєток — свідчення аристократизму українського народу. Великі й просторі танцювальні зали, до підлоги яких, мабуть, колись торкалися кінчики вишуканих суконь чи велетенські роялі, котрі відлунювали, певно, музику і Баха, й Бетховена, й Шуберта. Хіба така атмосфера чимось відрізнялася від вишуканих петербурзьких салонів? Чи могли собі дозволити, до прикладу, російські панянки посипати весільну доріжку цукром, як Олена Урусова-Харитоненко? Аристократизм качанівського маєтку полягає ще й у його духовній атмосфері, яка уособлює місце перетину російської та української культури. Здається, що кімнати споруди досі зберігають відлуння голосу Олександра Пушкіна, музичні акорди Михайла Глінки, дотики пензля Іллі Рєпіна, дискусії Тараса Шевченка, вдумливе мовчання Миколи Гоголя.
Не менше вразив маєток Ѓалаѓанів у Сокиринцях. Помпезний і аристократичний палацовий комплекс із таємницями сімейства: свого часу Гнат Ѓалаѓан зрадив Запорожжя, брав активну участь у зруйнуванні Січі, через те наступні покоління його родоводу відчули на собі своєрідне прокляття — вони поволі вироджувалися. Примітно, що у Сокиринцях похований відомий український кобзар Остап Вересай. Хоча у 30-х роках радянська влада знищувала «кобзарський цех», головна ідея цього ремесла все-таки залишилась і впроваджується надалі. У цьому, мабуть, також присутній аристократизм українського духу.
У Тростянці — Україна іншого виміру. Не менш аристократична, виплекана дбайливими руками інтелектуала Івана Скоропадського. На мою думку, цей парк яскраво віддзеркалює особливість української душі, сховану в любові до рідного.
Туристичний маршрут закінчувався відвідинами місцевої «Мисливської паланки». Мене найбільше вразили вишиванки у целофані, які висіли на стінах «саморобної їдальні» та поспіхом ввімкнені патріотичні сучасні композиції. Нас знову звертають до стереотипів, до плебейства, базованому на банальній насолоді. Побачене у сучасній садибі — контраст українському аристократизму, але це, безумовно, новий штрих до образу невідомої України.
По дорозі додому ми співали українські пісні, часом «збивалися» з тексту через регіональні особливості виконання. Лише справжнє переживає століття і передається у наступні покоління. Оце, мабуть, головна ознака аристократизму українського духу.
Аліса ГОРДІЙЧУК, Національний університет «Острозька академія»:
— Подорож чернігівським маршрутом залишила багато приємних вражень та спонукала до серйозних роздумів. У цих місцях сконцентровано шляхетність, освіченість та гордість за своє українське походження, а це зайвий раз доводить, що наш народ — «дуже непростий», як каже Лариса Івшина. Ми — не кріпаки та малороси, ми — самостійна нація із власною елітою, але міф про українську меншовартість, на жаль, дуже важко викорінити. Частиною процесу викорінення і стала екскурсія качанівським заповідником. Це те місце, де Михайло Глінка написав оперу «Руслан та Людмила». Ілля Рєпін тут писав картини. Він, до речі, приїздив сюди й для того, щоб змальовувати справжню козацьку зброю з колекції Василя Тарновського, а потім використав ці матеріали для написання знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». І саме сюди Тарас Шевченко вислав свою найціннішу художню роботу «Катерина», довіряючи господарям садиби її збереження. Ці люди черпали тут натхнення, а їх творчість є зразками кращих надбань людства. Це говорить про те, що атмосфера будинку була просякнута щирістю, шляхетним спокоєм та українським духом. І ми це відчули, щойно переступивши поріг садиби. Династія Тарновських, що найдовше володіла маєтком, — щедрі меценати та люди, чиї життя є складовою видатних моментів української історії. Такі люди, уже давно відійшовши у вічність, крізь століття спонукають наслідувати їх приклад. Але мене розчарував один момент. Хоча його слід було очікувати. На території качанівського парку, якраз навпроти садиби, є церква. Вона діяла при всіх власниках маєтку, діє й зараз. Але у 1918 році садиба була націоналізована радянською владою і в церкві розташували клуб. На цьому моменті розповіді екскурсовода пані Катерини у мене закінчились слова та захоплені коментарі друзям. Натомість, з’явилися неприємні думки. Я вже звикла до того, що радянський час покалічив багато наших пам’яток і перестаю дивуватись цьому, але обурення ні на мить не зникає. Знадобиться ще багато часу й терпіння, щоб залікувати цю історичну рану і забути період такого відкритого гноблення.
