Тарас КОМПАНИЧЕНКО — сучасний кобзар. Він — братчик Кобзарського цеху в Києві, соліст міжнародного хору «Академія традицій» та рок-фолькового гурту «Карпатіяs». Неперевершено грає на кобзі, бандурі, лірі, дудi й виконує українською, церковнослов’янською, старопольською, польською, французькою, німецькою твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції 1918—1922 років, знані та маловідомі народні пісні... Давні музичні пам’ятки віднаходить в архівах, бібліотеках, приватних колекціях Європи. Кобзар і лірник — невтомний учасник міжнародних фольклорних фестивалів, на яких іноземцям дає майстер-класи з українських танців та кобзарсько-лірницької традиції.
Коли він співає барокові пісні, то виглядає спудеєм Києво-Могилянської академії часів Петра Могили. А як заграє романс XIX столiття, сам перетворюється на красивого українського шляхтича, на якого кинула оком не одна панночка. Здається, Тарас органічний у кожній епосі.
Він — активний учасник нацiонально-демократичних рухiв початку 90-х рр., а нинi — помаранчевої революції.
Тарас КОМПАНИЧЕНКО був гостем «Дня». Перш ніж розпочати розмову, ми попросили його нам заграти.
— Я виконав кант «Подякуйте Христу-Пану» кінця XVI cтоліття. В Україну канти прийшли на зміну релігійним пісням — псальмам. Відбулося це під впливом Реформації. Багато українських аристократичних родин посилали своїх дітей навчатися в європейські університети: в Падую, Сорбонну, Краків... Деякі з них залишалися вірними прадідівській вірі — католицькій чи православній, а деякі під впливом різноманітних течій протестантизму ставали кальвіністами, лютеранами чи аріанами. Це привело до народження так званої позакостельної та позацерковної молитви. Домашні молитовні співи були дуже популярні при дворі князя Костянтина Острозького.
Інструмент, на якім я щойно заграв, — реконструкція кобзи Остапа Вересая за описами Миколи Лисенка. Колись сам оригінал потрапив до музею Тарновського у Чернігові, але в міжвоєнні роки чи під час Другої світової війни десь загубився. Зараз, ймовірно, він може бути в Петербурзькій консерваторії або в музеї Глінки в Москві, чи у Мюнхені, де в одному з музеїв нещодавно віднайшли торбан Івана Мазепи.
Кобз було багато й різних варіантів. Вона походить iз кобузу, турецького інструмента. Спершу мала дві струни, потім — три, а згодом, як у загальноєвропейської кобзи- лютні, — вісім, тобто чотири струни подвоєні. Була дуже поширена у XVI—XVII cтоліттях серед запорізьких козаків. Свідченням того є картини, на яких зображено Мамая чи козака Грицька Запорожця.
Кобзарський цех, до якого я належу, займається реконструкцією інструментів: лютні, кобзи, бандури, ліри... Нині на них братчики цеху виконують виключно традиційний кобзарський репертуар. Проте на кобзі Остапа Вересая грають лише кілька людей в Україні: Володимир Кушпет, Юрій Барашовець, Едуард Драч, серед молодших — Андрій Білоус, Тарас Шушайло та я.
Тарас грає жвавий козацький танець початку XVII столiття.
— Цей танець віднайдений у Братиславській збірці. Їх досить багато у тодішніх збірниках Європи. Вони називаються по-різному: «Baletto Ruteno» чи «Horea Rutenia», тобто «руський балет». Наприклад, у старих британських нотних записах можна натрапити на назву «Horea Polonia» — «польський балет». Частина України тоді входила до складу Речі Посполитої, тому в музичному виконанні таких танців часто відчутні інтонації, властиві як українському мистецтву, так і польському. Очевидно, вони належать до скарбниці нашої спільної культури.
СЕРЕДОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО БАСТІОНУ
— Тарасе, як сталося, що ви, такий молодий, iз кобзою Вересая в руках, є спадкоємцем тих, хто в нашому образі виступають як українські мудреці?
— Коли я був маленьким, тато подарував бандуру. Відтоді себе без неї не пам’ятаю. Батьки докладали всіх зусиль, щоб син виростав в українському середовищі. Вони хоч і не належали до творчої інтелігенції, та були «технічними митцями» — кандидати технічних наук. Тоді район Академмістечка у Києві, де ми жили, був своєрідним українським центром. Колись там жив поет Василь Стус та історик Ярослав Дзира. Обоє боролися за те, щоби школа №200 залишалася українською. І ця українська школа таки дала добрі плоди. З неї вийшли: Олександр Піпа з гурту «ВВ», Сашко Ярмола і Володимир Шестюк iз «Гайдамаків», історик мови Оксана Суховій, літературознавець Олександр Федорук, який досліджує Пантелеймона Куліша, а його брат Ярослав Федорук працює у Львівському відділенні Інституту української археографії та історіографії ім. М. Грушевського, та багато інших. Це було середовище, де співалися українські пісні, потайки від усіх, у колах рідних та найближчих людей, святкували Різдво та Великдень; де одне від одного переписували у грубі зошити «Марію» Уласа Самчука, «Бояриню» Лесі Українки, «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби, листи В’ячеслава Чорновола, на бобінах слухалися вірші Василя Стуса та Козацький марш Євгена Адамцевича ...
Тарас емоційно почав читати уривок з «Боярині»:
— На раді Переяславській мій батько,
подавши слово за Москву, додержав те слово вірне.
— Мав кому держати,
лихий їх спокусив давати слово.
— Тоді ще, сину, на двоє гадалось.
Ніхто не знав, як справа обернеться.
Та й потім присягу не кожен зрадить.
— То, певно, краще зрадити Вкраїну?
— Не зраджував України мій батько.
Він їй служив з-під царської руки не гірш,
як вороги його служили з під Польської Корони.
— Та, звичайно, однаково, чиї лизати п’яти
Чи лядські, чи московські...
— Коли підріс, батько записав у музичну школу, де я був єдиним хлопцем. Тоді існував стереотип, що на бандурі грають лишень дівчата — тріо бандуристок «Калинонька» чи «Мальви». За радянських часів відбулася дивна емансипація з інструментом. Вже на початку 20-х років з’являються перші капели бандуристок. Колись жінки були в кобзарських цехах: співали у два-три голоси божественні пісні й навіть думи, як, наприклад, Явдоха Пилипенко, проте ніколи не грали на бандурі, кобзі чи лірі.
— Можливо, це пов’язано з тим, що був витіснений оцей чоловічий гормон iз культури. Чоловік, який грає балади на кобзі чи бандурі, нагадує відгомін минулої слави?..
— Так. Навіть репертуар цілковито було змінено. Практично не грали епосу. Було заборонено багато пісень, а решта — скорочено. «Ой, Морозе, Морозенку», «Ой, на горі та й женці жнуть», «За світ стали козаченьки» — це три історичні пісні, які тоді виконувалися. А давній кобзарський репертуар складався з поважніших речей.
Мій вчитель Людмила Твердохліб дуже любила мене й відповідально готувала в капелу бандуристів. Ми виконували Баха, Черні та Войта, російські романси — їх досі багато пам’ятаю, радянські пісні. Відверто кажучи, я не любив бандуру. Мені хотілося на вулиці бавитися з хлопцями. У нас, у Святошині, текла річка Жилка. Там грався у війну: був командиром, бігав iз польовою сумкою... Мама ловила мене понад ярами та приводила додому. А вдома змушували розучувати пісні. Якось я попросив вчительку навчити українських пісень і ми разом iз нею заграли дуетом «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи». А коли сам навчився підбирати на інструменті народні пісні, гра на бандурі стала захопленням! Згадував ті, які чув від дідуся й бабусі. Шукав дуже красивих і невідомих пісень — було приємно грати ті, що їх ніхто не виконував. Боже, як хотілося всіх здивувати! Улюблені пісні мого друга Слави Крикливого були «Несе Галя воду» або «Ти ж мене підманула». А мені ще з дитинства вони здавалися примітивними. Будь-що прагнув знайти щось українське імпозантне! І це вдавалося.
Я ріс, а тим часом у батька визрівав новий план — син мав стати художником. Не знаю, яким чином вибір впав на містечко Косів Івано-Франківської області. З одного боку, тато ховав мене від Афганістану — Прикарпатський військовий округ завжди потребував художників. Iз другого — я справді трохи малював. І ось потрапляю у містечко, де інтелігенти, інтелектуали й навіть повії — все українське, тобто це середовище нормального українського бастіону. У гуртожитку була дідівщина, і всі ділилися на старших і «духів»! На початку мене теж намагалися принизити, а потім виявилося, що я — хлопець iз бандурою! У Косові бандура — це епіцентр. Згодом я почав записувати стрілецьких і повстанських пісень. Місцеві жителі ніби співали про козаків, але мали на увазі січових стрільців та вояків ОУН-УПА. У тих піснях відчувалося щось таке новочасне. Це була середина 80-х. Вже виходив оновлений часопис «Україна», ми читали журнали «Київ» і «Вітчизна»...
Мене запрошували виступати у Клубі інтернаціональної дружби. І якось я заспівав «Думу про Леніна», а потім — пісню «За байраком байрак», що в ті роки була заборонена, особливо в Галичині. За лаштунки прибіг керівник, взявся за голову і розпачливо кричав: «Тарасе, що ти накоїв! Це катастрофа!» Неприємності, звичайно, були, але катастрофи не сталося. До речі, «Дума про Леніна» з репертуару бандуриста Федора Жарка — дуже якісний твір. Один iз варіантів думи про вождя пролетаріату написав Максим Рильський для Єгора Мовчана, щоб урятувати тих кількох кобзарів, що не поїхали на з’їзд у Харкові, де їх усіх знищили. І старці, аби врятуватися, її співали.
Потім я навчався у Львівському художньому інституті на факультеті мистецтвознавства у прекрасних викладачів: книголюба Якима Запаска, знавця епох Ренесансу та бароко Володимира Овсійчука, фахівця іконографії та іконології Майї Білан. Коли перевівся у Київ до Української академії мистецтв, то з подивом довідався, що лекції читає Платон Білецький. Пам’ятаю, у дитинстві в мене була його книжка «Український портретний живопис XVII—XVIII століть». Тоді він вже не ходив, був прикутий до стільця, і ми приходили до нього додому. Я навіть своїх друзів приводив, аби побачили живу легенду. У кожному вузі були сподвижники, які в ті часи будували Україну.
Навчання в обох вузах допомогло мені науково підходити до підбору репертуару. Шукав старовинні пісні, щоб показати, що в кожному історико-культурному періоді в Україні були вартісні пам’ятки. Сказати б, у ХIХ столітті популярними були романси. Це елегійний жанр, що виконувався під семиструнну гітару або фортепіано з віолончеллю здебільшого у середовищі старої малоросійської шляхти.
— Тарасе, як ви потрапили в Кобзарський цех? Як відбулося ваше знайомство з кобзарями-старійшинами Георгієм Ткаченком, Миколою Будником?
— Якось художник-скульптор Олесь Бадьо повів мене до Миколи Будника в гості. Це була хатина-врем’яночка в районі Ботанічного саду у Києві. Зараз вона стоїть розібрана. На горищі зберігалося багато заготовок на бандури. Потім, власне, ним був створений цех із виготовлення інструментів. Він дуже багато зробив для відродження справжнього автентичного українського кобзарства.
Микола Будник, на жаль, вже покійний, став моїм учителем. Він показав техніку гри на старосвітській бандурі. Я просто закохався в інструмент, бо тоді, знаєте, по-юнацькому слухав багато музики й у всьому хотілося бачити світову печаль і скорботу. Відчував, що бандура передає ту світову скорботу. Відразу переніс свій тогочасний репертуар: тепер відомі, а тоді такі малознані стрілецькі та повстанські пісні, колядки. Чомусь здавалося, що канти, наприклад, про прославлену Варвару в порівнянні з космологічними колядками примітивні, хоч і розумів, що це пам’ятка культури бароко.
А вже через свого вчителя познайомився зі старійшиною Кобзарського цеху Георгієм Ткаченком. Георгій Кирилович був ландшафтним архітектором та чудовим акварелістом. Спілкуючись із ним, збагнув, що той був своєрідним містком між ХIХ та ХХ століттями. Сказати б, він — людина епохи. Народжений наприкінці ХIХ віку, пройшовши через митарства, пошуки ідеалів, утвердившись у вірі, він залишився інтелігентом, який нам, молодим, передав справжні життєві цінності. Власне, від нього в нас розуміння головного в кобзарській естетиці — автентики серця, тобто не фальшивої патетики.
Наш Кобзарський цех виступає в опозиції до сучасного мистецтва гри на бандурі. Ми вважаємо, що опоненти, тобто вся система музичної освіти, цілковито нехтують кобзарсько-лірницькою традицією — як естетикою, інструментарієм, так і репертуаром. Натомість вони нам дорікають музейністю, мовляв, ми — це минуле, а вони — нині гідне продовження кобзарства. Однак, на мій погляд, гідне продовження може базуватися тільки на досконалому знанні традиції. Аналогією перспективного розвитку для українського кобзарства може слугувати школа індійського сітару, арабського (перського, турецького) уду, коли виконавська наука побудована виключно на традиційній музичній культурі.
У нас чомусь склалася така дивна ситуація, що усіх, хто грає на кобзі чи бандурі, називають кобзарями. Є прекрасний музикант-бандурист Роман Гриньків, який не претендує на роль кобзаря. Чи, наприклад, Костянтин Новицький — прекрасний віртуоз. Він виховує плеяду бандуристів, які грають італійську, нiмецьку музику. Є багато поглядів на кобзарське мистецтво, і кожен рухається у своєму напрямку.
МІСІЯ ПРОСВІТНИЦТВА
— Як ви гадаєте, чому кобзарство було в підпіллі?
— Кобзарями були переважно сліпці. Навіть серед тих, які вціліли у репресивні 30-ті роки, переважали сліпі люди. Здебільшого вони жили в селах і добре знали життя селянина: голодомор, колгоспи, розкуркулення, масові вивезення в Сибір... Про це й співали. Приміром, рядки із пісні кобзаря Євгена Адамцевича:
Було колись — татарва, турки і поляки,
Руйнували Україну, як тії собаки.
Тепер галіфе — кривії коліна,
Ой, так, та й не так — Україна гине...
Оце ж тобі, Україно, такая заплата,
Що годуєш дармоїда, червоного ката.
У 50-х роках Адамцевич сидів у містечку Ромни Сумської області на базарі та грав. Звідти його гонила міліція. Він сліпий дибав у бік потоку, сідав на стежці, якою люди йшли на ринок, і співав. Часом старця й звідти забирали: вантажили на машину, везли за місто й одного залишали в полі, далеко відкидаючи бандуру. Кобзар навпомацки шукав інструмент і коли його знаходив, невимовно радів! Бо, граючи, заробляв на хліб і творив. Адамцевич вважається одним із найталановитіших творців епосу ХХ століття.
Також у той час, коли відбувалася тотальна руйнація церков, деморалізація суспільства, кобзарі співали божественні пісні про святих, Почаївську Божу Матір... Вони теж клали на музику українську поезію ХIХ віку: вірші Яківа Щоголєва, звісно, Тараса Шевченка, Миколи Вороного, Спиридона Черкасенка, Григорія Чупринки, Панька Куліша... Ці твори будили в українців почуття гідності, самоідентифікації та самозбереження як нації. Творчість кобзарів суперечила радянській ідеології. Владі непросто було їх контролювати: де вони збираються, про що співають. Говорячи сучасною мовою, кобзарство було небезпечне тому, що несло в собі альтернативну культуру андеґраунду — фактично живе народне бардівство.
— Тарасе, у чому, на ваш погляд, полягає місія кобзарів у наші дні?
— Місія ненав’язливого просвітництва. Передусім українцям, а тоді й іноземцям потрібно донести неспотворений образ українського минулого — інтелігентного, цікавого, з різними політичними уподобаннями впродовж всієї історії та різними політико- культурними центрами на той час: Петербург, Варшава чи Краків, але врештi-решт Київ. Широкому загалу мають стати відомими імена наших письменників: Степана Яворського, Данила Братковського, Iвана Величковського... Вкрай важливо, аби сучасні кобзарі були в епіцентрі подій. Вже третій тиждень ми — Едуард Драч, Юрко Фединський, Тарас Силенко, я — разом зі своїм народом. Усі ночі граємо людям біля Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента, на майдані Незалежності. Під супровід «Аве-Марія» або тривожну музику Вівальді разом молимося. Разом співаємо українських народних, стрілецьких, повстанських пісень, а також пісень української революції 1918—1922 років: «Ой, у лузі червона калина», «Ми сміло в бій підем за Україну», «Чи то буря, чи то грім»... Також розповідаємо про історію написання цих музичних творів, їхніх перших виконавців. Наприклад, у 1702 році козак Харківського полку Семен Климовський створив хіт ХVIII cтоліття «Їхав козак за Дунай». Часто самі люди просять щось заграти. «Тарасе, заспівайте «Ой, у лісі на полянці стояли повстанці». Я сама з Недригайлова, що на Сумщині, у нас це улюблена пісня», — прохає літня жінка. «Як не заграти землячці?! У мене мати з Деркачівки», — відповідаю, й ми обнімаємося.
Або ж ми прийшли підтримати хлопців із Луганська у наметове мiстечко. На їхню пропозицію на гітарі заграли: «Полгода плохая погода, полгода совсем никуда» з фільму «Мері Попінс, до побачення». Тоді луганчани взяли інструмент і заспівали галицьку жовнірську пісню «Ой, хмариться, туманиться»! От вам і протистояння Схід — Захід! Це все міф! Наша революція відбувається за те, щоб усі усвідомили велич кожної людини!
Тарас бере у руки кобзу та співає рядки з маршової пісні Осипа Маковея:
— Чи то буря, чи то грім, чи реве хмаролім
Чи земля на сто миль грає грізно,
То зібрався в похід український нарід
Вряд ставай, щоб не було запізно.
— Тарасе, чому ви закриваєте очі, коли співаєте?
— Для мене музика — це інтимна сфера. Мені так легше співати. Це аж ніяк не сценічний образ. Декому здається, що, закриваючи очі, я імітую сліпця. Тому просять співати з відкритими очима, кажучи, що в них видно душу людську. По-різному буває. Знаєте, це залежить від контакту, що встановлюється між мною та глядачами. Я часто граю різним людям. Пригадую, якось пізно ввечері їхав у Жмеринській електричці. Це останній потяг, яким всі люди з сумками, паперовими ящиками їдуть за місто із київських заробітків. У тамбурі молодики палять, біля мене літні жінки вечеряють, поруч — чоловік розмовляє по мобільному телефону, трохи далі — циганчата просять: «Подайте пару копійок», а циганки переповивають зовсім малих дітей... І я сиджу з лірою. Раптом хтось просить заграти. А відтак всі: «Заграй, заграй». Грав їм пісні про Святу Варвару та Ісуса на хресті. Десь найшовся капелюх і люди почали складати яблука, цукерки, по гривні-дві... Це все було від щирого серця... Вони ж бо приїхали у Київ заробити оту гривню. Тоді й очі відкриті. Між піснями спілкуємося. «А якого ви патріархату?» — питаються бабусі. «Небесного», — відповідаю. «А пісні канонічні?» — не може вгомонитися одна літня жінка. «Та чого ти до нього причепилася! — на те їй каже друга, — заспівайте ще».
У нас, в Кобзарському цеху, є такі обряди, за якими мусимо кобзарювати на вулиці, щоби гордині не було. І ми співаємо біля Михайлівського собору, Покровської церкви чи в Пирогові...
Мій друг Мачек Войцеховскі з Кракова, власник лінгвістичної школи «Іnternational house», всюди приїжджає мене послухати, хоч би де я у Польщі виступав. І навіть в Україну на мої виступи приїжджає. У його очах бачу захоплення. Це трохи небезпечно. Їздили ми з Андрієм Курковим, Сергієм Жаданом, Василем Шклярем в університет Кривого Рогу... Там прекрасні щирі люди. Вони чомусь поставились до нас як до культових осіб. А нам хотілося діалогу. Це дуже важливий момент. Бо, на мій погляд, найголовніша місія — бути продуцентом, тобто самому творити простір навколо себе.
РЕФЛЕКСІЇ НА СВІТ
— Як ви потрапили в гурт «Карпатіянs», зініційований українцем із Америки Юрком Фединським? Поясніть так звану міграцію, що відбувається між гуртами «Карпатіянs», «Хрещатий Яр», «Божичі». А як із репертуаром, він повторюється?
— «Карпатіянs» — гурт відносно молодий: немає й року. І грають там музиканти, які вже мали досвід роботи в інших гуртах. Багато хто досі займався автентичною музикою. Це нам допомагає творити справді українську музику на українському матеріалі. Бо гурт має претензію творити етно-культуру. Наприклад, пісня «Ой, у дівоньки» з нашого репертуару. Як вона народжувалася? Спершу взялися працювати над колядкою з Полісся «Чом ти, роженько». Вона трохи нудно звучала. Я відчував, що туди добре було б долучити колядку з Підкарпаття «Ой, у дівоньки», бо в цих двох піснях відсутній тональний центр. Додали ще весільну «Гру до барвінку», трохи арту — і вийшла непогана композиція.
Чимало успішних гуртів працює на основі етно: «Кралиця», проект «Сонях Бурдон» зі Львова, «Гайдамаки», «Мандри», «ВВ»...
Щодо міграції... Може, це не міграція, а широка участь музикантів у багатьох проектах. Наприклад, Сергій Охрімчук професійно грає класику, джаз, фольклор, сучасну музику. Він бере участь в проектах Алли Загайкевич, Данила Перцева, може грати з Олегом Скрипкою, будучи при цьому постійним учасником «Карпатіянs». Василь Паланюк, приміром, цимбаліст-віртуоз. Створив фольклорний гурт «Хрещатий Яр», виступає там і в нас. Чи Валерій Гладунець, який одночасно є солістом «Божичів» і «Карпатіянs». То й же Юрко Фединський — прекрасний виконавець українського епосу, поліінструменталіст, який приїхав із США й каже, що туди вже не вернеться, бо в Україні віднайшов свій народ.
Чому ні? Це рефлексії «карпатців» на світ.
— Тарасе, розкажіть про вашу участь у міжнародних фольклорних фестивалях, зокрема у щорічному Міжнародному фестивалі ліри та волинки в Лісберзi під Франкфуртом-на-Майні, де ви давали майстер-класи з української кобзарсько-лірницької традиції та проводили танцкурс.
— Я співаю у міжнародному хорі «Академія традицій», куди входять виконавці й музиканти з країн Центральної та Східної Європи. А об’єднав усіх старопольський лютніст Антоній Пільх. Нашим центром є будинок, колишній шляхетський маєток, біля Кракова, де проводимо семінари з давньої музики. Співаємо латиною, німецькою, французькою, естонською, литовською, білоруською, російською, старопольською, церковнослов’янською (з київською фонетикою) та давньою українською-руською... Досліджуючи минуле, віднаходимо знакові постаті в історії мистецтва одразу кількох народів. Кожен із учасників намагається пізнавати свою культуру через зв’язки з іншими культурами. Також осмислюємо історичний розвиток давнього театру. З такими екуменічними концертами їздимо повсюди. В Україні побували у Львові та у містах і містечках Поділля. Маємо наміри виступити у Пскові, Києві, Вітебську, Таллінні та інших містах, звідкіля походять усі учасники «Академії традицій».
Щороку я буваю на кількох міжнародних фольклорних фестивалях. Торік разом з гуртами «Древо» та «Гуртоправці» брали участь у відомому на весь світ святі народного співу та танців «Балтика» в Латвії. На сцені до виступу латвійського колективу приєдналася їхній президент пані Вайра Віке-Фрейберг. Яке значення надається фольклору у цій маленькій країні з великим народом!
Ми також побували з виставкою українських стародавніх інструментів у Вільнюсі та Клайпеді. Наші концерти пройшли успішно. Литовці давно вже відійшли від радянської естетики, тому не хочуть слухати якісь ерзацні колективи, натомість цікавляться оригінальними виконавцями.
Місяць тому я повернувся зі Швейцарії, де проходили Дні української культури. Від України виступили письменник Юрій Андрухович, композитор Валентин Сильвестров, Закарпатський народний хор, гурти «ВВ», «Гуртоправці» та я. Швейцарці нам розповідали, що, познайомившись ближче з українською культурою, тепер її трактують як європейську. Перед тим їздив на прекрасний масштабний фестиваль «Україна viva!» у Вроцлаві. Відверто кажучи, у Польщі велике значення має, хто проводить імпрезу — чи це людина незаангажована в багатовікове польсько-українське протистояння.
Цього року у Лісберзi під Франкфуртом-на-Майні відбувся 31-й фестиваль колісної ліри. Курт Райчман, організатор цього щорічного дійства, відомий художник, графік, ентузіаст відродження ліри, запросив музикантів Кобзарського цеху та гурт «Надобридень» як «родзинку», щось нечуване, небачене й небувале досі! Двоє з Едуардом Драчем проводили майстер-класи з ліри, на які переважно приходили німці та одна сімдесятилітня бабуся зі Швеції. Всі вони вже мали практику гри на інструменті. За кілька фестивальних днів ми навчили їх грати псалми, лірницький кант про Адама та Єву, кобзарський танець про біду. З двома учнями навіть дійшли до епосу й намагалися співати думу про Самійла Кішку! Це було фантастично! Україна для них відразу постала як цікава країна-конкурент! Вочевидь, багато з тих, хто приходив до нас на майстер-класи, хотів пізнати, як, скажімо, співався французький епос про Роланда чи старонімецька «Пісня про Нібелунгів», тому що в українців цей епос зберігся в живій традиції до ХХ століття. А, на жаль, старофранцузькі чи старонімецькі твори можна тільки реконструювати за тими чи іншими аналогіями. Кожен день закінчувався танцями: спершу танцювали українські — я був танцмайстром, потім фламандські, бретонські, французькі.
Думаю, у західноєвропейських музикантів нам є теж чому навчитися. В Україні середовище інтелектуалів не має можливостей слухати тих же лірників із Нiмеччини та Франції, оскільки їх не часто запрошують на гастролі. Тому у Лісберзi ми вчилися разом. Ярема-лірник вже знає, як робити дуду-волинку. А я звідти привіз нотні записи старовинних французьких і німецьких музичних творів.
Єдине, що тепер потрібно, — це відчувати зв’язок між носіями європейської стародавньої музики, української зокрема, і тими людьми в Україні, які хочуть її знати. Важливо, щоб ми одне одного знайшли.
— Ці звуки кобзи чи ліри повертають образ не тільки родової української аристократії, але й тої аристократичної тенденції, що була у народному житті. Тарасе, ви відчуваєте цей запит серед вашого й молодшого поколінь?
— Спостерігаю, як сучасна молодь шукає самоідентифікації з багатою та глибокою українською культурою. Бо, скажімо, у радянські часи українців асоціювали винятково з варениками, салом, шароварами... Коли почав глибше займатися дослідженнями, збагнув, що тоді українськість була певною мірою декоративною. Українцями ми були переважно на сцені — створювалися великі академічні хори, ансамб- лі пісні й танцю, капели бандуристів... А у житті зливалися у радянський народ: танцювали інші танці та сповідували інші цінності. Нині дехто нарікає, мовляв, немає чим гордитися. Так кажуть ті, котрі не знають, що, наприклад, Сергій Жадан асоціюється з хорошою поезією, Андрій Курков і Юрій Андрухович — з доброю прозою, Іван Марчук і Євгенія Гапчинська — зі стильним малярством, Олег Скрипка — зі справжнім українським роком... Ця еліта, ці інтелектуали доводять, що українство є перспективним і адекватно реагуючим на проблеми сучасності.
— А чого немає?
— Немає зв’язку між поколіннями. У нас дуже сильно знищена інтелігенція, яка й була носієм українських цінностей.
Колись англійські колонізатори до індусів казали: «Спаліть храми, знищіть книжки й визнайте, що ви варвари». На що ті відповідали, що вони не варвари, а нащадки мудреців!
Так само українці — європейська нація, у чиїм спадку — велика література, прекрасний театр, цікава давня музика... Нам просто як слід треба пізнати минуле, і щоб воно стало активним суб’єктом нашого суспільно-культурного життя; тобто, щоб розкомплексовувало й виховувало українців!
