Кілька слів про Івана Дзюбу? Про нього не можна сказати кількома словами. То — цілий Усесвіт!
Ми познайомилися пізно — вже коли прийшла перебудова. Очевидно, до того я знав про Івана Михайловича, і все, що можна було читати, читав. Ясна річ, і знамениту «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Її напам’ять знаю.
Ще в ті часи він сформувався як лідер. Хоч, дивлячись на нього, складно було передбачити, що матиме такий вплив на історію. Це — надзвичайно милий чоловік. Простий і невибагливий. Приємний у спілкуванні. Якийсь небесний. Однак Дзюба розпочав нову сторінку в українському демократичному визвольному русі. До того такого патріотизму, такої якості в Україні ще не було. А потім — не стало. Сам розпочав ту сторінку, сам її й перегорнув.
Розумієте, він сповідує ідеологію братерства. Не того «братерства», якого ми зазнали, живучи в тоталітарній системі. А справжнього, біблійного, де кожен волелюбний народ зі своїми культурою та духовністю є цінністю. Водночас у літературознавця відчувається якесь благоговіння перед культурою українською. Знаєте, люди, які готові себе віддати на заклання, як правило, малосимпатичні. Люди, які можуть власне життя кинути під ноги історії, щоб та їх розчавила, — дуже небезпечні. Але цього немає в Дзюбі, як комусь може здатися. Натомість у нього є оця ненавмисна, природжена делікатність, зворушлива увага до житейських деталей, надзвичайна для наших часів толерантність у судженнях і оцінках у поєднанні з непохитною твердістю в переконаннях... Це може викликати потрясіння — бо десь глибоко, внутрішньо ми спраглі справжності. А ще Дзюба, делікатний своєю статурою, — скеля, на яку можна спертися.
Щасливий, що маю такого однодумця!
