Ідея відвідати один із найстаріших університетів України — Чернівецький — зріла давно. Торік цьому вищому навчальному закладу виповнилося 130 років. Він знаходиться у приміщенні колишньої митрополичої резиденції. До речі, ЮНЕСКО саме розглядає питання, аби цей неповторний архітектурний ансамбль зачислити до своєї спадщини. Тут викладали письменник Осип Маковей, композитор Сидір Воробкевич. А серед студентів були Іван Франко, Олександр Колесса, Лесь Мартович, лексикограф Юліан Кобилянський (брат письменниці)... З університетом пов'язані долі Михайла Драгоманова, Лесі Українки, Володимира Винниченка...
Треба сказати, що поштовхом до втілення нашого задуму стало близьке знайомство і тісне спілкування з відомим буковинцем — телеведучим Василем Ілащуком. У розмові з ним з'ясувалося, що у Чернівцях «День» знають, читають і... чекають у гості. Нас запросили представити не тільки книжки, а й — фотовиставку.
Як ми вже повідомляли, у Чернівецькому обласному художньому музеї, історичній будівлі початку минулого століття, відкрилася виставка наших фоторобіт, яка триватиме до 2 травня (див. №71 за 25 квітня). А в університеті відбулася читацька конференція за матеріалами книжок із бібліотеки газети «День». У ній взяли участь студенти філологічного, філософсько-теологічного факультетів, факультету історії, політології та міжнародних відносин, а також викладачі, зокрема, проректор з науково-педагогічної роботи Тамара Марусик, професори Володимир Фісанов, Тадей Яценюк, Юрій Макар...
Це був більш як двохгодинний глибокий динамічний діалог, час якого сплив непомітно. Студенти самі задали такий темп, наввипередки ставлячи запитання. Пропонуємо найцікавіші фрагменти цієї дискусії.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— Я багато думала про те, що якимось дивом не була в Чернівцях, хоча начувана, який надзвичайної краси архітектурний ансамбль залишився від тих митрополитів, які вміли думати про майбутнє, і добре будувати. Це поєднання великої спадщини з молодою енергією сучасних українців — загалом благодатна аура для творення нового. Безумовно, навколо вирує дуже непросте життя, але в Україні є ті інтелектуальні острови-університети, які, очевидно, мають тяжіти до того, щоби з'єднатися у материк. Таким чином, вся Україна стане більш інтелектуальною та красивою (нехай такі акуратно стрижені газони та сади з магноліями, як у вас, будуть повсюди). Вам пощастило. Але це вас і зобов'язує. Я завжди сповідувала девіз — якщо можеш, то мусиш.
...У 1999 році, на президентських виборах, Україна мала шанс отримати свого справжнього лідера. До речі, всі почали говорити, що свобода слова відновилася тільки у 2004-му. Однак у 99 му «День» чи не єдиний писав проте, що Леонід Кучма має піти після першого терміну. Але, на жаль, цього не сталося. А тепер всі «ламають руки»: звідки у нас такий безлад? Може те, що скажу, не співпадатиме з чиїмись політичними симпатіями, але тоді віроломство Олександра Мороза кардинально змінило ситуацію. Нині ми повинні це осмислити не для засудження людини, а для засудження певного типу поведінки, що не дозволяє українській еліті створити чіткі правила й жити за ними. Почасти ще маємо суміш дримучого «совка» з диким капіталізмом. А могло би бути по-іншому. Але потрібно працювати не на політиків, а з суспільством. Ось чому ми разом із прогресивними вченими: культурологами, філософами, істориками взялися за створення нашої бібліотеки.
Зараз Історія відвойовує все більше позицій, але, на жаль, поки що не на телебаченні, інакше мали б зовсім інше суспільство, яке не треба було б агітувати за євро-атлантичну інтеграцію. Воно б знало, що з українцями було усі ці століття, зокрема в минулому XX тому. Тому перші наші три книжки: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир» — про маловідомі сторінки нашої історії, а також історії наших взаємин із сусідами — росіянами та поляками.
Авторка наступної книжки — «Апокрифів Клари Гудзик» — людина енциклопедичних знань, яка в журналістику прийшла після шестидесяти... На обкладинці відтворено один із фрагментів життя газети: Клара Гудзик дарує Івану Павлу II примірник електронної бібліотеки «Дня» (за надзвичайно цікаві матеріали вона була удостоєна аудієнції з нині покійним Папою Римським).
Хочу сказати про ще одну, надзвичайно дорогу мені, книжку — «День і вічність Джеймса Мейса», видану українською та англійською мовами за кошт наших журналістів. Нещодавно з'явилася й її електронна версія. Джеймс Мейс, видатний американець і українець, відкрив світові страшну правду про Голодомор-Геноцид в Україні. Він вісім років працював в «Дні» — писав колонки, статті, що увійшли у цю книжку. На моє переконання, одну із статей — «Повість про двох журналістів» — треба викладати в усіх українських університетах. Нещодавно в США вручали Пулітцерівську премію своїм кращим журналістам. Але в історії цієї премії був і прикрий факт, коли її отримав Волтер Дюранті. Він був наближений до сталінського трону, тому писав, що ніякого голоду в Україні немає. Його основна робота полягала в тому, щоби хвалити «мудру» політику Сталіна. На жаль, це стосується і сучасної журналістики, на якій лежить відповідальність за чимало упущень і спотворену систему координат. Між іншим, на перевидання «Дня і вічності Джеймса Мейса» ми знайшли кошти не з державного замовлення (як, очевидно, мало би бути), а у доброго друга газети, талановитого фінансиста В'ячеслава Юткіна, який є президентом «Банку НРБ».
Наша газета існує в кількох вимірах: тексти, фото, карикатура. У нас працював талановитий карикатурист Анатолій Казанський, на жаль, вже покійний. Торік ми видали альбом його карикатур. Підбираючи роботи Анатолія до журналістських текстів, складається враження, що вони створені не у 97-му чи 99-му, а спеціально під наше політичне сьогодення. А це означає не тільки те, що Анатолій Казанський був такий розумний, а ще й те, що країна занадто повільно рухається.
І, нарешті, моє цікаве спілкування в університетах увійшло в альбом «Мої університети». Це не калька з Максима Горького. Це — ті університети, куди мені хочеться приїжджати, і де, зустрічаючись із студентами, ми взаємозбагачуємося. Тепер до них належить і Чернівецький.
Тетяна ГУЦУЛЯК, викладач кафедри сучасної української мови Чернівецького університету:
— Ларисо Олексіївно, ви зазначили, що газета «День» у 1999 році перша говорила, що екс-президент Леонід Кучма не був тією людиною, яка вдруге могла сісти в президентське крісло. Таким чином, свобода слова відновилася, як стверджуєте, саме тоді, а не в 2004-му. Скажіть, ви як головний редактор відчували на собі тиск?
Л.І. : У мене є запис ночі виборів 1999 го на одному із провідних каналів. Уявіть, кілька років не хотіла його переглянути. Було боляче. Я чітко усвідомлювала, що країна мала шанс і на моїх очах вона з ним розминулася.
У цю ніч виборів ведучі Микола Вересень і Віталій Портников запитали у мене, мовляв, хто винен у такому результаті виборів (всі вже розуміли, до чого йдеться). І я відповіла, що винна безвідповідальна політична еліта, продажна інтелігенція і продажна преса. Без перебільшення. Те, що нині пожинаємо, не просто демократія, а дуже загострене тяжіння до анархії, яке вже не раз губило українців. Щоправда, цього разу світ інший — нам не дадуть повторити минулі драматичні помилки. Так от, у 99-му на нас не просто тиснули. В редакції була кімната податкового інспектора, куди вона щодня приходила як на роботу. До речі, часто розповідала нам, що відома тим, що зруйнувала кілька потужних фірм... Насправді, було дуже нелегко. Після програшу я прийшла в редакцію, де, між іншим, у відділі політики не залишилося жодного журналіста, і сказала: «Вони перемогли, але ми були праві».
Після цього ми й розпочали ту просвітницьку справу, якою потрібно було займатися, і якою займаємося й досі.
Т.Г.: Скажіть, про що «День» ніколи не писатиме?
Л.І. : Очевидно, треба сформулювати — не про що, а як «День» ніколи не писатиме. Я вимагаю від своїх кореспондентів пристойних текстів для пристойних людей. Тому що у нас часто події аналізуються з низької етичної та моральної планки. Скільки могла, пропонувала журналістам оцінювати речі по-іншому. Однак не всі вони були до цього готові. Багатьох — перекуповували, інші — йшли самі. «День» завжди сприймається як успішний бренд, тому, якщо ти працюєш там, тобі моментально пропонують вищу посаду і більше грошей. Останнє — немало значить у цьому світі. Але завжди залишаються ті, хто сповідує ці ж принципи у журналістиці, що й ми.
Марія ШКРІБЛЯК, заступник головного редактора газети «Ва Банк»:
— Ларисо Олексіївно, ви виступали проти режиму Леоніда Кучми. А кого з кандидатів підтримували на президентських виборах 99-го? Євгена Марчука?
Л. І. : Очевидно. Ситуація склалася таким чином, що, коли зрадив Олександр Мороз, Євгену Марчуку, який програв на виборах, треба було прийняти непросте рішення. І це не виглядало «купівлею за портфель», як багато хто собі уявляв. За той час, поки він був Секретарем РНБО, прийнято законадавчий пакет, яким користується сьогоднішня влада (вона ніякий пакет документів не змогла провести через цей парламент). Крім того, знаю, як Євген Кирилович наполегливо переконував наших західних партнерів, щоби у Стамбулі на саміті НАТО підвищити рівень співробітництва з Північноатлантичним альянсом. Цього не вдолося досягнути й зокрема тому, що наші націонал- патріоти і частина преси закликала світову спільноту не сприяти «режиму Кучми». То була фатальна помилка, яку, до речі, все частіше почали визнавати у західних експертних колах. Треба було дивитися не на те, чи комусь подобався або не подобався Леонід Данилович (він все одно б пішов), а на інтереси великої країни. А вони полягали і полягають в тому, щоб бути частиною Європи.
У Євгена Марчука є дві важливі позиції, завдяки яким він міг бути справжнім лідером. Це — його освіченість і рівень підготовки до державної роботи. До речі перед виборами 99-го він опублікував свою статтю із символічною назвою: «На президента треба вчитися»...
Якщо, повернутися до проблем сьогоднішнього дня, то, насправді, багато тенденцій виникали раніше, ніж проявлялися: девальвація освіти, девальвація цінностей, заниження стандартів, еміграція... У ніч виборів я казала, що мені прикро від усвідомлення, скільки розумних людей покинуть Україну. І саме цей чисельний потік трудової еміграції відбувся в ті роки... Він ще не зупинився. Хіба це не національна проблема?..
— В Україні громадянська політика замінена політиканством. Ви не вбачаєте в цьому системну помилку? І як її можливо подолати? (записка із залу):
Л.І. : Ви абсолютно праві. Ми кажемо часом — що важливо — партія чи особистість? Хто може країну за собою повести? Але ж знаємо, як бувало в історії, коли в головні моменти дуже часто харизматична особистість вирішувала долю країни. Можна йти іншим шляхом і вирішувати все в парламенті. Але я переконана, що останнє — складний, марудний шлях для нас, що потребує великої напруги від суспільства, і до того ж він дуже затратний. Візьмемо приклад сусідньої Туреччини. Нещодавно показували по телебаченню, які там були хвилювання — суспільство тривожилося, чи не скотиться країна знову до фундаменталізму. А світська Туреччина — це заслуга особистості Ататюрка.
Таїсія ГАЛАК, студентка філософсько-теологічного факультету, спеціальність — соціологія:
— В одному із «свіжих» номерів «Дня» розміщено соціологічне опитування, в якому майже 27% респондентів не змогли відповісти, в якій мірі вони задоволені своїм життям. Відомо, якщо більш, ніж 5% респондентів складно дати відповідь, значить — неправильно зроблена вибірка або ж нечітко поставлене запитання. Скажіть, яким соціологічним центрам надаєте перевагу?
Л.І. : Поки був живий Олександр Яременко, ми посилалися на його школу — Український інститут соціологічних досліджень. І тепер, за доброю традицією, співпрацюємо з цим центром, як і з багатьма іншими. Для нас авторитетом є відомий соціолог, доктор філософських наук Євген Головаха. Отже, орієнтуємося на консервативну класичну школу.
До речі, приблизно 30% українців взагалі не бачать нікого, кому б могли віддати свої політичні симпатії. Це говорить про зневіру або, навпаки, про високу планку для політиків, які поки що не задовільняють запит суспільства. І зараз багато уваги треба приділяти саме тому, щоб нав'язати почуття обов'язку політикам.
Людей хвилює: на кого орієнтуватися? На табір Януковича чи табір Ющенка? Але на що вони «ставлять»? Чи просто на народну любов апріорі, яка вибачить все тільки за те, що вони помаранчеві, чи на демонстрацію ефективності. До речі, був час, коли команда Януковича краще вчилася і збирала навколо себе професіоналів. Однак їм зрадило почуття міри. Вони спокусилися тим, щоб мати триста голосів у парламенті, що означало, по суті, ревізію результатів виборів. На жаль, і команда Ющенка не все продумала, тому країну й досі «штормить». Віктору Андрійовичу ще не вдалося своїй команді відмовитися на поділ на «своїх» і «чужих», тому вона часом програє. А ставити треба на ефективність і конкурентноспроможність.
Лариса РЄПКА, студентка 3 курсу філологічного факультету, спеціальність — журналістика:
— Як вам вдалося досягнути такого успіху — стати головним редактором такої прогресивної газети?
Л.І. : Мене часто запитують, мовляв, чи є у нас національна школа журналістики, маючи на увазі сьогоднішніх журналістів, які, ясна річ, багатьом не подобаються. У відповідь кажу про те, що в українській історії була й інша журналістика. Хіба В'ячеслава Липинського не можна назвати українським журналістом?.. Або хіба публіцистику Лесі Українки не можна вважати внеском в українську журналістику?.. В радянські часи також були кореспонденти, які писали про долі повоєнних вдів чи завдані бюрократами кривди талановитій молоді.
...На початку 90-х я була парламентським кореспондентом у парламенті першого скликання, редактором відділу політики і заступником головного редактора у тоді першій приватній газеті «Киевские ведомости», яка мала 600-тисячний тираж! Хочу зауважити, що вимальовується парадоксальна закономірність. Ми кажемо, що з року в рік демократії в Україні стає більше, а парламенти — все гірші. Над цим варто задуматися. Отже, «Киевские Ведомости» — це був дуже сильний відрив від традиції радянської преси. Можливо, пам'ятаєте TV програму Олександра Ткаченка «Післямова» — хороший зразок тогочасної журналістики. Потім, знову ж таки, після 99-го, всі процеси загальмувалися. І, скажімо, програму «Епіцентр» В'ячеслава Піховшека не можна жодним чином порівняти з «Післямовою». Далі я обіймала посаду прес-секретаря в уряді, пізніше — редактора інформаційних програм СТБ, вела програму «Вікна в світ», а потім якийсь час разом із Дмитром Кисельовим — «Свободу слова» на ICTV. І вже з 1997 року я головний редактор «Дня».
Тетяна КИРИЛЕНКО, студентка 2 курсу філологічного факультету, спеціальність — журналістика:
— Дедалі більше з'являється безкоштовних щоденних газет, які роздають просто на вулиці. Як при цьому виживатимуть вже існуючі інтелектуальні видання, зокрема «День»?
Л.І. : Складно, але «День» має зовсім іншу нішу. Наша аудиторія — досить вимоглива. У всьому світі відбувається структуризація в газетному просторі: є такі газети як Wall Street Journal, а є хороші таблоїди. Українська ситуація не накладається повністю на світову. І ми повинні зробити ще дуже багато, щоб мати лише легкий клопіт — сидіти на дивані і гортати журнальчик з анекдотами та гороскопами. Тому скажу так, хто хоче досягати чогось в суспільстві, читатиме те видання, яке його розвиває, а хто не підвищує планку — те, яке його розважає.
— Чи відчуваєте ви тиск сьогодні, принаймні, спроби вплинути на редакційну політику у зв'язку з політичною ситуацією, що склалася? (записка із залу):
Л.І. : Зараз проблема в іншому. Цей вплив не здійснюється напряму. Поки що. Доки не переможе якась із сторін. А я б дуже хотіла, щоб перемогла не якась із сторін, а та вища планка української політики, за якої цей влив буде вже неможливий, надійдуть інвестиції, і не тільки через чемпіонат Європи з футболу, а загалом, коли буде очевидно, що працюємо за правилами, буде більше грошей на ринку і більше реклами, можна буде залучати кращих журналістів і створювати більше якісних проектів...
— Хто і що заважає створенню громадського телебачення? (записка із залу):
Л.І. : Найперше скажу, що в нас є національне телебачення, яке ми як платники податків утримуємо. Я не бачу жодної проблеми, щоб воно працювало як суспільне. Чому Перший канал не працює як суспільний? Тут ще виникає питання — яке ми хочемо бачити суспільне телебачення за свої гроші? Щоб там йшла «Світська хроніка» чи історична програма «Далі буде» з Андрієм Охрімовичем, на місці якої, до речі, зараз й поставлена «Світська хроніка». Це виглядає жалюгідно. Якщо проаналізувати російське телебачення, можна побачити, скільки культурних програм, історичних та документальних фільмів демонструється. От сьогодні ми з вами у Чернівецькому університеті обговорюємо важливі речі. Чи звучать порушені вами питання в київських студіях? Насправді, ідей щодо суспільного телебачення багато. Їх треба обговорювати і потроху втілювати.
Владислав ВАКУЛОВИЧ, студент 3 курсу філологічного факультету, спеціальність — журналістика:
— Чи можна після закінчення університету спробувати дописувати у «День»?
Л.І. : Думаю, ви вже можете це робити, наприклад, викласти свої думки щодо нашої зустрічі. Треба сказати, після кожної зустрічі в університетських аудиторіях у нас з'являються нові автори, експерти, майбутні журналісти... На жаль, молодих журналістів не можемо відразу взяти, тому що вони знають теорію, але не мають практики. Натомість пропонуємо таку співпрацю. Школа як така, можна сказати, є. У липні до нас, у Літню школу журналістики, приїздять студенти звідусіль. Потім у Києві є, на мій погляд, вдала спроба створити Школу якісної журналістики. Я на першому засіданні там викладала і мені дуже сподобалися молоді журналісти, які вже працюють, але хочуть далі розвиватися. Можливо, ви, Владиславе, напишете туди заявку (адреса у нашій газеті) і у цій Школі зустрінемося. Як ні, приїжджайте в «День».
Володимир ФІСАНОВ, професор кафедри міжнародної інформації:
— Ми, викладачі, маємо справу зі студентами, які завтра творитимуть нову Україну. Іноді я відчуваю не те що безпорадність, однак не можу окреслити для них більш радісні переспективи у тому політичному та економічному хаосі, що є зараз. А ви зі свого досвіду можете вказати на певні точки опертя для молодих людей?
Л.І. : Очевидно, передусім ви маєте вселити в них розуміння, що вони — у своїй країні. Зараз, в умовах свободи, треба твердо стояти на своїй землі й здобути стійкі позиції. Тому давайте їм якомога глибокі і всесторонні знання. Думаю, що освіченість додаватиме студентам сили та впевненності. Такий настрій повинен панувати в вищих освітніх закладах, які особливо відповідальні за ауру суспільства. В музеї Харківського університету я бачила вражаючу карту більш, як столітньої давності, на якій Україна була поділена на навчальні округи і кожен університет був опікуном певного округу. Саме такий час переживаємо зараз і таку маємо потребу. Університети мають бути опікунами цілої території, а студенти повинні бути провідниками: бувати в школах, училищах, в селах, збирати історичні матеріали, усні свідчення тих, хто пережив Голодомор... І це буде розвиток не тільки того чи іншого навчального закладу, а всього суспільства.
Хочу ще розказати дещо про Острозький клуб — клуб неформального інтелектуального спілкування молоді. В Острозі на Рівненщині у ХVI столітті була академія, яка відродилася вже в незалежній Україні. Зараз — це потужний освітній заклад, що поєднав українську ідентичність з кращими європейськими традиціями. Саме там виникла ідея Клубу, який об'єднує студентів з багатьох університетів. Це — завдання внутрішньоукраїнької інтеграції, бо ми не можемо, інтегруючись в Європу, не знати один одного всередині країни. Я запрошую всіх студентів ознайомитися з сайтом Острозького клубу (www.club.uosa.uar.net) і, можливо, стати його членом. На майбутнє це може бути клуб, який допомагатиме один одному просуватися по життю. Це не просто клан чи корпоративність, а поділяння певних поглядів.
Тому всі шанси, які маємо, треба вміти оцінити й налаштуватися якомога ефективніше скористатися ними.
ВРАЖЕННЯ
Тамара МАРУСИК, проректор з науково-педагогічної роботи з питань навчально-виховного процесу Чернівецького університету:
— Мене, історика за фахом, дуже цікавили книжки із бібліотеки газети «День», зокрема «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса». У кожній сконцетровано стільки важливого і необхідного матеріалу, що не потрібно шукати в інших джерелах. Це, фактично, майже повна інформація про ті чи інші аспекти соціально-економічного, суспільно-політичного, культурно-духовного життя в Україні різних часів та про тогочасні відносини українців зі своїми сусідами. Я особливо цікавлюся ХХ століттям в українській історії, оскільки займаюся темою ітелігенції 40—50 х років. Хоча заразговорю з позиції історика, проте переконана, ці видання цікаві й для пересічного громадянина.
До того, я познайомилася з альбомом «Мої університети». Це, мабуть, збірний портрет сучасного українського студентства. Він, треба сказати, доволі привабливий. Читаєш запитання й думки молодих людей і усвідомлюєш, що вони, очевидно, через те, що виростали в умовах свободи, прогресивніші за нас. І слава Богу! Гадаю, що «Мої університети» матимуть продовження (вже назбирується матеріал) і, скажімо, в «Моїх університетах 2» буде згадка про нашу з вами дискусію тут, у Чернівецькому університеті.
Володимир ФІСАНОВ, професор кафедри міжнародної інформації:
— Вважаю, що сьогодні дуже актуальна проблематика українсько-російських відносин (викладач в руках саме тримав книжку «Дві Русі». — Ред. ). Тому що в Україні на глибинному рівні відбувається зіткнення ідентичності. Колись один з відомих філософів писав навіть не про дві, а про три: західноукраїнську, малоросійську і новоросійську. Мабуть, оця малоросійська у нас як скрепка між західноукраїнською та новоросійскою ідентичностями, тому й виникає оця проблема. Тобто політичні суперечки — тільки верхівка айсбергу, підгрунття ж — дуже складне. І нам потрібно все зробити, щоб створити єдину сучасну політичну ідентичність в Україні. Власне, про це підгрунття йдеться у книжці «Дві Русі». А без розуміння його не зможемо думати про сьогодення і робити його кращим.
Тадей ЯЦЕНЮК, професор кафедри історії України Чернівецького університету:
— Читаючи одне із інтерв'ю Лариси Івшиної, яке, до речі, мало оригінальну назву — «Я пропоную ввести мораторій на критику нашого менталітету», звернув особливу увагу на її цікаве твердження про те, що історія українського народу має колосальний матеріал для українського майбутнього, бо добре виправляє українцям спини. Правда, щоб не згинатися, нам треба пам'ятати свою історію.
Я як історик хотів би зупинитися на одній із книжок «Дня» — «Дві Русі». Це — системний аналіз наших з росіянами взаємовідносин від найдавніших часів до сьогодення. Тут все детально відтворено, зокрема проникнення Росії не тільки на територію України (територіальний фактор), а проникнення і в ідеологію, культуру, свободу та нищення цього всього. До речі, «Дві Русі», видані російською мовою, є в Українському домі в Москві. Я знаю реакцію на неї деяких російських істориків — вона... позитивна.
Це видання дуже важливе, як і решта книжок з газетної бібліотеки. Я думаю, при активній участі газети «День» культурно-історичне життя в Україні ставатиме все більш насиченим, наповненим. Бо, як казав Олександр Довженко, народ, який не знає своєї історії, є народом сліпців. Ці слова до певної міри стосуються і нас з вами. Тож не будемо сліпцями.
Юрій МАКАР, завідувач кафедри міжнародних відносин Чернівецького університету:
— Я — постійний читач «Дня». Найбільше мені імпонує висвітлення в цьому видань питань міжнародного життя, а також — української історії. Часто доводиться чути, мовляв, в нашій історії багато білих плям. Як на мене, це — велика суцільна біла пляма. Хіба не про те свідчать книжки із бібліотеки газети?.. Вони виявилися дуже необхідними в моїй роботі, тому придбав перших три, як тільки вони вийшли друком. У моїй викладацькій діяльності провідною є тема україно- польських стосунків. Отже, «Війни і мир» дуже знадобилися, тим більше, що до того я збирав газетні вирізки з даної проблематики. «Війни і мир», на мій погляд, передусім цінна тим, що у книжці запропонована історія україно-польських відносин не стільки, може, на міждержавному рівні, скільки на міжлюдському. У цьому контексті цікавий розділ про культурне співжиття двох народів. Крім того, надзвичайно важлива підбірка матеріалів про події на Волині у 1943—1944-х роках. По-перше, тому, що це було зовсім недавно і ще живі свідки, а, по-друге, це одна з тих трагедій, за яку ми один в одного попросили вибачення, кажучи: «Прощаємо і просимо пробачення».
Взагалі, книжки «Дня» працюють на те, аби українці пізнавали себе самих і усвідомлювали своє місце в європейському домі, а також консолідувалися всередині власної країни.
