Розлад пам’яті в окремої особистості (і це визнають усі) є тяжкою, важко виліковною хворобою, ім’я якої — амнезія. А що трапляється в тому разі, коли безпам’ятство охоплює не якусь окрему людину, а цілу націю? Щодо нашого народу — питання безмежно болісне й воістину тривожне. Адже історія України (а надто останніх років та десятиліть) дає, на превеликий жаль, більше ніж достатньо переконливих доказів того, що національна амнезія — це дуже небезпечна форма національної деградації, вона неодмінно призводить до підміни власних, українських перспектив розвитку іншими «проектами», зав’язаними ззовні. З високим ступенем ймовірності чужими нам, а то й ворожими. І якщо своя, українська держава не буде проводити стратегічно продуманий, вивірений курс у цій сфері — ми ризикуємо втратити назавжди національну ідентичність, кажучи відверто, чесно й простіше — зникнути як нація. Ризикуємо уподібнитися тій корові, що пасеться на полі битви під Берестечком (Полтавської битви, битви Конотопської...) і навіть гадки не має, що колись тут стались події, які мали визначальний вплив на долю Вітчизни.
Якою має бути політика й культура пам’яті в Україні? Аби обговорити це питання, в редакції «Дня» зібрались шановані вчені, наші постійні автори та експерти: доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимир Панченко, доктор історичних наук, професор, керівник Центру історичної політології Інституту етнонаціональних та політичних досліджень НАН України Юрій Шаповал, доктор філологічних наук, професор, директор департаменту Українського інституту національної пам’яті Олег Білий.
Лариса ІВШИНА: — Дорогі наші гості, радо вітаючи вас у редакції «Дня», хочу відразу відзначити, що політика й культура пам’яті, а це, власне, і є темою нашої розмови, — речі настільки актуальні, вагомі та важливі для українського суспільства, що слід було б цьому круглому столу надати загальнонаціональний ефір. Історична пам’ять — це не та категорія, що нею має право нехтувати нація, якщо вона хоче розраховувати на гідне майбутнє. Можна бути впевненим, що в цьому ми з вами єдині, чи не так?
Володимир ПАНЧЕНКО: — Звичайно. Може, ми до цього загальнонаціонального ефіру таки дійдемо колись?
— Неодмінно дійдемо. Треба просто з чогось нарешті почати.
Володимир ПАНЧЕНКО: — Християнство, між іншим, з катакомбів починало свого часу...
— Так. І ми в «Дні», в певному сенсі, теж працюємо, як катакомбна церква.
Хотілось би додати, що прикметною рисою нашої зустрічі є те, що в ній беруть участь не тільки професійні журналісти — співробітники газети, але й учасники літньої школи «Дня», члени Острозького інтелектуального клубу, студенти Львівського університету. І хотілось би сказати їм усім, нашій зміні, що ми прагнемо сьогодні надати природного, невимушеного тону нашій розмові, бо спілкуємось зараз з людьми, які є не просто експертами, а справжніми співтворцями газети «День» (принаймні, в історичній її частині). І присутні тут високошановані наші автори (сподіваємось, що Олег Васильйович Білий скоро теж «поповнить їх лави») спільно підготували той контекст, в якому все, що відбувається в Україні, виглядає дещо інакше, розглядається вже за якісно іншими критеріями.
І закономірно постає питання: як глибоко (враховуючи, що «невідомих», «заборонених» тем стає все менше), як розумно, в якому стилі, в яких пропорціях належить відтворювати українську історію для теперішніх і майбутніх поколінь? Очевидно, саме це і є тим, що ми називаємо політикою й культурою пам’яті.
З’ЄДНАННЯ РОЗБИТИХ «ЛАНЦЮЖКІВ ПАМ’ЯТІ»
Володимир ПАНЧЕНКО: — Розмову на цю тему (надзвичайно болісну для всієї України) я почав би не зі слова «політика», і навіть не зі слова «культура», а зі слова «етика» — ключового, можливо, в цьому зв’язку. Коли йдеться про пам’ять, то дуже важливо, на мою думку, нагадати про фундаментальні етичні речі — саме етичні. Я буквально сьогодні прочитав таке визначення: етика — це мистецтво жити. На мою думку, це глибока й справедлива дефініція. Бо ж і ми будемо сьогодні говорити про таке ж саме «мистецтво жити» (тільки в історичній «вертикалі» цієї проблеми).
Говорячи про етику пам’яті, я весь час згадую епізод, який і зараз стоїть у мене перед очима. Це було в Кіровограді; майже в центрі міста, неподалік від проспекту, який називається Комуністичним, є декількаповерховий будинок (так звана хрущовка). Будинок зведено на фундаменті з могильних плит. Якщо ближче підійти до цього будинку, то чітко побачиш: це плити старого єлизаветградського єврейського кладовища, причому значна частина відповідних написів збереглася, отже, ще можна щось прочитати. Свого часу це була іще околиця міста, там розташовувалось кладовище; його знесли. Взагалі кажучи, це практикується в багатьох країнах світу; але, я думаю, мало де практикується, щоб оці могильні плити використовувались як фундаменти будинків... Мені здається, що це — дійсно знаковий момент, який висвітлює певні, і то дуже важливі, проблеми нашої людської та історичної пам’яті, нашого ХХ століття.
Я, власне, саме на цьому хотів би наголосити. Адже ХХ століття було воістину божевільно трагічним — і для Європи загалом, і для України зокрема. Я вважаю, що одним з аспектів цієї трагедії було жахливе, катастрофічне знецінення людського життя. І це ставлення до людського життя було закріплене, причому глибоко закріплене, у стереотипах масової психології. Думається, що в оцій втраті відчуття самоцінності людського життя дуже велику негативну роль відіграли більшовицькі експерименти. Там теж було закладено багато такого, що зрештою призвело до нівеляції особистості, до поглинання окремого індивідуального «я» колективним «ми». Ці експерименти нам неймовірно дорого коштували, і зараз можна стверджувати, що ми маємо справу з тими проблемами й тими питаннями, котрі цим експериментом породжені.
Наведу ще один промовистий приклад, що належить до часів громадянської війни. Колись, ще в ХIХ столітті, в Єлизаветграді жив генерал Еманюель — один з героїв війни 1812 року, мав будиночок на околиці міста. І ось довелось мені прочитати листа Костянтина Еманюеля, якщо не помиляюсь, внука генерала, до видатного українського поета Євгена Маланюка (вони разом вчились у Єлизаветградській гімназії), згодом політичного емігранта. У листі відтворюється один вражаючий епізод: коли до Єлизаветграда прийшли більшовики, то вони не тільки пограбували маєток давно вже померлого генерала-героя, а ще дістали прах покійного зі склепа (очевидно, тіло збереглося), поставили його впритул до стіни, закріпили якимось чином і заходились це тіло розстрілювати... Ця подія, моторошна сама по собі, несе в собі, мені думається, величезний «заряд» символіки в тому контексті, про який я говорив раніше.
І зараз нам треба все це враховувати, треба з’єднувати оті навмисне розбиті ланцюжки пам’яті. Я багато їжджу Україною і весь час постійно згадую слова шекспірівського Гамлета: «Порвався зв’язок часів». Оце й є те, що з нами відбулось і, на жаль, відбувається. Пригадую одне враження від своїх подорожей. Поблизу Шостки, що на Сумщині, є село Гамаліївка, а в тому селі — монастир. Там знаходяться родові склепи гетьманів Скоропадських (зокрема, там похований відомий в нашій історії гетьман Іван Скоропадський). За часів Хрущова цей монастир, який давно вже не був монастирем, був переданий Міністерству внутрішніх справ, і там зараз утворено «зону» для ув’язнених. І я весь час уявляю собі назву ще не написаної мною статті — «Гетьман у зоні».
Отже, нам необхідно братись до колосальної роботи: відновити перерваний зв’язок часів. А це означає: повернуті втрачені, забуті імена, відновити, відремонтувати такі приміщення, як монастир у Гамаліївці (а їх — тисячі й тисячі!). Справ неймовірно багато. Головне ж завдання: масова свідомість має бути насичена історичною пам’яттю. Бо у нас існує дуже серйозний розрив між науковим знанням і масовою свідомістю. Тут (іноді так здається) йдеться не просто про розрив — тут ціла прірва. Як зменшити цей розрив — це велике питання, і до нашого інформаційного простору, і до державної політики взагалі.
— Очевидно, давно вже шукає відповіді на це питання Юрій Шаповал. Хотілося б запитати Юрія Івановича, як він бачить політику й культуру пам’яті в нашій країні, враховуючи те, що ви були учасником багатьох змістовних наукових та інформаційних проектів впродовж майже всіх років незалежності.
ТЕАТР КОМУНІСТИЧНОГО АБСУРДУ Є НЕДОТОРКАННИМ
Юрій ШАПОВАЛ: — Передовсім хочеться подякувати газеті «День» за те, що вона не втомлюється говорити саме про ті речі, про які не дуже хочеться говорити в нашому суспільстві. Коли ми розмірковуємо над нашою темою, то дуже відчутно, як сьогодення перегукується з нашою пам’яттю, з кривавими справами й проблемами минулих десятиліть та століть.
Я щойно повернувся з Харкова, де брав участь у зйомках документального телевізійного фільму, присвяченого долі так званих націонал-ухильників. Там був епізод, присвячений пошукам могили видатного українського письменника 20— 30-х років минулого століття Миколи Хвильового. Бо постало питання (і ми, ясна річ, не могли його обійти): а де ж знаходиться ця могила? Знаходиться вона, як виявилось, у Харківському молодіжному парку; ми відвідали той парк. Наші харківські знайомі-письменники поставили на цьому місці символічну могилу, але в принципі харків’яни, від яких я почув про це, називають це місце дуже промовистим словом — Гробки. Оскільки це молодіжний парк, то, звичайно, всюди бігають діти, веселяться, і зовсім поруч — оця символічна могила Миколи Григоровича Хвильового, трагічної, знакової фігури цілої історичної доби — і якої доби...
Тобто, з одного боку, нашому суспільству дорікають — мовляв, у людей формується свідомість жертви історії (віктимна свідомість, як сказали б фахівці) — печаль, негатив, комплекс поразки та безсилля тощо. А з іншого боку — ось вам суцільні веселощі на цвинтарі, на могилах людей (і яких, зауважте, людей!). Чому так відбувається — ось, мені здається, основне, визначальне для нас питання. А відповідь на нього, на мою думку, доволі проста (і, як я переконуюсь, вельми близька до реалій). А саме: у нашій країні у ці процеси занадто часто втручається політика.
Це, можливо, не завжди погано, але все в даному разі залежить від «дози», від частоти й брутальності (чи, навпаки, належного такту), з якою втручаються в цю тонку й делікатну сферу. І, з іншого боку, ми бачимо неприпустиму непослідовність, нездатність скеровувати винятково важливий процес формування історичної пам’яті. Візьмемо сучасні українські топоніми, пам’ятники давньої і недавньої історії по всій Україні. Я, як і Володимир Євгенович, багато їжджу різними областями нашої держави і можу засвідчити: якщо ми (говорю зараз про Харків) відкинемо оцю всю мішуру, рекламну мішуру, оці незрозумілі написи напівросійською-напіванглійською мовами, то там, у Харкові, залишається недоторканним увесь цей театр комуністичного абсурду — включно з пам’ятником Леніну у центрі міста (а втім, у Києві теж в самісінькому центрі пам’ятник «вождю» стоїть...). Й цікаво було б запитати: чому ж, маючи вже зараз новостворений Український інститут національної пам’яті (між іншим, він входить до структури виконавчої влади!), ми, проте, не можемо як належить впливати на ці процеси? Додам в дужках, що і я особисто, і мої колеги, і, безперечно, газета «День» — ми всі прагнемо роз’яснювати людям ситуацію, що склалася; ми підкреслюємо, що нам не потрібна війна проти пам’ятників — але нам не потрібна і «війна пам’ятників», така, яка розгорнулась нещодавно в Одесі або, приміром, у Харкові, у Полтаві (там, як відомо, поставили монумент Симону Петлюрі, і навколо цього монумента періодично зчиняється демонстративний галас). Інакше кажучи, хочеться запитати: чому в нашій державі — після такої вражаючої кількості дискусій, публікацій, обговорень, присвячених проблемі історичної пам’яті, — нічого не зрушується з місця?
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ — ЦЕ ВЕСЬ КОРПУС КУЛЬТУРИ
Олег БІЛИЙ: — Очевидно, почати варто з того, що робить наш Український інститут національної пам’яті в цій непростій ситуації. Ми підготували два законопроекти (не одноосібно, але наша участь була справді вагомою) стосовно вшанування пам’яті визначних діячів української історії, борців за незалежність України. Ці законопроекти відповідним чином рухаються, але... ви знаєте нашу систему, нашу політичну культуру... Сформувались вже «новітні» політичні традиції, внаслідок чого наші законопроекти рухаються дуже повільно. Більше того, моя особиста думка полягає в тому, що навіть якщо ці законопроекти будуть нарешті ухвалені Верховною Радою — «війна пам’ятників», тим не менше, не припиниться. Тому що горезвісний наш правовий нігілізм теж уже став своєрідною політичною традицією, мало не «наріжним каменем» вітчизняної системи політичної культури.
У широкому сенсі слова пам’ять (зокрема, національна пам’ять) — це весь корпус культури, нашої української національної культури. Тому, про що б ми не говорили — все стосується пам’яті. Інша річ, що, коли йдеться про утвердження національної ідентичності, ми повинні говорити про вищу форму буття нації — а саме національно-державне буття. В цьому плані національна пам’ять неодмінно має робити наголос на символічних (або ж, якщо хочете, стратегічних) постатях національної історії. Такими для нас є, безумовно, Іван Мазепа, Симон Петлюра, певною мірою Богдан Хмельницький. Бо саме ці люди спричинилися до кардинального повороту в українській історії в бік створення й утвердження ідеї української державності. Меншою мірою, на мою особисту думку, такими «стратегічними» постатями є Леся Україна, навіть Тарас Шевченко, оскільки комуністична ідеологія дуже вдало «вмонтувала» їх у певний ідеологічний ландшафт, використовуючи як знаряддя пропаганди класової боротьби.
ВІДКРИТИ «ІСТОРІЮ ПЕРЕМОЖЦІВ»
В процесі утвердження ідеї національної пам’яті (а саме ідеї держави-нації) небезпечним є, на мою думку, сакралізація історичної травми. Переконливим прикладом тут є Сербія, яка вчинила саме так, сакралізувала історичну травму (а саме: поразку в битві на Косовому Полі 1389 року). І, хтозна, чи не внаслідок якраз цієї сакралізації серби реально втрачають це Косово — бо протягом всієї своєї історії вони постійно говорили про те, якої нестерпної поразки вони тоді зазнали! А тим часом історія (непоганим прикладом тут може слугувати «школа анналів») завжди подавалась як історія перемог. І якщо ми символічно сформулюємо історію України як історію переможців — це, цілком ймовірно, в майбутньому змінить ментальність нації. Бо, говорячи про сумнозвісне «почуття меншовартості», його слід розглядати як частину нашої історичної свідомості, як наслідок сакралізації історичної травми.
В ствердженні історичної пам’яті особлива роль, безперечно, належить телебаченню. Саме там ми можемо реалізувати наші пропозиції; звісно, це дуже складно, бо іде величезний потік некерованої (а часто і керованої!) інформації, постійно розкопується «великий льох» нашої свідомості. Але повторюся, телебачення у цій справі є незамінним.
— Чудово, Олеже Васильовичу! А чому б вашому Інституту національної пам’яті не стати своєрідним «збуджувачем ідей» і не сприяти створенню першого в Україні загальнонаціонального каналу «Історія»? Повірте, у авторів та експертів «Дня» стільки творчих розробок, що вистачило б на поважну наукову лабораторію, а цілком ймовірно — на цілий науково-дослідний інститут. Можливо, вам відмовлять — хай буде так, але ви повинні, образно кажучи, «йти в наступ», використовуючи весь належний інструментарій. І, безперечно, треба на кошти бюджету замовляти програми, знімати фільми та купувати час у комерційних каналів. Іншого виходу немає.
Крім того, виконавча влада, її відповідні структури мають ініціювати переговорний процес з власниками загальнонаціональних каналів, стимулювати їх до підписання зобов’язуючої угоди. Бо це не просто бізнес — це проблема, яка належить до сфери загальнонаціональних інтересів. Якщо власники погоджуються підписати таку угоду з конкретною квотою (умовно кажучи 30%) програм, які мають історико-просвітницький, інтелектуальний, краєзнавчий характер — чудово; отже, вони це виконують (на кращому чи гіршому рівні) і працюють у полі національного інформаційного мовлення.
ПОЛІТИКАНСТВО В ЦАРИНІ ПАМ’ЯТІ. «НАМ СВОЄ РОБИТЬ!»
Володимир ПАНЧЕНКО: — Я хотів би підхопити цю тему й ці думки. Відверто кажучи, доводиться визнати, що на наших телеканалах гучно цвіте «жовтизна», історичних сюжетів, а тим паче — цікавих сюжетів там дуже небагато. А це ж — справа державна; а в царині нашої державної політики неодмінно мав би бути такий сегмент, як стратегія політики пам’яті. Очевидно, це — функція Українського інституту національної пам’яті: створити державну. Наукову програму дій у сфері пам’яті, яка стосувалась би, зокрема, й телебачення, і інформаційної галузі загалом.
Юрій Іванович Шаповал говорив про втручання політиків в історію. Я визначив би цю ситуацію так: історія стала вже заручницею політики...
— Політики якого рівня? Ось що важливо нам усвідомити.
Володимир ПАНЧЕНКО: — Політики, що вона, на величезний жаль, занадто вже скидається на інструмент політиканства. При цьому треба враховувати й те, що у нас є й опоненти, які теж використовують українську історію у цілком певних цілях (візьмемо для прикладу останні заяви МЗС Росії, характерні ще й відвертими претензіями на монопольне володіння історичною правдою). Але ми повинні до цієї істерики бути готові й керуватися принципом, який свого часу сформулював Павло Тичина: «Нам своє робить!». Тобто ми повинні чітко уявляти, чого ми, власне, хочемо, і робити дуже конкретні кроки.
Згадуючи символічні постаті, здатні згуртувати сучасне українство, Олег Васильович згадав про Хмельницького й Мазепу. Якщо йдеться про Чигирин, про Батурин, то, безперечно, там ведеться певна робота (зокрема, Чигирин досить істотно змінився у порівнянні з тим, яким він був, наприклад, на початку 80-х років; це небо і земля!). Але мене зараз дуже хвилює одна обставина, котра стосується Мазепи. Я є членом Урядового оргкомітету, створеного на виконання Указу Президента Віктора Ющенка від 9 жовтня 2007 року «Про відзначення подій, пов’язаних з виступом гетьмана Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу». Очолює цей оргкомітет віце-прем’єр з гуманітарних питань Іван Васюник. Я й мої колеги-науковці (історики, філологи), громадські діячі провели чималу роботу з розробки концепції відзначення трагічних подій 300-річної давнини; на власні кошти їздили на місця основних історичних звершень. І що ж відбувається зараз? Декілька разів скасовувалось проанонсоване засідання цього Урядового оргкомітету і, отже, на сьогоднішній день не існує жодного державного документа щодо відзначення річниці Полтави — окрім тільки Указу Президента. А виникло чимало проблем; назву лише одну: Музей поля Полтавської битви досьогодні є музеєм Петра I та слави російської зброї....Указом Президента передбачено спорудження в Полтаві трьох пам’ятників: Петру I (давно вже фактично стоїть), Карлу ХII (відкрите питання), Мазепі (лише «віддалені» проекти, немає жодних конкретних документів). Або ж візьмемо такий момент. Неподалік Полтави є село Жуки, де скінчилось життя визначного козацького літописця Самійла Величка — славетної постаті у нашій історії. Що робиться для увічнення його пам’яті? Зусиллями громадськості (підкреслю: громадськості, а не влади) поставили скромний надгробний пам’ятник. Оце й все...
Як підсумок, скажу: на диво ми стали кволими, байдужими, безвідповідальними — не можна так.
— Уточнимо: «ми», чи, може, радше, «вони»?
Володимир ПАНЧЕНКО: — І вони теж. Очевидно, в першу чергу — вони. Кажучи про відсутність відповідальності, я маю на увазі внутрішній імператив, про який казав Кант.
ЄВРОПЕЙСЬКЕ ПОЛЕ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ ТА УКРАЇНА
Юрій ШАПОВАЛ: — Я переконаний, що історичну пам’ять необхідно будувати на оптимістичних речах. І, що не менш важливо, на речах нефальшивих, істинних, підтверджених живим досвідом конкретних людей. Звичайно — і на речах безмежно трагічних, таких, як Голодомор. Ось, приміром, я нещодавно ознайомився з працею двох французьких вчених-демографів, які спеціально вивчали питання про масштаби демографічної катастрофи, яка спіткала Україну. За їхніми підрахунками, Україна в 30—40-х роках втратила майже 15 мільйонів людей.... Хіба це не впливатиме ще протягом століть на нашу національну пам’ять?
Разом з тим слід бути реалістами й визнати, що світ (і Європа зокрема) досі не пускає нас на своє поле історичної пам’яті. Проте тут я хотів би висловити свою думку, може, непопулярну — всі претензії буде правомірно пред’являти не до Європи, а до нас! Зокрема, й питання про Голодомор — це теж, по суті, питання до нас, ми самі повинні пройти через муки неминучого катарсису, очищення, самі «розібратись» з цим, тобто збагнути, нарешті, що ж з нами сталось.
Я переконаний, що основним інструментом, за допомогою якого слід конструювати історичну пам’ять українців, є творчий пошук. Пошук тих сюжетів, тих героїв, які здатні консолідувати суспільство. І я, між іншим, рішуче не можу зрозуміти тих претензій, котрі іноді пред’являють «Дню»: мовляв, навіщо газета друкує так багато матеріалів про комуністичних вождів? Тому що «День» одночасно й паралельно дає й матеріали про учасників визвольної боротьби, воїнів УПА. А історію необхідно знати в усіх її аспектах, усіх вимірах.
Хотілось би вірити, що звернення до нашої національної пам’яті стане могутнім фактором консолідації й в ці знаменні дні відзначення 1020 річчя хрещення Русі. Доречі, мої деякі закордонні друзі вже жартують: Україна — багата країна, вона має аж п’ять патріархів...
— А чи не здається вам, що наша проблема — не в дефіциті, а в надвиробництві? Очевидно, це так. Дуже й дуже багато людей виступає зі своїми ідеями — але ж є іще наступні стадії, після генерації ідей, хтось повинен ці ідеї вислухати, сприйняти та реалізувати. А з оцим, м’яко кажучи, не завжди все благополучно.
Такою людиною, яка одночасно продукувала ідеї, вислуховувала, сприймала їх і прагнула неодмінно реалізувати, був незабутній Джеймс Мейс. Юрій Іванович сказав, що Європа досі не пускає нас на своє поле історичної пам’яті. Проте ми в «Дні» добре пам’ятаємо, що коли Джеймс створив свою колонку в нашій газеті й вів її протягом багатьох років, то совісна еліта в Італії, інших країнах Європи підтримала його. Бо він пропонував мову, адекватну для європейського вуха, і це дуже важливо.
Повертаючись до проблеми пам’яті, згадаємо про Голокост єврейського народу. Після Голокосту євреї чітко сказали на весь світ, що в них буде своя держава, і ця держава постала. Українці, з нашим жахливим трагічним досвідом геноцидного Голодомору, теж мали б зробити адекватний висновок і сказати: віднині й навіки у нас буде своя держава, в якій ми здобудемо гарантії проти того, щоб чужа тоталітарна влада морила нас голодом. Проте варто додати і ще одну важливу думку: якщо ми беремось за сучасну політику пам’яті, вона обов’язково повинна спиратись на успіхи у внутрішній політиці.
Юрій ШАПОВАЛ: — Повертаючись до питань етики, про які говорив Володимир Євгенович, мушу з жахом зізнатись, що окрім цього, є ще просто «питання знань». Рівень історичної обізнаності масового, пересічного українця — це справді величезна, складна проблема; масова свідомість геть зовсім не «наснажена» якісним історичним знанням. Це не стало предметом по- справжньому публічного обговорення, а давно варто було б таке обговорення розпочати (і справа не тільки в якості підручників — є серед них і дуже непогані). Адже про яку стратегічну політику історичної пам’яті можна говорити, коли бракує елементарних знань?
Володимир ПАНЧЕНКО: — І ще — треба позбавлятись спрощених схем, старих примітивних стереотипів. Наприклад, не можна увесь радянський період нашої історії ототожнювати з відповідним політичним режимом.
Хотів би, крім того, солідаризуватись з думкою Олега Васильовича і Юрія Івановича щодо нагальної необхідності формування філософії історичного оптимізму. До речі, у поляків є чудовий вислів для означення періоду, коли у них відбувався саме цей процес (кінець ХIХ століття, часи Генріка Сенкевича, Яна Матейка): «зміцнення сердець». Гадаю, цей польський досвід може бути вельми повчальним і для нас.
