Вінниця — вже друге місто, яке цього року відвідала наша фотовиставка, що вже традиційно супроводжується читацькою конференцією та акцією «Подарунок рідній школі».
Вінниччина не є terra incognita для «Дня». Там живе багато наших читачів і партнерів. Однак, як показала остання зустріч, ми ще багато чого не знаємо про вінничан. Як і вони про нас.
Кілька слів про особливу вінницьку атмосферу. Зал бібліотеки, розрахований на 150 осіб, ледь умістив усіх бажаючих долучитися до дискусій. Та й сама Вінницька обласна бібліотека ім. К. Тімірязєва вразила динамізмом і сучасністю. Її директор Наталія Морозова розповіла «Дню» про багато нових проектів, які вони реалізовують, аби вберегти «живого» читача. Один з останніх — соціальний проект безкоштовної телефонної лінії для людей з обмеженими можливостями. Тепер у Вінниці людина з вадами зору або ж обмежена в пересуванні може, зателефонувавши за відповідним номером і вибравши потрібне контекстне меню, послухати книгу, яка її цікавить. Приклад Вінницької обласної бібліотеки є безпрецедентним. У той час, коли більшість скаржиться на недофінансування та недостатню підтримку з боку держави, колектив бібліотеки разом з директором власними силами та інноваційними ідеями вирішує суспільні проблеми.
Хоча Вінниця і не так далеко від Києва, проте багато хто з учасників, які прийшли в той день на конференцію «Формування історичної пам’яті молоді» до Вінницької обласної бібліотеки ім. К. Тімірязєва, чули про газету «День» вперше(!). Цікаво, що саме ці люди залишилися до кінця зустрічі. Хоч часто з різноманіття інформації, якою годує український медійний простір, молодь сьогодні вибирає те, що легше, простіше, доступніше, «гламурніше». Прикро, що Міністерство освіти та науки України, надаючи книгам «Бібліотеки газети «День» гриф «Для використання в якості допоміжної літератури в навчальному процесі середньої школи», не потурбувалося поінформувати структури, які є в його підпорядкуванні, про існування такої літератури.
Три години дискусій, запитань, відповідей, роздумів — і вже навіть ті, хто прийшов не за власним бажанням, зрозуміли, що потрапили в середовище, яке культивує інтелект свідомої нації, нації зі справжнім успішним майбутнім, а відтак відчули бажання долучитися до цієї «лабораторії».
Одна з учасниць — студентка першого курсу Вінницького державного педагогічного університету Анастасія Герасимовська, на наступний день після зустрічі надіслала на e-mail редакції «Дня» свої враження. Уривки з листа друкуємо в газеті:
«...Робочий вівторок не «пропонував» нічого особливого: дорога до університету, сіра погода, настрій не з найкращих. В університеті вже чекало доручення деканату про обов’язкову присутність на конференції газети «День». Газета «День»... Знайома назва, але що це? Скоро другий тур виборів президента, можливо, знову агітаційна кампанія?
...Після закінчення зустрічі в наших душах все більше розгоралася свічечка надії та тепла. Напевно, кожен всерйоз замислився про поставлену перед собою планку, за що дуже дякую та бажаю надалі так потужно та продуктивно йти до мети, а мета у нас — бути сильною, освіченою, згуртованою молодою нацією.
Писала вночі, тому так і відсилаю».
Такі листи, немов реакція організму на подразник, дозволяють вірити в те, що українське суспільство живе й воно хоче живитися інтелектуальним продуктом.
Зустрічі «Дня» зі студентами завжди відрізнялися свіжістю та насиченістю. Тож вінницька дискусія не стала винятком. І хоча сміливості бракувало (тому багато запитань надходило головному редактору «Дня» у формі записок із залу), проте за змістом дискусія, що розгорнулася, позмагалася б із полемікою наукових конференцій за участю досвідчених практиків. Цікавило аудиторію й питання історичної пам’яті, й питання двомовності, і те, як відбираються матеріали до публікацій у «Дні», про що треба писати, аби бути цікавими для друку в газеті, кому «День» завдячує своєю популярністю і хто є його душею, чи читають газету українські політики й чому мовчить Євген Марчук...
Ресурс газетної шпальти обмежений, тому наводимо лише уривок із тригодинної дискусії у залі Вінницької обласної бібліотеки ім. К. Тімірязєва.
Питання із залу: — Чому Джеймс Мейс вибрав «День», а газета — його?
Лариса Івшина: — Якщо ви робите те, що людям важливо, тоді до вас приходять ті люди, які це можуть оцінити. Тому я не уявляю, куди б ще Джеймс міг піти. Вибору в нього особливого не було.
Зараз відбувається легка міфологізація його постаті, зокрема в тому, що в Україні Джеймсу було дуже добре. Джеймс Мейс прийшов до нас тоді, коли він був безробітним. Він приїхав в Україну «лікувати українську історичну пам’ять», а затребуваності такої у в українців не було, за винятком невеликих груп людей, розсіяних по всій країні.
Джеймсу було гірко бачити той стан, який ми, живучи тут, можливо, й не помічали. У радянський час ми всі думали, що живемо більш-менш нормально. А з погляду людини вільного світу ми були доволі дивним суспільством.
Джеймсу справді не було де працювати й за що жити. І якби в нас не було англомовного тижневика, то він, можливо, ми б і не познайомились з Джеймсом. Ви знаєте, з самого початку він працював як редактор англомовного видання. І я так само спочатку не знала ні предмету його наукових досліджень, ні його самого. Але ми йшли якимись паралельними курсами, тож потім відбулося це зближення.
Питання із залу: — Чому мовчить Євген Кирилович Марчук?
Л. І.: — Для мене це питання десятиліття. Воно супроводжувало і супроводжує мене увесь час з 1999 року. Тоді всім здавалося, що Євген Кирилович недостатньо «голосно» говорив. Проте здатність суспільства чути залежить не лише від можливості політика голосно говорити, а й від того, чи люди готові чути і сприймати те, що кажуть.
Тоді багато хто був готовий почути Євгена Марчука, хоча й цензура була жорсткою, не порівняти з сьогоднішньою, й інтернету не було. Утім, Україна розминулася зі своїм шансом, зокрема й через несформоване уявлення про кандидатів. І через страхи, на яких вміли спекулювати.
В 1999 році висувався ще один кандидат від тодішньої Канівської четвірки. Що в нього було на «вагах», щоб змагатися з Марчуком? Була освіта, мова, державний досвід? Нічого цього не було, але була затятість: «Я маю бути — бо я хочу». Чим це закінчилось — для нього і для країни? Ще й сьогодні український світ не може позбутися таких «претендентів», які нічого за собою не мають, але претендують. Тому так і виходить: неосвіченість має керувати освіченістю.
І на цих виборах знову повторення: у 1999 році четверта позиція була у Марчука, у 2010-му — у Яценюка. І знову купа дискусій щодо неправильної компанії, щось він не таке і не так робив. Так було. Але ж треба вибирати на основі важливіших речей. Освічених людей потрібно обирати. Десять років тому цього не робили, і досі не навчились.
Тетяна НАЗАРУК, учениця дев’ятого класу Вінницької ЗОШ №27: — Наша історія знає багато прикладів відважності українців, які під керівництвом мудрого керівника боролися за визволення своєї Батьківщини. Зараз Україна є незалежною державою, проте велика кількість наших співвітчизників зневірилися у власній силі, у власній значущості для держави. Що, на вашу думку, могло б повернути українцям відчуття приналежності до життя країни?
Л. І.: — Беззаперечно, у багатьох людей є багато підстав для зневіри, але все-таки треба пам’ятати, що Україна переживала і складніші часи — і мова заборонялась, і землі були поділені.
Сьогодні ж, перш за все, люди на макрорівні повинні навчитись інакше ставитись до себе. Спробуйте починати свій день з посмішки, зробіть це щоденною ранковою гімнастикою. І ви побачите, як світ навколо вас почне змінюватись.
Насправді інтелектуальне коло однодумців — на відстані витягнутої руки. Введіть в пошуковій системі «Острозький клуб» (клуб вільного інтелектуального спілкування молоді, створений у червні 2006 року під час проведення всеукраїнської конференції «Дні науки 2006» в Національному університеті «Острозька академія» студентами Острога, Одеси та Києва під патронатом головного редактора всеукраїнської газети «День» Лариси Івшиної. — Ред.), зайдіть на сайт і подивіться скільки навколо вас молодих, енергійних, інтелектуальних людей шукають спілкування, хочуть творити українське середовище. Треба об’єднуватись. Потрібно самим активно створювати наш світ.
Не дайте «болоту» зробити вас його жертвами. Повіривши в себе, ви повинні стати центрами кристалізації нової якісної країни. І не варто піддаватися зневірі. Так, на даному етапі склалась така ситуація, що у нас не дуже якісні політики, і на те є певні причини. Але це зовсім не означає, що Україна від цього повинна страждати аж так сильно. У нас є багато ціннісних переваг. І ми повинні взяти це на озброєння. А політиків — змінювати.
На початку зустрічі відчувалася напруга передвиборного часу. Підозра прихованого політичного підтексту не давала спокою новим знайомим «Дня». На другій годині дискусії у черговій записці, надісланій із залу, автор запитував головного редактора, чи можна побачити на сторінках нашої газети приховану підтримку політичних сил чи їхніх лідерів. На це Лариса Івшина відповіла, що «День» не має потреби приховувати свої погляди. Газета відкрито заявляє про свою позицію. Щоб це розуміти, потрібно читати «День».
Як справедливо зазначила учениця 11-го класу Жмеринської ЗОШ I—III ступенів Діана Лелюк, «День» — візитівка українського народу. І справді, автори газети неодноразово писали про необхідність існування телевізійного аналогу газети, побудованого за такими ж принципами та баченням розбудови української державності. «Повірте, я б теж цього хотіла. От коли ходитимете на зустрічі з політиками, запитайте, що вони особисто роблять для того, щоб українці дивилися адекватне українське телебачення. За радянського часу, при всіх його проблемах, цензура сприяла пошуку якісних матеріалів. Умови волі — вони інші, але обов’язково мусять формувати якісні запити, тому так важливо, щоб у бібліотеках, газетах, а найперше — на телебаченні був якісний, розумний продукт. Нам усім, тим, у кого є попит на правду, потрібно бачити, що нас немало. Мені важливо бачити, що ви такі. А вам — що я є і готова ділитися своїми думками, підтримувати, переконувати», — відповіла Лариса Івшина.
Людина 90% інформації засвоює візуально, тож те, про що у Вінницькій обласній бібліотеці учасники слухали, у галереї «ІНТЕР’Шик» вони мали можливість побачити в роботах, представлених на фотовиставці «Дня»-2009, яку напередодні вже встигли побачити в Києві, Луцьку та Житомирі. Тут знову був сюрприз, адже такого масштабу мистецький проект, як галерея, що прийняла у Вінниці фотовиставку «Дня», знайдеться не в кожному місті.
Ті, хто прийшли на зустріч із «Днем», показали попит на якість. Коли сьогодні за чашкою кави в кав’ярні, в тролейбусі чи за сімейним столом точаться розмови про майбутній вибір у контексті хто гірший, а хто кращий, тут, за переглядом фоторобіт, говорили про запити на сучасне й уроки нашої історії. І про те, що культура і духовність — навколо нас. Їх треба бачити і підтримувати. І фотографувати треба душею. Незабаром буде оголошено новий фотоконкурс «Дня», тож ті вінничани, які справді відчули потребу в естетичному та інтелектуальному, зможуть спробувати свої сили. Ми будемо раді бачити нові імена. І не тільки на фотовиставках, а й на шпальтах «Дня».
ВРАЖЕННЯ
Оксана НЕСТЕРОВИЧ, мистецтвознавець галереї «ІНТЕР’Шик»:
— Для Вінниці фотовиставка «Дня» — дуже яскрава подія. Незважаючи на те, що в нас є фотоклуби й працюють дуже цікаві фотохудожники, але та палітра, той спектр поглядів, які ми побачили на цій виставці, вони приголомшують. Адже персональна фотовиставка, навіть дуже професійного фотохудожника, не здатна охопити стільки емоцій, подій, сфер життя. Знімок — це той спектр емоцій, який фотограф переживає щодо навколишнього світу.
Тут зроблена настільки цікава виставка, що резонанс у Вінниці неймовірний. Дуже багато людей відвідує. З моменту відкриття з 10.00 ранку й до 18.00 у нас постійно відвідувачі. Дуже багато людей із задоволенням голосують. Роботи не залишають глядачів байдужими.
Як на мене, то дуже добре, що не підписано, де роботи професійних фотографів, а де непрофесійних. Адже високий рівень усієї виставки відчувається. Усі роботи, які тут представлені, зокрема й роботи дітей, дуже цікаві та якісні.
Особливо цікава номінація для фотохудожників-початківців, дітей. Якщо вона у вас розвиватиметься й надалі, то вже скоро в Україні з’явиться дуже багато хороших, професійних фотохудожників.
Наталія МОРОЗОВА, директор Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Тімірязєва:
— Читацька конференція в нашій бібліотеці — знакова подія. Вона зібрала аудиторію і відповідала заявленій темі.
Спочатку ми хвилювалися, чи достатньо правильно ми підібрали цільову категорію учасників. Звичайно важливо почути, що думає молодь і чи читають вона серйозну періодику. Інколи, проводячи моніторинги, дивимось, чим цікавиться сьогодні молоде покоління. Дуже рідко в поле зору потрапляє серйозна література, періодика, яка не стосується навчання, зокрема реферативної роботи чи написання курсових, дипломних.
Коли ми побачили аудиторію, яка прийшла на зустріч із «Днем», і коли вони почали ставити запитання, порушувати дискусійні проблеми, то ми були приємно вражені.
Зустріч газети «День» із читачами у Вінниці показала нам, зокрема колективу нашої бібліотеки, те, що ми вже встигли призабути. Проводячи заходи більш декларативного характеру, ми забули, як то цікаво й пізнавально — порушувати дискусійні питання і обговорювати їх у широкому колі однодумців і опонентів.
Людмила ЖАЛОВАГА, завуч Жмеринської ЗОШ І—ІІІ ступенів №4:
— Фотовиставку «Дня» я відвідую щороку. І щоразу я бачу інший — новіший — сучасніший погляд. Культ життя на фотовиставці «Дня» відчувається. Зусиллями талановитого колективу підібрані чудові роботи і створена атмосфера, яка дарує позитивні емоції нам, відвідувачам.
Рівень культурних запитів українців, на превеликий жаль, сьогодні ще дуже низький. Правильний «смак» у нашому суспільстві ще потрібно розвивати, виховувати отакими заходами, як фотовиставка «Дня», конференції, зустрічі у студентських аудиторіях, які проводить газета.
Наше сьогоднішнє молоде покоління, на жаль, мало читає, захоплюється іншими більш примітивними речами. Тому нам треба більше докладати зусиль аби вони спілкувались із хорошим, тягнулись до прекрасного.
Мені дуже приємно, що мої учні, які прийшли сьогодні зі мною на зустріч із «Днем», долучались до дискусії. Гарно було спостерігати за нашою одинадцятикласницею Діаною, яка ставила так багато цікавих запитань для головного редактора «Дня».
Павло КАЛЕНИЧ, директор СТОВ «Ольгопіль»:
— Поштовх до розбудови самосвідомості суспільства дають отакі виставки, як фотовиставка «Дня». Вони готують ґрунт для зростання України. У нас біда в тому, що коли починаємо говорити про націоналізм, то це ніби говоримо про щось погане. Але ж якщо людина любить свою мову, землю, культуру, традиції, то це ж прекрасно. Кожна людина в душі повинна бути націоналістом, і не цуратися свого коріння, своєї батьківщини. Тоді життя в Україні піде на краще. А поки нам шлях духовного і культурного розвитку диктують політики, то нічого не зміниться.
Лариса ТИМЧЕНКО, незалежний журналіст інтернетвидань Вінниччини:
— Зараз потроху мистецтво фотографії знецінюється. Псевдомайстрів фотографії розвелося багато, і пробитись у світ дійсно талановитому не легко. Добре, що газета «День» такими акціями дає поштовх для розвитку кожного, хто відчуває в собі хист до цього ремесла.
Андрій ЗАПОРОЖАН, голова студентського профкому Вінниччини:
— Експозиція показала нашу багатогранність, а не вульгарність. Я не про перенасичення непристойністю на екранах, а про відсутність культури мовлення, духовності. Все те, що нам показують, не віддзеркалює реальності України. Наша нація набагато цікавіша. І саме це підкреслила фотовиставка «Дня».
Я колись займався фотографією і скажу просто — це супер! Саме такими мусять бути засоби масової інформації — на крок вище від суспільного рівня, щоб суспільство підтягувалося і росло, а не навпаки — ще більше деградувало.
Те, що загальна культура й зацікавленість темами патріотизму, національної ідентичності, власної культури, духовності наших ЗМІ спадає, — небезпечний для нас як народу показник. І тим більше приємно, що саме газета «День» тримає планку і стоїть на щабель вище, підтягуючись до якої, ми можемо рости й відбуватися як нація.
Хоч би який був прекрасний будинок, але він матеріальний, і якщо в нього не заселяться люди як духовний вимір, він спустошиться і розвалиться через кілька років. Так само й країна. Хоч би які були прекрасні економічні показники, але якщо всередині країни серед її громадян не буде духу нації — не буде країни.
Україні й українцям потрібен лідер, який має бути рупором національної ідеї. Має знайтися хтось сміливий, хто поведе народ або покаже, куди йти.
Ігор МАРЧУК, голова Клубу успішних підприємців:
— Політична ситуація в країні — як два боки медалі. З одного ті, хто керує державою, з іншого — народ, який живе в цій державі. І вони — як два береги однієї ріки, живуть відокремлено один від одного. Якщо держава думає, що вона дбає про народ, то ми, підприємці, можемо сказати, що нехай вона думає, що ми платимо податки. Бізнес на владу сьогодні жодних надій не покладає і на будь-яку підтримку не розраховує.
Але це не стосується народу. Бо серед українців не видно розколу, який афішують політики. Для людей є одне суспільство, не поділене на Захід і Схід України. Мовне питання — це також штучне питання. Всі розуміють, що Україна одна і мова в неї одна — українська, а розмовляти можна хоч китайською, нема заперечень. Тому політики першого рангу мали б думати про інтелектуальний, освітній, культурний, духовний розвиток нації.
Світла в очах українців більше, ніж темряви. І це показує виставка газети «День». Вона емоційно заряджена, тож не так уже все й погано в Україні, як нам весь час намагаються втлумачити.
Тая БАКАЛЕЦЬ, студентка третього курсу Вінницького державного педагогічного університету ім. Михайла Коцюбинського:
— На зустріч із «Днем» нас відрядили з деканату, ми погодилися, тому що це заходи, які допомагають розвивати наш кругозір. Я особисто газету «День» бачила на розкладках у газетних кіосках, але не купувала. Тепер зрозуміла, що її варто купувати. Таких видань, як «День», не вистачає.
Молодь, ніде правди діти, не любить читати історичні книги і змістовну періодику, тож те, що «День», як ми сьогодні переконалися, така популярна серед студентства й навіть школярів, говорить про її важливість для формування світогляду майбутнього української нації, інтелектуального майбутнього, яке прагне знань, і знань правдивих, а не перекручених.
Володимир ВОЛОВОДЮК, отаман Вінницького козацького полку:
— Політики вже багато зробили, щоб роз’єднати нас, і продовжують це робити, тому що їм це вигідно. Але я сподіваюся, що та історична пам’ять, яку «лікує» сьогодні «День», все-таки є в українського народу і вона змусить нас відчувати себе єдиним монолітним суспільством із високими духовними запитами.
Володимир КОЗЮК, меценат, художник, колекціонер:
— Держава наша молода, а культурне середовище ще молодше. Проголошення незалежності не означало початку розвитку культурного середовища в суспільстві.
Середовище для розвитку таланту в Україні більш-менш присутнє, обмежень жодних немає. Однак прикро спостерігати ту ситуацію, коли чудові талановиті виставки не «розкручених» майстрів залишаються поза увагою преси. Тому через вашу газету я б хотів звернутися до журналістів, аби вони під час вибору — висвітлювати чи не висвітлювати певну культурну подію — звертали увагу в першу чергу на те, що саме ця інформація нестиме для українського народу, для формування його національної ідеї та самосвідомості. Це потрібно, а не те, що часом можна побачити в українських медіа, на зразок калюжі крові й понівечених тіл тварин, людей під соусом «сучасного» мистецтва.
А такі виставки, як-от і фотовиставка «Дня», здається, перебувають у інформаційному вакуумі: немає достатньо реклами, аби навіть ті люди, яким такі заходи цікаві, могли дізнатися про них і прийти подивитися.
Володимир ОНИЩУК, директор товариства «Аверса Україна»:
— Фотовиставка «Дня» — це інший — свіжий — погляд на Україну. Те, що підмічають фотографи, не завжди помітно нам. У цьому й багатство та цінність документальної інформації, яку несе кожна фотографія виставки. В ній поєднано державні процеси та процеси, які відбуваються в окремій особі. А Україна завжди була і є багатою на яскраві особистості. В нас достатньо сильних політиків, істориків, які можуть об’єднувати українців в одну велику успішну країну Україна зі свідомим, високодуховним, освіченим і незалежним народом. Інша справа, що в правдивих патріотів не завжди є така можливість. І це засвідчили останні виборчі перегони — показали відсутність справжньої демократії в суспільстві. Небагато засобів масової інформації можуть дозволити собі об’єктивно говорити про всі політичні сили.
