Хіба не вражає той факт, що нещодавно через участь в одному з 17 традиційних віденських балів представників неонацистських організацій австрійська філія ЮНЕСКО викреслила бали зі списку нематеріальної культурної спадщини країни. Отже, навіть багаторічний бездоганний бренд може бути зруйнованим одним необачним рухом.
Якою в цьому сенсі постає перед світом Україна?
Днями читачі потужної американської газети Washington Post вперше в історії видання побачили на сторінках спеціального рекламного додатка велику порцію інформації про нашу країну. Усього — шість шпальт. Інформаційна кампанія, яка коштувала сто тисяч доларів держбюджету, позиціонує Україну передусім як країну толерантну. Добре позиціонування? Добре. Якби в той же час у всесвітній мережі не розгорявся расистський скандал з участю тернопільської преси (детальніше — у статті «Дня» «Про загрозу «темноти», 1 лютого 2012, №16 (3659))...
Звісно, для формування доброго іміджу у світі потрібне передусім здорове суспільство всередині країни. Бо в наші глобалізовані часи нічого від світу не приховаєш... Тому ще з 1990-х років «День» наполегливо пропонує Україні формулу «Українське — означає інтелектуальне» і на експорт, але насамперед — для внутрішнього вжитку. У цій формулі колосального значення набувають університети — осередки мислення. Саме в університетах зароджуються нові ідеї та порядок денний на Завтра. «День» має багаторічну історію діалогів з українськими університетами. Навіть якщо не вдаватися до історії, можна навести хоча б той факт, що з початку року головний редактор «Дня» Лариса Івшина вже відвідала два університети — Острозьку академію, де представила книжку «Сила м’якого знака...», та Житомирський державний університет ім. І. Франка, де відкрила Фотовиставку та поспілкувалася зі студентами, викладачами та місцевими інтелектуалами під час читацької конференції.
Серед студентів ЖДУ «День» знайшов чимало однодумців. Ну наприклад. На шпальтах своєї студентсько-викладацької газети «Універсум» молодь порушує не лише теми, пов’язані з навчанням та життям університету, а й значно глибші: це й питання самотності в епоху інформаційного суспільства, проблема толерантності, осмислення справжнього значення «червоного диплому», сліпа гонитва за яким є показником неподоланого посттоталітарного синдрому, та багатьох інших. А одна зі студенток ЖДУ, Юлія Гуз, у своїй дипломній роботі — самостійно створеній газеті «Гузетка» — розмірковує над потребою ширшого мислення й відмови від стереотипів.
Приємно було познайомитися і з ученицею 10 класу Житомирського міського колегіуму Оксаною Павлік, яка посіла перше місце в Житомирській області у Всеукраїнському конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук з роботою «Застосування найтиповіших засобів іронії та комізму в сучасній українській газетній періодиці на прикладі щоденної суспільно-політичної газети «День».
Хіба все це не є підтвердженням того, що «Українське — означає інтелектуальне»? І що саме це ми маємо зробити своїм брендом №1?
Пропонуємо вам фрагмент розмови Лариси Івшиної зі студентами та викладачами ЖДУ ім. І. Франка та їхні думки щодо подолання посттоталітарного синдрому та формування українського інтелектуального середовища.
Олена ПОЛIЩУК, професор, завідувач кафедри естетики, етики та образотворчого мистецтва ЖДУ ім. Iвана Франка:
— Хочу подякувати «Дню» за титанічну працю в полі історії України. Приємно вражає те, що ви не лише інтелектуальна газета, ви газета небайдужа. Але чому ми на весь світ не виголошуємо, що ми автохтони Європи, носії найдавнішого коду на теренах європейських груп населення — такими українців визнала Стенфордська лабораторія. Також ми мало говоримо про культуру Трипілля, а ще — про унікальну споруду Змієві вали! Україна багатолика, але ми мало знаємо про регіональну специфіку в історико-культурному аспекті. Де знаходиться місцина на території Європи, яка ніколи не зазнавала повеней? На Житомирщині. Де знайдені найдревніші в світі рештки льняної тканини? На Житомирщині...
Л.І.: — Ми можемо поширювати наукові розвідки про свої надбання — й повинні це робити. Але що з того, що ми володарі такого колосального історичного, культурного масиву, якщо не можемо дати ради елементарним проблемам сьогодення?
У «Дні» ми чітко окреслюємо пріоритети: для нас 2012-й — Рік «Списку Сандармоху». Ми пропонуємо цей порядок денний і країні. Звісно, можна було б узятися за романтичні теми типу «Колись на території України було багато амазонок», але що робити з тим, що сьогодні в Дніпропетровську назвали вулицю на честь Брежнєва? Ми дедалі більше відхиляємося від «санітарної норми» Європи. «Антисанітарія» розбирає організм нашого суспільства. Ми можемо сказати світу, що ми спадкоємці чогось Великого, але він не визнає за нами цього доти, доки країна буде в такому стані. І в цьому першочергові завдання для молоді — читати, вивчати мови, поширювати якісні знання, створювати спільноти, активно штурмувати байдуже, інертне середовище. Ми не повинні бути носіями «єдиної правди», ми маємо вести якісний діалог із суспільством.
Андрій ГЕРАСИМЧУК, доктор філософських наук, професор кафедри філософії ЖДУ:
— Газета «День» знана в Європі. Я знаю це, бо довгий час працював за кордоном. Завдяки чому, на вашу думку, газета отримала таке визнання — завдяки харизмі головного редактора, підбору кадрів чи завдяки акцентам на гострі проблеми?
Л.І.: — Я вдячна, шановний професоре, що ви підкреслили ту частину нашої діяльності, яка спрямована не лише на українців, а й на весь думаючий світ. Я цілком поділяю думку людей, які кажуть: «Ми живемо не лише в Україні, ми живемо — у світі». Коли у «Дні» починав працювати Джеймс Мейс, то перших своїх прихильників він здобув саме в Європі. Це були італійські вчені. І тільки потім довкола нього почали концентруватися українці.
Я бачила потребу суспільства в такій газеті, як «День», ще з початку 1990-х. На той час я ще працювала в першій приватній українській газеті «Киевские ведомости». Коли журналісти побачили, що її намагаються перетворити на, так би мовити, продукт нижчого сорту, ми продовжили воювати за відсоток «серйозності». Але оскільки ми не могли створювати цілком серйозну газету, то діяли за принципом «Біфштекс і гарнір», тобто — «дати щось серйозне та оточити його чтивом». До речі, на той час газета «Киевские Ведомости», нехай російською мовою, але доносила до суспільства дуже правильну інформацію про Україну. І вона, на мій погляд, мала вирішальне значення для розуміння доби та країни російськомовною інтелектуальною спільнотою України. Великою мірою саме це розуміння дозволило порозумітися російськомовним інтелектуалам з україномовною інтелігенцією.
В 1990-х роках я була парламентським кореспондентом. У спілкуванні з парламентарями та високопосадовцями для мене стало очевидним, що в Україні протягом багатьох років різні деструктивні процеси послідовно «зрізали» інтелектуальну верхівку. Іншими словами, відбувалася негативна селекція. Саме вона завдала руйнівного удару Україні. А «Список Сандармоху» — це символ цієї травми.
Коли я усвідомила, як серйозно постраждала українська інтелектуальна планка в ХХ столітті, в мене виникла ідея-гасло: «Українське — значить інтелектуальне». Звісно, багато хто поставився до цієї ідеї з певною недовірою, скепсисом, багато хто не готовий був її прийняти, але я щоразу дякую нашим авторам, а також читачам, які стали співавторами всіх проектів «Дня». Для нас важливо було не лише на словах показати, що українське — це інтелектуальне, а й втілити це, включити власне проектне мислення.
Я думаю, що культурна й аргументована дискусія в суспільстві приведе зрештою до того, що українське інтелектуальне буде не просто амбіцією, а підтвердженою якістю.
Аліна ДЕМБIЦЬКА, студентку IV курсу ННI філології та журналістики ЖДУ, редактор студентсько-викладацької газети ЖДУ «Універсум»:
— Що потрібно для того, щоб стати учасником Літньої школи журналістики «Дня»? Під час одного з інтерв’ю ви зізналися, що вам знадобилося десять років, щоби зрозуміти цитату зі щоденника Льва Толстого:: «Для раба нет великого человека, потому что у него свои представления о величине». Поділіться, будь ласка, своїм розумінням цього вислову.
Л.І.: — Оголошуючи набір у Літню школу, ми просимо студентів представити есе за матеріалами газети або якоїсь із книжок «Бібліотеки «Дня». Таким чином, ми відразу бачимо рівень знайомства з нашим виданням, а отже й зацікавленості в співпраці. Окрім професійної практики, здобуття корисного журналістського досвіду, ми пропонуємо зустрічі з цікавими людьми, екскурсії... Літня школа — це активна форма включення в усі наші проекти. Мене захоплює молодь, яка, здавалося б, могла влітку відпочивати та розважатися, натомість вона йде за новими знаннями та досвідом. Цього року ми будемо проводити вже десяту Літню школу.
Щодо вашого другого запитання... На мене дуже позитивно вплинула відсутність у моєму дитинстві телевізора. Тепер люди свідомо від нього відмовляються, а в мене його просто не було. Я багато спілкувалася зі своїми старшими родичами, багато читала і — думала. Ще в дитинстві я прочитала щоденник Льва Толстого, але суть згаданого вами вислову зрозуміла значно пізніше. Коли я приїхала навчатися до Києва, то зрозуміла, наскільки мої уявлення про країну не збігаються з уявленнями інших. Тоді суспільство було нерівномірно «прогріте» знаннями, родинною пам’яттю й було зовсім не таким, яким його уявляли люди з різних регіонів. Тому й сьогодні нам здається важливим розширювати розуміння власної країни. Адже досі наше уявлення про те, наскільки ми різні й складні, не є достатнім.
Передусім треба розбудити «апетит» до думання: якщо у вас є якась цікава думка, думайте над нею! Потрібно спробувати «виростити» її. Гадаєте, це так легко? Нічого подібного! Всі, як правило, повторюють чужі думки. А у вас нехай буде одна власна думка!
Микола КОСТРИЦЯ, кандидат економічних наук, доцент кафедри економічної теорії Житомирського державного технологічного університету:
— Газеті «День» буде 16 років, людина в цьому віці отримує паспорт, а що готує газета до свого повноліття? І друге запитання: сьогодні багато говорять, і на шпальтах «Дня» також, про бренди територій, в основі яких може лежати історія, культура, традиції, але так само тут потрібні й нові ідеї та думки. А яким є ваше бачення бренду України історичної, України сучасної й України майбутньої?
Л.І.: — Щодо сюрпризів до 16-річчя газети, то на те вони й сюрпризи, щоб до певного часу тримати їх у таємниці. Скажу тільки, що сьогодні ми дедалі більше переконуємося, що українці повинні долучатися до якісної української публіцистики. Нам потрібно сформувати список публіцистики, яка пережила свої часи й залишається гостро актуальною сьогодні. Є стаття Миколи Костомарова, яка дала назву нашій книжці — «Дві Русі», є ключові статті Михайла Драгоманова, Івана Багряного, Івана Лисяка-Рудницького, Уласа Самчука... Великим відкриттям для мене була й стаття Олега Ольжича «Руїна». Ця публіцистика дає потужний поштовх до мислення. Долучайтеся, рекомендуйте ті статті, які, на ваш погляд, сьогодні є дуже потрібними!
Що стосується брендів, то наша країна багатолика. І бренд наш так само не повинен бути статичним. Ми маємо щоразу замислюватися, що ж із нашої скарбниці сьогодні найбільш доречне — й саме це «просувати». Прочитавши у «Дні» про Острозьку академію, попередній посол Німеччини в Україні поїхав до Острога й був вражений, що, виявляється, в часи європейського Відродження Україна вже мала власну академію... Нам треба позиціонувати себе як Країну Духовного Розуму — Софійності. І все розумне та якісне, що було в нашій історії, ми повинні показувати світові — але з фантазією, елегантністю та естетикою, адже розумне — не означає нудне. Сьогодні розумне має бути «упаковане» відповідно до всіх правил маркетингу.
На жаль, адекватна самооцінка українцями досі не сформована. Ми звикли жити, оточені великою розкішшю, навіть не помічаючи її, не складаючи уявлення про її справжню цінність. Згадайте, коли в 1990-х відкрилися кордони, з країни почали вивозити бруківку, кахлі з печей, рушники. І все — за копійки. Ми не відчували цінності цих речей. Сьогодні ми повинні повернутися до високої естетики, яка завжди була притаманна українцям, і показати себе світові саме такими. Розум — Софійність (за висловом нашого вчителя Сергія Кримського) — і Духовність — це бренди українського минулого й водночас наші бренди на майбутнє.
КОМЕНТАРІ
Петро САУХ, ректор Житомирського державного університету ім. І. Франка:
— Робота, яку провадить «День», є надзвичайно важливою з погляду виховання та просвітництва. Якщо людина не знає своєї історії, не знає своїх традицій, звичаїв, обрядів — то ця людина може бути тільки споживачем, вона пронизана прагматизмом, і її життєве кредо «Після мене хоч потоп». Саме історія будує фундамент майбутнього. В нашому університеті ми намагаємося відродити історичну пам’ять — і не тільки на історичному факультеті, а й на фізико-математичному, на природничому, ми вчимо історії біологів, хіміків, програмістів, математиків... І в цьому випадку наукові публікації «Дня» виступають як посібник.
Наша біда в тому, що ми задовго до незалежності не мали власного погляду на історію. Ми увесь час переписували її, а сьогодні намагаємось переосмислити все це. Проте до історії треба ставитися дуже обережно, з повагою, бо це надзвичайно делікатна річ. Ми маємо аналізувати нашу історію і брати те, що підносило наших предків, спонукало до прогресивних, конструктивних змін, а не ті моменти, де наші батьки-діди помилялись. В історії не може бути абсолютного позитиву чи негативу. Тому я критично ставлюсь до історії радянських часів. Ми не можемо забути того, що було. Мій дід був розкуркулений, а батько йшов на війну за Сталіна. І я люблю і поважаю своїх батька і діда, хоча це не означає, що я погоджуюсь із їхніми діями.
Людина має бути готовою, що переосмислення історії — це її індивідуальна інтелектуальна праця. Її треба до цього готувати. І це робить школа, батьки. Старий багаж радянської епохи не тільки висить над людьми старшого покоління, він якоюсь мірою передається й молоді. Проте в Україні є фундамент для формування еліти. І це демонструє газета «День», показуючи на своїх шпальтах цікаві події нашої історії, розказуючи про цікаві особистості. Мені подобається, що «День» керується мудрим імперативом: до минулого — вдячність, до сьогодення — активна життєва позиція, а до майбутнього — відповідальність.
Сергій РИЖУК, голова Житомирської облдержадміністрації:
— Сьогодні в мене свято: я знайшов час побувати на презентації чергової Фотовиставки «Дня». Я радію, що вона відкрилась у Житомирі, радію, що саме в університеті. Мені трішки соромно — я раніше не знав, що ваша редакція також публікує прекрасні книги. Сьогодні звучали слова, що «День», мовляв, складна газета. Я по-своєму розумію тих, хто це каже, тому що це газета для думаючих людей, людей, які себе поважають, мають свою думку.
Формувати інтелектуальну атмосферу області та залучати молодь до цього процесу потрібно особистим прикладом. Я чиновник першого обласного масштабу і розумію, наскільки слово «чиновник» сьогодні скомпрометовано, проте моїм великим бажанням є жити не тільки сьогоднішнім днем, а творити і будувати історію, показувати особистий приклад. Ми намагаємось запровадити стиль управління області і спілкування з людьми за принципом «роби, як я», а не «роби, як я сказав». Тобто волюнтаристський стиль ми не розуміємо і засуджуємо.
Ми бачимо, як формується нова еліта. Посттоталітарний синдром характерний для людей старшого віку, а молодь сьогодні живе зовсім іншим життям. Вона часто чує суперечливі речі про життя в Радянському Союзі, тому наш великий обов’язок показати історію радянської доби неупереджено. Якщо хочеш побудувати нове життя — не топчись по своїх батьках і прадідах і не кажи, що вони погано працювали. Коли молодь це зрозуміє, буде впевненість у сьогоденні і у завтрашньому дні.
Володимир ДЕБОЙ, міський голова Житомира:
Петро КУХАРЧУК, проректор із соціально-економічних питань і міжнародної науково-педагогічної роботи ЖДУ:
— Де, як не в університетах — центрах освіти, культури, моралі — мають відбуватися культурні та інтелектуальні події? Фотовиставка «Дня» у нас проходить вже втретє, і цей факт не може не тішити. На мою думку, народ, який не знає свого минулого, не буде мати майбутнього, а газета якраз і допомагає нам повертатися до своєї історії.
Ми адекватно сприймаємо зміни, що сьогодні відбуваються у суспільстві, але при цьому намагаємось зберегти свою національну ідентичність, культуру. Мабуть, всі країни світу переживають тиск глобальних процесів, адже глобалізація нівелює ті надбання, які накопичувалися віками у цих народів. В даній ситуації важливо берегти та відновлювати свою національну пам’ять, що і робить «День». На жаль, не всі знають наших полководців, митців, видатних мислителів.
Синдром тоталітарного суспільства існував 70 років, і подолати його за 20 років складно. Потрібен час. Потрібна зміна кількох поколінь. На мою думку, треба ширше і глибше висвітлювати наше життя. Якщо взяти телебачення, то здається, що крім автомобільних катастроф, нічого не відбувається. Ми не вміємо показувати кращі сторони життя, а лише негативом нове покоління не виховаєш. Ми повинні прививати їм наш кращий досвід. На жаль, за 20 років у нас так і не з’явилася об’єднуюча ідея. Крім того, в нас є сильне гальмо змін — бюрократія.
Валерій БАШМАНІВСЬКИЙ, завідувач кафедри новітньої української літератури та соціальних комунікацій ЖДУ:
— Наша перспектива — це молоді люди. Від того, чи виховаємо ми їх справжніми патріотами рідної землі, залежить і наше майбутнє, і майбутнє нашої держави. На мою думку, такі заходи, як Фотовиставка «Дня», несуть не лише естетичну насолоду, а й потужне виховне значення. Тут є дивні й цікаві моменти, просто дивовижні фото. Наприклад, фотографія «Без натяків», на якій зафіксовано, як біля Прапора України пасуться вівці. Насправді натяки тут дуже сильні й прозорі, і якщо ми не будемо працювати із молоддю, ця картинка може стати не просто метафоричною, а й дуже навіть реалістичною. Ось вам і сенс виставки.
Хочеться з гордістю відзначити, що інтелектуальні пориви, які відбуваються в нашій області, тісно пов’язані саме з нашим університетом. Споконвіків університети збирали довкола себе кращих. В даному випадку йдеться про нове покоління, з яким потрібно працювати і допомагати інтелектуально та психологічно зростати. Люди мають усвідомити, що вони українці, громадяни великої могутньої європейської держави.
Пригадайте Мойсея, який водив 40 років людей по пустелі для того, щоб вони відвикли від минулого, від страшних рабських традицій... Лише на останньому кроці люди повірили в себе. Нам так само потрібно пройти кілька поколінь, щоб позбутися того страху і рабської покори, позбутися комплексу меншовартості, що лишився нам у спадок від Радянського Союзу. Люди ще не виросли як українці. В основі подолання посттоталітарного синдрому має бути інтелектуальна база, адже тільки силою розуму та таланту ми можемо чогось досягти.
Маргарита МОЙСЕЄВА, доцент кафедри музики ЖДУ:
— Важливим є все, що спонукає людину замислитися, і ця виставка є однією з таких подій. Ми знаємо, що сьогодні у школі більшість дітей не мають звички читати, а тому дуже часто осягають інформацію візуальними методами. Це не недолік, це є віянням часу і нормальним процесом, тому фотовиставка — дуже на часі. Крім того, деякі візуальні сюжети можуть заохотити, навернути молодь до читання книг.
На мій погляд, історія має бути об’єктивною наукою, як математика, фізика чи біологія, тобто вона повинна оперувати об’єктивними речами. А в нас історія заідеологізована: в радянські часи була одна, зараз — інша. На жаль, історія живе в дуже заполітизованому середовищі: хто прийшов до влади, того й історія. Нам потрібно позбутися цього флюгеризму. Для цього потрібно звертатися до різних джерел, в тому числі й до іноземних фахівців та дослідників, які можуть подивитися на все збоку. Важливо, щоб наші люди могли кудись поїхати, відкрити кордони, поглибити знання — ці речі сприятимуть ширшому розумінню історії. Сьогодні саме молодь має на це шанси, адже володіє іноземними мовами, має доступ до Інтернету та можливість спілкуватися з людьми з усього світу.
Лілія ЛУПАРЕНКО, фахівець видавничого відділу ЖДУ:
— Фотографія несе в собі інформацію, яка потребує індивідуального осмислення, вона не дає загальних смислів: кожна людина повинна сама зробити висновки.
Студенти — це найбільш творчі люди, чий світогляд лише формується. Тому важливо, щоб заходи, подібні Фотовиставці газети «День», відбувалися саме у стінах університетів, зокрема і нашого. Це сприятиме формуванню інтелектуального, естетичного смаку, світоглядної позиції. Це дуже важливо.
Тетяна КИСЕЛЬОВА, викладач естрадного вокалу в музичній школі №2 Житомира:
— Фотографія — це вікно у життя. Оглянувши Фотовиставку «Дня», можу сказати, що деякі фотографії змушують посміхатися, деякі — думати та цінувати свою українську національність, а деякі — плакати. Від деяких кадрів у мене мурашки по шкірі. Фотографія спонукає думати, тому фотовиставки мають проходити у стінах навчальних закладів. Саме мо лодь буде творити новітню історію, тому ми повинні виховувати в ній позитивні якості. Я думаю, що ця виставка внесе свій вклад у свідомість студентів.
Надія СТОЙКОВА, заступник директора Житомирського міського колегіуму з наукової роботи:
— Сьогодні знайти справді якісну друковану пресу нелегко. І коли ми почали передплачувати газету «День», учні були здивовані: у нас є гарна преса, є що читати. Тоді вони зацікавилися, що робить одне видання кращим за інше, і це був перший поштовх до наукової роботи. Учні почали читати, аналізувати, захопилися ідеєю шукати якісну пресу і в Житомирі, і по всій України. Ми навіть плануємо створити в Інтернеті сторінку, на якій будемо висвітлювати якісні видання. Наші учні увесь час перебувають в інформаційному просторі, і добре, що така газета, як «День», пояснює їм ситуацію з різних сторін, а вибір вони роблять самі. Це формує інтелектуальну еліту і вміння кожної людини робити свій вибір.
Коли діти відкрили для себе «Україну Incognitа», то розуміння історії абсолютно змінилося. Те, що розказують вчителі, пропускаючи через призму своєї особистості, — це одне, а те, що учні самостійно проводять у школі дебати на історичні теми — це зовсім інша справа. І це дуже важливо для того, щоб майбутнє покоління виросло вільним та незалежним, таким, якою ми прагнемо бачити нашу країну.
Аліна ДЕМБІЦЬКА, студентка IV курсу ННІ філології та журналістики ЖДУ, редактор студентсько-викладацької газети ЖДУ «Універсум»:
— Я не вперше на відкритті Фотовиставки «Дня» та на зустрічі молоді з головним редактором Ларисою Івшиною. Мені це цікаво, бо мій майбутній фах —журналістика. Мені потрібно завжди бути в курсі актуальних подій, дізнаватися щось нове, спілкуватися з фахівцями, що мають величезний професійний та життєвий досвід. Такі зустрічі дають дуже багато для інтелектуального розвитку, змушують задуматися над багатьма речами. На жаль, в Житомирі заходи подібного рівня — рідкість.
Я розумію: щоб стати добрим журналістом, потрібно дуже багато працювати. Добрий журналіст — це такий, якому будуть закривати рота, а він все одно не буде мовчати і буде висвітлювати насправді важливі для суспільства питання. Добрий журналіст має міцні моральні принципи. Потрібно зрозуміти, що ти хочеш в цьому житті, визначити свої інтелектуальні, культурні, духовні цілі. Потрібно мати свою точку зору і вміти її відстояти, а ще — цікавитися своєю історією.
Ярослав МАЗУР, студент IV курсу спеціальності «Політологія» Національного університету «Острозька академія»:
— Такі виставки, як Фотовиставка «Дня», є дуже актуальними для формування інтелектуальної атмосфери області. Я сам із Житомирської області, а навчаюся нині в Острозькій академії і вже можу порівняти інтелектуальні атмосфери двох областей. В Острозі такі заходи проходять дуже часто, і це позитивно впливає як на нашу свідомість, так і на наші погляди. Але можу сказати, що і в Житомирі з кожним роком відбувається дедалі більше цікавих заходів. Відвідуючи лекції, зустрічі, дискусійні клуби, організовані «Днем», я почав звертати більше уваги на нашу культуру й історію. Для мене це важливо, бо ці заходи додають оптимізму.
Після школи я зовсім не орієнтувався в історії: різні підручники і книжки подавали події по-різному, батьки казали мені одне, а бабуся — інше. Прийшовши в Острозьку академію, я зрозумів, що є альтернатива, але потрібно багато працювати: шукати, читати, поглиблювати знання, аналізувати та осмислювати. Сьогодні молодь не дуже розуміється на історії, а ще гірше — їм нецікаво. Я думаю, що це наслідки байдужості, наслідки того, що відбувається в нашій державі. І це прикро, бо саме молодь має відігравати основну роль у подоланні посттоталітарного синдрому, оскільки в свідомості людей старшого віку дуже міцно укорінена модель тієї епохи. Цих людей вже дуже важко переконати — я знаю, бо робив спроби розповісти бабусі деякі правдиві речі про Сталіна. Але бабуся не вірить. А от молодь має можливість сформувати зовсім іншу, нову свідомість.
Катерина ТАРАНОВСЬКА, старший інспектор управління внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю Житомирської облдержадміністрації:
— Моєму батьку Кравчуку Петрові Родіоновичу, який живе в Ізяславі Хмельницької області, 85 років. Він за свої пенсійні гроші передплачує «День» і читає його від першої сторінки до останньої. Саме цій газеті він надав перевагу серед інших. Я його запитала: чому? Батько відповів, що газета «День» надзвичайно цікава, а ще в ній правдиві новини і дуже компетентні кореспонденти.
Я сама фотографую, і мої світлини друкувалися у вашій газеті. Ті, що представлені на виставці, є дуже форматними, якісними. Вони яскраво передають почуття людей. Ось «Із храму» Олександра Харвата — старенька жіночка йде з храму, на обличчі написано все її життя. Ми бачимо, скільки вона пережила на своєму віку, але все одно, наперекір всім бідам посміхається, йде зі свічечкою з натхненням і вірить, що буде краще майбутнє.
Ганна КОШЕЛЄВА, завідуюча бібліотекою Житомирської гімназії №3:
— Наша школа періодично отримує вашу газету, яка цікава з усіх точок зору. І я, і вчителі її читають із задоволенням, вона буквально переходить з рук у руки. Ми з моїми колегами по школі переглянули фотовиставку — враження дуже добрі. Світлини незвичайні, «схоплені» цікаві моменти. Нас як представників освіти дуже зацікавили ті з них, де сфотографовані діти. Наприклад, дівчина-українка на інвалідному візочку з фото «У День Незалежності» майстра Віленського з Чернігова. З одного боку, у неї великі проблеми зі здоров’ям, але з іншого — вона налаштована оптимістично. Думаю, що це символічно — Україна буде жити, і все у нас буде добре.
Леонід КРІГЕР, генеральний директор котлозаводу «Крігер», глава групи компаній під брендом «Крігер», Житомир:
— Мені сподобались фото, де зображений хлопчик в обладунках давньоруського воїна («Повернення руської правди» Костянтина Гришина) і «Трійця» Олени Шовкопляс, на якій зображена дівчинка у церкві. Це мене наводить на думку, що молоді все ж тягнуться до історії, до старовинних традицій. Приємно, що це зберігається в умах, мистецтві, віршах, фотографіях. Це добре, це — традиція, це — клас. Дуже хороша експозиція, я в захваті.
Альфред ЯРОЦЬКИЙ, пенсіонер, соліст ансамблю «Поліські соколи»:
— Ми часто виступаємо в Польщі, в Україні. Відома пісня «Гей, соколи», яку ми співаємо, — вона ж про Україну (тут же польською наспівує її. — В. К.), про козака, який воює чи за Польщу, чи за Україну з татарами чи з турками, іншими загарбниками. Може, й з поляками, бо сусіди часто не миряться один з одним. Світлина, за сюжетом близька до цієї пісні, це та, де юнак і дівчина на конях цілуються. А найбільше мені сподобалась фотографія «Із храму», коли дивишся на неї, то відчуваєш очищення.
Іван СЛАВІНСЬКИЙ, курсант Житомирського військового інституту ім. С. Корольова Київського національного авіаційного університету:
— Загалом фотокартини, представлені на виставці, є яскравими і справляють враження. Найбільше, як на мене, запам’ятовуються картини патріотичного характеру — наприклад, на світлині «20 років Незалежності» зображено хлопця з прапором України. Якщо говорити про фото «Повернення Руської правди», яка отримала головний приз «Золотий «День», то вона теж може нагадати сучасній молоді, дітям, щоб вони не забували своїх героїв, чого вони досягли, зробили в минулому. На мій погляд, образ хлопчика як майбутнього воїна своєї держави символізує її захист, оборону. В очах його радість і гордість за своїх предків. А ще надія на славне майбутнє і оптимізм.
