До скандалів загалом українське суспільство звикло. Та ось скандалу за участю Міністерства культури і туризму не було давно. Аж тут — рішення Мінкультури, яке не просто зчинило галас у підвідомчих установах, а зачепило святая святих багатьох українських політиків — так зване мовне питання. Маємо на увазі рішення про дубляж фільмів українською мовою. Та здивувала не тільки і не стільки суть ситуації, скільки тверда позиція міністра Василя Вовкуна та його послідовність у протистоянні «організованим акціям протесту». Про це говорили багато, проте мало хто з мас-медіа звернув увагу на інші сторони роботи міністерства.
Міністр культури і туризму Василь Вовкун не став чекати, коли його запитають, як працює міністерство. Він сам прийшов до редакції прозвітувати перед читачами «Дня» за піврічну роботу МКТ, його здобутки та проблеми. Як людина, що багато років пропрацювала в сфері культури, він знає, як має працювати Мінкультури. Наскільки реальним виглядає зараз проект «Національна культура», поцікавилися журналісти «Дня».
— Пересічний платник податків часто себе запитує — навіщо він утримує власним коштом усі державні установи? Відповідно, у нас виникає майже таке філософське запитання — навіщо потрібно Міністерство культури та туризму? До речі, в деяких країнах Заходу аналогічної установи взагалі не існує.
— Міністерство культури потрібне доти, доки воно не виконає своєрідну посередницьку культурну місію. Я поясню. Давайте спробуємо назвати великі культурні громадські рухи — їх небагато. Тож доки громадський рух в Україні не стане органічною частиною суспільства, доти Міністерство культури має працювати. Коли ж громадський рух набере всеохопного звучання і буде самодостатнім, тоді ми зможемо сказати, що Міністерство культури, можливо, вже виконало свою роль. Формуванню цієї громадської платформи маємо сприяти ми, але чи це завдання лише міністерства? Суспільний рух має «рости» знизу, утворюватись органічно. Чому він у нас так погано розвивається? На це запитання є відповідь. Україна — надто складна країна в багатьох аспектах, зокрема у плані функціонування еліт. Не буду оцінювати, хороша чи погана українська фінансова, політична еліта. Проте сьогодні її представники стали більш толерантними до вітчизняної культури. Ще вчора вони її розглядали як не свою. Їхнi голоси та гроші працювали, в основному, на російську культуру, і якщо закладалися основи громадянського суспільства, відкривалися якісь фонди, що підтримувались ними матеріально, значить, вони, знову ж таки, працювали більше на чужинську культуру, аніж на свою. Поки не об’єднаються політична, економічна і творча еліта, ми не можемо говорити про сприятливі умови для розвитку культурного процесу. Не останню роль, до речі, в цьому відіграє інформаційний простір, який є абсолютно не контрольованим з боку суспільства.
Хочеться сподіватися, що наше міністерство виконає свою посередницьку місію між культурою і суспільством. Може бути, що тоді воно звернеться до мінімізованих державних завдань, бо, так чи інакше, кожна країна сьогодні озброюється культурою як конкретною ідеологією. Якщо взяти за приклад пострадянський простір, то бачимо, що культура — це сильна зброя. Для нашого північного сусіда — Росії — культура стає одним із дуже важливих чинників впливу на колишні республіки Радянського Союзу, які стали незалежними. Вони використовують спосіб «захисту» російської культури у будь-якій державі. Якщо говорити про США, то американська ідеологія закладена у всьому американському культурному продукті, від якого так захищається Європа (скажімо, законодавство Франції досить швидко і тонко реагує на такі виклики). Останнє рішення, яке, до речі, прийняв парламент Туреччини з питань культури, стосується іншомовних назв чи іноземної мови в інформаційному просторі. Тож сьогодні культуру можемо розглядати як ідеологічний елемент загальнонаціональної політики.
Поки що функція міністерства здебільшого зводиться до вимагання від держави грошей на свою галузь. Але, відверто кажучи, в більшості держав теж дуже важко вибивати гроші на культуру. Наприклад, в Берліні є три оперні театри, і це страшенний тягар для бюджету! Але весь світ знає — це імідж Берліну, і влада змушена їх утримувати.
Потрібно сказати про Український центр культурних досліджень, який як підрозділ МКТ має займатися інноваційною політикою і озброювати чиновника світовими тенденціями в галузі, корпоративними ідеями, розробляти законодавство, тобто бути мозковим центром міністерства. Ми покладаємо на нього великі надії.
Ми також хочемо вибороти у держави право не лише на передбачені бюджетні кошти, а й на певний процент від акцизного збору, від грального бізнесу. За таким принципом працює дуже багато країн. Уявіть собі, 1% від «алкогольних податків» — це 300 млн. грн., за ці гроші ми могли б знімати 30 художніх фільмів на рік.
Для мене національна культура — це й є національна ідея. Для нас національна культура, ставши національною ідеєю, може бути ідеологією, яка формує єдиний культурно-духовний простір України.
— Сьогодні ЗМІ повідомили, що ваш російський колега запропонував повернутися до системи держзамовлень у кінематографі. Для чого це робиться — зрозуміло: створення нових міфів і «патріотичне виховання» громадян, у тому числі — й наших. А чим ми можемо, так би мовити, відповісти? Чи є у вас комплексна цільова програма розвитку національного кіновиробництва?
— Говорячи про будь-які держзамовлення, перш за все слід звернути увагу на законодавчу базу. Днями на урядовому засіданні прозвучав перелік проектів законів, які уряд вважає найнеобхіднішими, щоб прийняти їх до літніх канікул. Від самого початку я казав Юлії Володимирівні, що у нас є можливість стати «найкультурнішим» урядом, бо до нас за 16 років жодного базового закону в сфері української культури не прийнято. Тепер вже один є, він називається «Про приєднання України до конвенції про охорону нематеріальної культурної спадщини» від 6 березня 2008 року. На засіданні уряду ми внесли проект закону «Про культуру», також у піврічний період ми створили законопроект «Про національний культурний продукт». А ще в наших планах — проект концепції державної програми розвитку культури і мистецтв на 2009—2013 рр., концепції загальнодержавної програми розвитку національної кіноіндустрії на 2008—2011 рр. У нас, врешті-решт, досі немає основного закону «Про культуру». Відповідно і вся термінологія, якою користуються в нашій галузі, — радянська. Україна не має жодного закону, який хоча б дав визначення національному культурному продукту, стимулював би нові процеси чи явища в українському культурному просторі! Ці необхідні нам закони мають бути створені й для сприяння розвитку національної кінематографії.
Рішення Конституційного Суду щодо законності дубляжу фільмів українською мовою зрушило розвиток українського кінематографа. За цей період в Україні для публічного показу було ввезено 77 назв фільмів, із яких 32 фільми в кількості 1680 фільмопоказів було озвучено українською мовою, 23 фільми в кількості 497 фільмопоказів було титровано українською мовою, і ще дев’ять фільмів з дев’ятьма фільмопоказами було синхронно перекладено українською мовою. За цей час валовий збір від кінопоказів порівняно з аналогічним періодом 2007 року зріс на 4%. Відповідно зростає кількість глядачів: за прогнозними оцінками, ми очікуємо до 16 млн. Не припиняється робота над побудовою або розбудовою кіномережі, база залів кінотеатрів цього року має зрости на 57%, двозальних кінотеатрів — на 10%.
На сьогодні ми не робимо держзамовлення, проте я уважно вивчаю таку можливість і працюю над питанням розвитку кінематографа. Скажімо, стара експертна рада не відповідала вимогам сучасності, ми змінили експертів, взяли більш підготовлених працівників. Тепер вони оцінюють і відбирають сценарії. Проте це не все. Наглядова рада повинна й далі стежити за фільмом, контролювати кошторис, слідкувати за витратами — аж до створення кінцевого продукту. Чому створюються такі рамки? Кожен режисер працює по-різному, ми зводимо все це до спільного знаменника. Існують державні замовлення на важливі історичні, суспільні теми, наприклад, про Мазепу, УПА, бій під Крутами та ін. На жодну ідеологічну тему не працює Кіра Муратова, хоча на Венеціанський фестиваль відібрано її фiльм «Мелодія для шарманки». До речі, на Московському фестивалі мала широкий резонанс стрiчка Романа Балаяна «Райські птахи». І над такими перемогами теж треба працювати всім разом.
Тепер перейдемо до технічної бази кіно. Ми прийшли майже на руїну кінематографа. Тепер хочемо побудувати хоча б одну кіностудію, яка б мала повний технологічний цикл. Зараз вивчаємо досвід різних країн. Нещодавно мої радники повернулися з Росії, де відстежували роботу по всіх кіностудіях. У Франції збираємося закуповувати сучасне обладнання. Ви розумієте, що зараз технології розвиваються дуже швидко, і для мене важливим питанням є купити перспективне обладнання, яке б працювало не рік-два. В жовтні—листопаді святкуватимемо 80-річчя Кіностудії ім. Олександра Довженка. До цієї дати треба добре підготуватися. Ми хочемо скоріше приступити до моделювання «українського Голівуда», який мав би насамперед завершений технологічний цикл виробництва.
Галузь кінематографа потребує реорганізації, можливо, це буде щось на кшталт гільдій за західним зразком. Тоді будь-хто, хто заїжджає на українську територію знімати або запрошений знятися, залишатиме певний відсоток своїх заробітків у бюджеті країни. Це також дасть можливість нашим кінематографістам тісніше бути у процесі, що зараз відбувається у світі.
Ми вже взяли на баланс міністерства всі українські фільми, які були зняті за часів Радянського Союзу. Вони не можуть бути нічиїми. Це є продукт, який створено в Україні, він має належати Українській державі та нації — й нікому іншому.
— Зараз проходить Міжнародний музично- культурний проект «Україна пам’ятає — світ визнає». Яка реакція на нього в тих країнах, де ви побували, чи є, так би мовити, «національні» особливості сприйняття? І взагалі — можна сказати, що ми маємо адекватне відображення теми Голодомору, історії в мистецтві?
— Ми побували вже в шести країнах. Перша країна — Ізраїль. Їдучи туди, ми розуміли всі ризики і виклики, стартуючи з цією програмою саме там. Але це було зроблено свідомо, щоб знати, чого слід остерігатися, і знати, чи цей проект справді відбудеться і чи він справді реальний. Ізраїлю, з болючим питанням Голокосту, близька тема Голодомору. Після акції в Єрусалимі я сказав, що Єрусалим оплакує український Голодомор. Ми весь час відчували тремтіння в душі від того, що відбувається. Вочевидь, і тому, що непогано підготувалися. Для виконання «Панахиди за померлими з голоду» Євгена Станковича на слова Дмитра Павличка ми запросили відомий Єрусалимський симфонічний оркестр, наш хор «Думку», нашого диригента Володимира Сіренка, солістів Тараса Штунду і Ніну Матвієнко, а читцем вибрали єврейського актора, який декламував на івриті. Напередодні провели прес-конференцію для журналістів (хоча сподівалися, що це буде для науковців), яка перетворилася на болючу інтимну розмову. Всім дуже сподобалася виставка, навіть після завершення презентації люди не розходилися. Після цієї акції російський посол зателефонував нашому і сказав коротко: «Я не был там, но наслышан. Если вы пойдете таким путем, то вы многого достигните».
Далі були Лондон, Амстердам, Прага, Братислава, Гданьськ. Потім у розкладі Австрія, Німеччина, Італія, Греція, Іспанія, Франція — заходи відбудуться у містах, де розташовані впливові міжнародні організації. До речі, сьогодні ми вже маємо кілька спонсорів, які нам активно допомагають.
А тепер стосовно співпраці з Росією. З російським мінкультом ми підписали Меморандум про співпрацю, хочемо створити спільні робочі групи з підготовки святкування ювілеїв Гоголя, Чехова. Можливо, я й шокую багатьох своїми принципами та ставленням до українсько-російських відносин. Але запевняю, що я як європейська людина готовий співпрацювати з росіянами, але виключно на рівних умовах. У співпраці ми зробимо також акцент на класичній музиці (популярна пробиває собі дорогу самостійно), музейній справі та святкуванні ювілеїв. На святкування 900-річчя Михайлівського собору ми запросили міністра культури Російської Федерації та директора Ермітажу. Хочу подякувати за повернення фресок в Україну. Прагнемо розглядати й інші проекти.
— Нині у Луврі повним ходом іде підготовка до Міжнародної виставки під робочою назвою «Київська Русь: від християнства до Петра I», у якій збираютья демонструвати наші національні святині з музеїв «Софія Київська», Лаври, Чернігівського та Національного історичного. З одного боку, вперше виставлятися у найвідомішому музеї світу дуже почесно та престижно, а з другого — цю виставку планують провести у рамках «Року Росії у Франції» у 2010 р., і не зовсім зрозуміло, чому українські скарби будуть показані під російським кутом зору? (Кураторами майбутньої виставки є заступник директора Лувру Аггі Лероль та комісар Янік Дюран.) І це при тому, що нині більшість французів дуже мало знає про Україну, а після такої виставки вони ще більше заплутаються. Може, нам слід узагалі відмовитись від неї? Наприклад, Посольство Франції в Україні вже підготувало свої зауваження з приводу назви та концепції виставки. А як до цього питання ставиться міністерство і ви особисто?
— Така виставка справді готується. Проте МКТ жодних зобов’язань перед організаторами не має, бо не було підписано ніяких угод. Позиція міністра проста й зрозуміла: ми не братимемо участь у цій виставці.
— Яка доля «Мистецького Арсеналу»? Чи затверджений остаточний проект реконструкції?
— На час реконструкції «Мистецький Арсенал» було передано під патронат Державного управління справами, але його, так би мовити, музеїфікація була покладена на Міністерство культури. Ця справа від самого початку йшла дуже важко. Я реформував уже створену робочу групу, ми реорганізували її у велику та малу робочі музейні ради. Музейники були дуже ображені ставленням до них і до тих цінностей, які вони зберігають. А ідея була така: планувалося створити єдиний національний музей і перевезти до нього все найкраще, що зберігається в інших подібних музеях. Ми ж запропонували інше. Так, ми можемо взяти будь-яку річ в музеї на рік, на два, аж до десяти, але прописавши при цьому договірні умови, що «Мистецький Арсенал» платить цьому музею, наприклад, реставрацією певної кількості експонатів, оплачує випуск альбому чи буклету тощо.
Загальна музейна картина така: 30% — це те, що є у постійній єкспозиції, 70% — це фонди. Уявляєте, скільки експонатів лежить даремно?! Тому треба розробити механізм обміну виставковими речами. Дуже важливо показати якнайбільше сьогодні, коли культура нації тільки стає на ноги, відтворити все історичне тло.
Експонати ми знайдемо, нам є що показати. Я більше хвилююсь за дизайн представлення — у нас немає культури презентації. Маю на увазі технічні речі: підсвітку, розміщення, рельєф, підхід до предмета, щоб його можна було якомога краще роздивитися, пояснення — все те, що сьогодні найбільше приваблює відвідувача. Питання на сьогоднішній день полягає в тому, хто має займатися налагодженням всієї цієї інфраструктури презентації. Мені як приватній особі хотілося б, щоб це була якась іноземна фірма. Наші фахівці думають, що ми самі в змозі це зробити. Можливо, варто оголосити відкритий конкурс.
— Ходили чутки, що в «Мистецькому Арсеналі» буде створено якусь псевдофольклорну гетьманську світлицю...
— Ні, створення гетьманської світлиці не планується. Навіщо? Така світлиця відтворюється в Батурині. До речі, зараз туди приїхав граф Разумовський — нащадок Кирила Разумовського — подивитися, що там відбувається. І побачене його дуже вразило...
— Чи буде там поряд облаштовано інфраструктуру для туристів: готелі, дороги, ресторани й таке інше?
— Туристичний маршрут це передбачає. Разумовські мали одну з найбільших колекцій музичних нот у Європі. Серед композиторів вважалося престижним подарувати власні ноти Разумовським. Наприкінці осені ці рукописи будуть виставлені в Батурині. Проводитимуться концерти «З колекції Разумовських». Відповідно, відвідувачів потрібно забезпечити всіма зручностями, вони захочуть переночувати, пообідати, прогулятися тощо. Готель, інфраструктура в Батурині необхідні. Думаю, розв’язання цієї проблеми ми покладемо не на державу, а на приватний сектор.
— Яка частка вашої відповідальності в рамках підготовки до Євро-2012?
— Коли я прийшов у міністерство, то, відверто кажучи, не знав, що робити з українським туризмом... Але віддавати все одно було шкода (сміється). І тут, слава Богу, Євро-2012, яке спонукало наших урядовців замислитись, що ж таке туризм і кому він потрібний.
Ситуація така: всі бази відпочинку, курорти, туризм як такий, діють поза контролем Міністерства культури. По-перше, це не наша власність, впливати на них ми не можемо. Єдиний важіль — ми видаємо ліцензію туристичним агентствам. До речі, за несумлінне виконання умов цього року було анульовано понад 300 ліцензій на туристичну діяльність, понад 800 туристичних фірм були попереджені про наявність порушень ліцензійних умов. І це все, що ми можемо зробити. Ми не винні, що не можемо дієво впливати на сферу туризму в Україні. На жаль, ми не маємо на це законодавчої бази.
Якщо говорити про Євро- 2012, то із заходами МКТ на період підготовки ми вже визначилися. По-перше, це участь у міжнародних престижних виставках, в яких Україна вже сьогодні починає займати перші місця. По-друге, на МКТ було покладено координацію підготовки готельної мережі до Євро-2012, а це передбачає будівництво чотирьох-п’ятизіркових готелів в кожній області, де відбуватимуться матчі. Коли ми заповзялися рахувати готелі в регіонах і визначати, якої вони категорії, жодна область, жодне місто не змогли нам назвати кількість, і головне — чия це власність. І це в ХХI столітті! Неймовірними зусиллями, але ми провели моніторинг готельної інфраструктури у Дніпропетровській, Донецькій, Одеській, Харківській, Львівській і Київській областях. Негативні тенденції вдалося переламати, і на сьогоднішній день, згідно з даними, отриманими від місцевої влади, міста, якi прийматимуть приїжджих, в цілому майже готові виконати базові вимоги УЄФА щодо розміщення гостей чемпіонату. Найгірша ситуація з готелями в Донецьку, він потребує розробки антикризового плану розвитку готельної інфраструктури регіону. Потрібно розуміти, що готельний бізнес і в цих шести областях, і взагалі передбачає не тільки гарні ліжка й дзеркала, а й пристойний персонал зі знанням етики, іноземних мов і т. п. І це теж одна з наших проблем.
Ще один момент — програма відпочинку. Зрозуміло, що по всіх маршрутах мають бути мистецькі заходи, виставки, арт-галереї. Але найважливіше, чим ми наразі займаємось, — безпосередня розробка цих маршрутів. Це має бути зроблено таким чином, щоб німецький чи італійський чи будь-який інший турист, ще не приїхавши до України, міг визначитися, який маршрут він хоче подивитися, скільки у нього піде на це грошей, часу, що він побачить, яку кухню спробує і таке інше. Зараз такі маршрути розробляються для шести областей, але завдання поставлене й перед усією Україною. Спочатку плануємо видати інформацію про розроблені маршрути у цих шести областях, потім — про всю Україну українською мовою, а пізніше перейдемо до перекладів іншими мовами світу.
Я нагадаю, що 2008 рік оголошено Роком туризму і курортів, в рамках якого ми провели велику акцію «Зелений туризм». Та хоч би скільки акцій ми проводили, суттєвих зрушень в цій галузі не буде, бо тут знову-таки потрібен закон. Власники «зелених курортів» ховаються, не показують своїх прибутків. Чому? Тому що на них тисне податкова система.
Щоб активізувати процес розвитку зеленого туризму, потрібно провести масштабну рекламну кампанію. Днями ви побачите на екранах ролик «Відкрий Україну» про туристичні маршрути України. Це буде соціальна реклама на всіх каналах, планується також вийти на регіональні канали.
Але позитивні зрушення в туристичній галузі є вже зараз. Загалом за I квартал цього року Україну відвідало 4,7 млн. іноземних туристів, що на 21% більше, ніж за цей же період минулого року. Потік виїзних туристів за I квартал 2008 року склав 3,2 млн. Хочу підкреслити, що до цього часу в Україні переважав виїзний туризм.
Отже, коли буде розроблено туристичні маршрути, видано календар свят і організовано під них мистецькі акції, для того, щоб кожен знав, куди йому поїхати на Різдво чи на Великдень, чи на Івана Купала, лише тоді запрацює необхідна державі культурно-мистецько-туристична система.
— Колись існували держзамовлення на театральний репертуар. Немає планів відновити таку практику? Бо зараз кожен театр працює сам по собі.
— Звичайно, втручання в роботу театрів немає, але держзамовлення як таке існує. Цього року на нього виділено 1 млн. грн., який отримав Андрій Жолдак на постановку роману Василя Барки «Жовтий князь» до річниці Голодомору в листопаді. Це грандіозна вистава з неординарним баченням, яка братиме участь у різних фестивалях. Інша справа, що ми закуповуємо п’єси, замовляємо переклади тощо, а ось на самі постановки у нас дуже обмежений ресурс.
— Чому Мінкультури перестало підтримувати регіональні фестивалі (хоча нині, коли майже зруйнована гастрольна діяльність театрів, саме фестивалі дають змогу глядачам побачити нові вистави різних колективів) і чи зміниться щось найближчим часом у цьому питанні?
— Мусимо сказати так: якщо відбуваються події, які не мають мистецької цінності, вибуху або провокації, ми не зобов’язані їх підтримувати. Приїхали, погуляли і роз’їхались — але ж немає того поштовху, який повинен провокувати мистецький фестиваль. Ми започаткували студентські мистецькі фестивалі. Подивіться, як пройшов театральний! Було представлено вісім країн, педагоги спілкувалися між собою, студенти!.. Зі сцени йшла така енергія! Ось такі фестивалі я готовий підтримати. Нам потрібно бачити не Поплавського, а його студентів. Харківський студент сьогодні не знає київського, а київський — львівського! Мусимо позбутися цієї регіональної розімкнутості, і цьому, в першу чергу, мають сприяти фестивалі. Восени стартує Всеукраїнський фестиваль, що охопить усі українські театри, будуть представлені всі жанри мистецтва. Не треба забувати і про грандіозний Міжнародний львівський фестиваль «Золотий лев». А тепер скажіть, навіщо нам 21 фестиваль? Якщо регіони мають бажання проводити свої фестивалі — будь ласка. Але розпорошуватись і займатися їхньою великою кількістю, я вважаю, міністерство не повинне.
— Поговоримо про питання мовної політики. Ваші пріоритети в цій сфері?
— На міністерство Президентом покладено місію розробки концепції мовної політики. На жаль, місію хоч і покладено, але в міністерстві навіть немає управління з цього питання. Така ж ситуація в областях — ні сектора, ні людини. Ми запропонували законопроект iз реорганізації всіх управлінь міністерства, в тому числі там передбачено штатну вертикаль, що відповідатиме за мовні питання. Я не знаю, чому вирішили затверджувати Концепцію, можливо, так треба. Я б швидше рухався до закону. Це досвід багатьох європейських країн, в тому числі і прибалтійських: якщо ти держслужбовець, незалежно від того, технічка чи перша людина, ти маєш володіти державною мовою. Це навело б хоч якийсь порядок у тому розгардіяші, що є нині. В будь-якій іншій країні, де проживають українці, вони не мають таких прав, які мають нацменшини у нас. Це звучить, як SOS. Поїдьте на Буковину: ви побачите години телерадіомовлення румунською, молдавською, газети румунською, єврейські школи тощо. А що нашим у Румунії? Нас звинувачують в утиску чиїхось прав? Годі нас звинувачувати — ми в цьому відношенні абсолютно цивілізована нація.
— Крісло міністра — «гаряче»: проблем чимало, та й узагалі: керувати творчими особистостями, якими опікується Мінкультури, — непросто. На період каденції держслужбовця ви зовсім відмовилися від режисерських амбіцій чи спробуєте всидіти на двох стільцях?
— У кабінеті міністра режисури теж вистачає. І я знаю, чого я хочу від міністерства! І все це всеукраїнський проект, що називається «національна культура».
