Незважаючи на те, що альбом «Лариса Iвшина «Мої університети» про життя наших книг у студентських колективах країни вийшов у вереснi минулого року, він не став підсумковим, хіба що — певного періоду — з 1999-го по 2006 роки. І все тому, що до того часу за ініціативи головного редактора «Дня» вже був створений Острозький клуб — клуб неформального спілкування молоді, в рамках якого пройшло кілька зустрічей в Острозькій академії та Одеському університеті (студенти жартують, що збираються матеріали для «Моїх університетів — 2»). До речі, члени клубу незабаром зустрінуться в стінах Харківського національного університету ім. В. Каразіна, де 16 лютого пройшла читацька конференція за матеріалами книг із серії «Бібліотека газети «День».
Ми з великою цікавістю чекали на зустріч зі студентами одного з найбільш потужних вищих навчальних закладів України, чия історія нараховує дві сотні років. Заснований 1804 року з ініціативи відомого громадського діяча Василя Каразіна. З університетом пов'язані імена П. Гулака- Артемовського, М. Костомарова, О. Потебні... Там навчалися і працювали лауреати Нобелівської премії: біолог І. Мечніков, фiзик Л. Ландау, економіст С. Кузнець... Його почесними членами були: Гете, Л. Толстой, І. Франко, М. Грушевський...
Природно, наше очікування було виправдане. Відбувся ґрунтовний, динамічний діалог, а потім — тривале неформальне спілкування, яке продовжувалося в сучасному інтер'єрі галереї «АВЕК». Пропонуємо найбільш цікаві фрагменти цієї дискусії.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— До цієї зустрічі я достатньо довго йшла через численні університети. Остання зустріч газети «День» у Харкові була 1998 року. Скажу, що запал цього круглого столу відчувала всі ці довгі роки. Тоді для громадської думки України ми зробили чимало,скажiмо, — відкрили двох політологів: Вадима Карасьова та Володимира Фесенка, думки яких тепер цікавлять усі ЗМІ. Сподіваюся, що після нашого другого приїзду ми тут відкриємо багато цікавих авторів. До речі, шановний Володимир Шкода може підтвердити, що така неймовірна рубрика як «Лавка філософа» з'явилася в «Дні» з його легкої руки. Здавалося б, що щоденній газеті до філософії?.. Насправді, в складні часи змін без філософів ніяк не розібратися.
Після 1999 року ми зрозуміли, що швидких політичних змін у суспільстві не буде. І вирішили, може дуже самовпевнено, що треба допомагати суспільству усвідомлювати його проблеми. Узагальнено нашу бібліотеку можна назвати стратегією по відношенню до минулого . Перша книжка «Україна Іncognita» народилася з однойменної газетної рубрики. Уявіть мій подив, коли після її презентації в Кіровограді одна людина підійшла до мене й показала дивну рукотворну збірку «Україна Incognita», складену з наших історичних публікацій! Друга книжка «Дві Русі» писалася вже концептуально. До речі, її першими читачами були працівники посольства Росії. Після отримання нами нового життя в координатах незалежної держави, безумовно, треба було б роззирнутися довкола й подумати — а що у нас було з Росією і як пояснити те, що, як кажуть, російська демократія закінчується там, де починається українське питання. «Війни і мир» не випадково була присвячена відносинам iз Польщею (вона вийшла й польською мовою). Важливо те, що ми писали її з української позиції й не на польські гранти. Мені здається, що з поляками ми вже змогли ближче підійти до вирішення питання, вираженого у формулі «Прощаємо й вибачаємося». З росіянами поки так питання не стоїть і, судячи з усього, ще найближчим часом не стоятиме. Красномовний факт на підтвердження цього — їхнє ставлення до Голодомору в Україні. Про цю трагедію ми багато писали і видали «День і вічність Джеймса Мейса», яка складається з досліджень, журналістських публікацій видатного українця американського походження Джеймса Мейса (він працював у газеті «День»). А цього року до його дня народження зробили електронну версію цієї книжки. Пам'ять повинна бути динамічною.
П'ята книжка з «Бібліотеки «Дня» — «Апокрифи Клари Гудзик». Наша Клара Пилипівна — людина енциклопедичних знань. Журналісткою вона стала після шістдесяти. Це інтелектуальний виклик — він доводить, що інтелект не старіє.
«Мої університети» з'явилися внаслідок багатьох університетських зустрічей. Це ті університети, які я вважаю своїми, в яких мене розуміли, приймали, де мені було цікаво думати й відповідати. Я вам рекомендую приєднатися до Острозького клубу, який народився також унаслідок обговорення бібліотеки. Ми були в Одесі, й студенти Одеського університету мене запитали, що таке національна ідея... Я відповіла, що було б краще говорити про це в інтер'єрі Острозької академії, бо там добре говорити про те, що стосується ідентичності й перспективи. Я знаю, що до клубу вже приєдналися студенти Харківського, Донецького, Запорізького університетів. Узагалі, важливо студентам спілкуватися. Бо коли ми говоримо про інтеграцію України кудись, передусім треба розуміти, що дуже мало зроблено для внутрiшньоукраїнської інтеграції. І наша газета намагається пояснити, що, маючи стратегію по відношенню до минулого, ми повинні разом виробити свою стратегію по відношенню до майбутнього.
Денис ЖУРАВЛЬОВ, доцент історичного факультету:
— Мені, як людині близькій до воєнної історії, дуже сподобалася книжка «Війни і мир». Ви, напевно, продовжуватимете українсько- польську тему, адже ще можна розповісти про багатьох людей? Крім того, чи не плануєте видати книжку про українсько-білорусько-литовські відносини?
Л.І. : Коли задумала видати «Дві Русі», я знала, що мене особисто хвилює. А саме, чому було так мало великих російських інтелектуалів, які будь-коли взагалі говорили про українське питання: Короленко, ранній Солженіцин, Сахаров... Це не вичерпується однією книжкою. І, можливо, якби знайшлися редактори, які сказали б, що знають, як розширити тематику й уже мають перелік тем, можна було б і перевидати «Дві Русі». Насправді, про білорусько-литовську добу в нашій історії треба було б створити книжку, але потрібні професіонали в цьому питанні, які схочуть це зробити. А робити це можна навіть по електронній пошті. Денисе, можна вважати, що одна така людина вже є?
Марина ГРИГОР'ЄВА, аспірант історичного факультету:
— У своїй передмові до «Моїх університетів» ви написали, що студентство вiдiграє значну роль у становленні громадянського суспільства. Хотілося б дізнатися, як ви розумієте функцію університету в питаннях виховання студентської молоді?
Л.І. : У своїй передмові я також писала, що незважаючи на всі труднощі, скрізь, де керують особистості, не лише збережені найкращі традиції, а й іде розвиток: від дурості успішно відбиваються, якось ростять молоді кадри й у тих навчальних закладах панує атмосфера свободи й творчості. На жаль, на мій погляд, у нас не було ніякої осмисленої стратегії щодо освіти. Ніхто не ставив питання, скільки має минути років, щоб підготувати нових викладачів, дати їм нові можливості, укріпити тих, хто залишився зі старої школи (не випадково досі говорять, мовляв, ще старий радянський професор). Це свідчить про що? З одного боку, ми розмірковуємо про те, що в Радянському Союзі було засилля ідеології, й усі вивчали всілякі дурості замість тих дисциплін, які вивчали в усьому світі. Але, як виявилося, в нові часи не так багато якісних знань отримали, а подекуди втратили те найкраще, що в нас було. У цьому сенсі українські університети виглядають дуже нерівномірно. Можливо, наша основна проблема саме й полягає в тому, що Україна не дуже рівномірно «прогріта» в гуманітарному плані.
Безумовно, можна легко сказати, що університети повинні бути автономними: мати можливість формувати бюджети не тільки з державних, а й з добродійних фондів; мати свої статути, виборні ради, студентське самоврядування. Хтось проти цього? Навряд. Але як це реально треба здійснити в країні, де, можливо, передчасно запущена полiтична реформа, немає кадрів і міністра беруть не з професіоналів, а зі своїх. Але впевнена, що ми все одно прийдемо до того, що навіть та кількість якісних університетів, яка є, свою справу зробить. Тому зараз потрібні кооперація й підтримка один одного.
Віль БАКІРОВ, ректор Харківського Національного університету ім. В. Каразіна:
— Давно хотів почути, що Лариса Івшина розуміє під університетом як категорією не тільки освітньою, а й культурологічною. Потім вирішив, що треба на це питання відповісти самому. Насправді, це дуже серйозна й болюча тема. За великим рахунком, університетів в Україні майже немає — якщо ми пред'явимо дуже високі критерії. Це не просто навчальний заклад, який готує фахівців з вищою освітою. Для того, щоб бути університетом, треба виконувати принаймні п'ять- шість умов, які в Україні мало хто може виконати (напевно, наш університет і ще кілька). Перше — треба мати справжню фундаментальну науку, що сьогодні велика рідкість. Друге — треба мати сильне гуманістичне начало у вигляді блоків дисциплін, факультетів, напрямків. Також має бути добра бібліотека, а крім того, ботанічний сад і астрономічна обсерваторія. Але цього мало. Треба, щоб панував дух свободи думки, культ критичного мислення, щоб зберігалися традиції, що походять з глибини століть, — тоді буде Університет.
Олександр ХИЖНЯК, голова студентської ради університету:
— У нашому університеті завдяки студентському самоврядуванню на багатьох факультетах студенти випускають свої локальні газети. Зараз також починається робота з підготовки випуску університетської газети. Скажіть, як ви ставитеся до студентської журналістики (маю на увазі непрофесійної)? І які механізми співпраці ми могли б з вами обговорити?
Л.І .: Здається, це вже особливе запрошення до того, щоб обмінятися телефонами й електронними адресами, тобто почати співпрацювати...
Дуже часто говорять про те, як стати журналістом. Звісно, добре було б дістати якусь освіту (бажано спеціальну). Бо писати можна навчитися. Журналістика передбачає певний набір інструментів, яким освічена людина має вміти користуватися. Чесно кажучи, я ніколи не вводила журналістику в якийсь розряд науки й не вважала, що тому предмету слід присвячувати стільки підручників. Я сама закінчувала журналістику, проте, вважаю, що краще, коли люди за освітою, наприклад, юристи або соціологи, й коли вони захочуть навчитися висловлювати свою думку й працювати з громадською, відповідно, обов'язково прийдуть до журналістики. І наша газета, на мій погляд, унікальна тим, що ми робимо її з нашими поінформованими читачами. Крім того, вважаю, що в наш час вищі навчальні заклади просто повинні атакувати громадську думку. Бо хто ж буде справжнім локомотивом перетворень? Колись це були монастирі й університети. Гадаю, монастирів зараз не торкатимемося, а на університети варто подивитися з певною надією.
Олена ДЕРЯПА, студентка 5 курсу факультету соціології:
— Ларисо Олексіївно, як ви вважаєте, чи можливе в Україні створення успішного медіа-бренду, який заявить про себе, як, наприклад, CNN. І що треба зробити друкованому виданню в нашій країні, щоб бути успішним упродовж стількох років, як «День»?
Л.І. : Інтелектуальне видання в сучасному суспільстві — як висячі сади Семіраміди. Вони не ростуть у природному грунті. Треба, щоб відбулися перетворення й був намитий грунт, з чого пішли б запитані для суспільства ідеї. Ми (газета) ж забилися між каменів, де є трошки родючого грунту, і з цього, користуючись моментом, намагаємося творити. Ми, можна сказати, як невеличкий науково-дослідний інститут. Отож до CNN нам далеченько. Ось вам одна з останніх подій. Мюнхенську промову Путіна обговорюють усі у світі — це серйозна подія в геополітиці. Також усі обговорюють зустрічний виступ Ангели Меркель. А Президент України приїхав на зустріч без міністра закордонних справ. Питання не в тому, хто має бути міністром закордонних справ, а в тому, що це — смисли й знаки, які в усіх країнах читаються. Крім того, в нашій країні немає формату, в якому можна обговорювати такі речі. Хто аналізуватиме промову Путіна, якщо в нас усе в режимі ток-шоу?.. Для існування таких медіа, як CNN, потрібна така країна, як Америка. Колись у Києво-Могилянській академії приїжджі грантодавачі розповідали студентам, яким відстороненим слід бути журналістові. Правильно. Тільки наша країна в іншому становищі. Перш ніж створити ВВС, треба створити Британію. А з відстороненою журналістикою країну не створиш.
Олексій КРИСЕНКО, доцент кафедри політології:
— Ларисо Олексіївно, ви вже перетворилися на певного культурного героя, який бере участь у конструюванні історичної пам'яті України та сучасного українського культурного проекту. Те, що у нас відбувається в країнi, інакше як неподобством назвати не можна. Будь-яка освічена людина інакше як максимально скептично не може до цього ставитися. Тому хочу дізнатися, що ви пропонуєте. З одного боку, є ваша культурна позиція — ви берете участь у культурній трансформації України. А з другого — немає, умовно кажучи, якихось конкретних стратегічних перспектив, на які ви нам як культурний герой вказуєте.
Л.І. : Дякую. Я гадаю, що культурна й освітня робота — зараз максимально можлива творча робота в наших умовах. Коли останні роки була політична колотнеча, ми не займали в ній помітного місця: не надто боролися в рамках акції «Україна без Кучми», помаранчевої революції, що цілком зрозуміло. Ще 1999 року було зрозуміло, який режим сформувався і які будуть наслідки. Я це розуміла не тільки тому, що практично всіх дійових осіб знаю від початку їхньої діяльності (тоді саме прийшла в журналістику). Це було очевидно. Але масове прозріння відбулося не одразу. Можливо, й добре, що люди навіть на прикладі плівок Мельниченка зрозуміли, як робилася політика. Але чи приголомшило це народ? Нічого подібного. І що ж вийшло? Практично всі учасники колотнечі отримали свої посади й зиски. Зараз це виглядає блюзнірством, коли вони кажуть про те, щоб встановити пам'ятник Гії Гонгадзе в Києві й назвати його ім'ям вулицю. Процес так і не завершено. Тіло не поховане. З погляду людських уявлень ми ж розуміємо, яка драма розігралася перед нашими очима. А що стосується помаранчевої революції, ми всіх її учасників теж знали заздалегідь і могли уявити, які наслідки будуть, коли вони прийдуть до влади. Але точно так само ми знаємо й інший табір. Тому, якщо бути реалістами, можна тільки чекати, що в якомусь сенсі повільно, під тиском тих процесів, які глибше пройшли в суспільстві, народ еволюціонуватиме і з'явиться запит на нову політику. Тому обов'язково треба культурними й освітніми зусиллями підіймати тонус суспільства, щоб воно задавало інші параметри.
Віль БАКІРОВ, ректор:
— Ларисо Олексіївно, у вас немає розчарувань у демократії?
Л.І. : Гадаю, що в нашому вигляді це навіть не демократія. Демократія на даному етапі — велике передозування або, скажімо, ерзац, який видається за демократію. Можливо, моя думка буде не дуже популярною. Ми мали шанси на те, щоб наша історія пішла інакше. Чому не скористалися? Тут був і суб'єктивний чинник, і старі хвороби. У Федора Достоєвського є чудова фраза, мовляв, сентиментальність — чудове середовище для соціалізму. Згадайте останні вибори мера в Києві. Хто скористався інструментами демократії? Це було цілковите відторгнення розуму. Я вважаю, у нас багато всього того, що є поживним бульйоном для зростання шкідливих тенденцiй, які нас відводять від реальності й суворої щоденної роботи.
Олександр ГОЛІКОВ, аспірант сиціологічного факультету:
— Колись на сторінках вашої газети я прочитав неординарну фразу американського натовського генерала Джона Шалікашвілі, мовляв, ми не перемагаємо доти, доки CNN про це не заявить. Зараз ви неодноразово порушували проблему конструювання соціального порядку, української ідентичності... Ви, звісно, розумієте, що ЗМІ в сучасному світі відіграють помітну роль. Однак процеси конструювання ідентичності в Україні, за спостереженням соціологів, відбуваються здебільшого в негативному ключі, тобто говоримо: Україна — не Росія, українці — не поляки... Негативно цей ключ відбивається й у тому, що в основному «педалюємо» негативні теми в історії. До місця згадати ваші слова з приводу того, що газета й книжки з бібліотеки «Дня» — це стратегія по відношенню до минулого. Тут же постає асоціативний ряд — цитата з Джорджа Оруелла: «Хто володіє сьогоденням — володіє минулим, а хто володіє минулим — конструює майбутнє». Якщо ви конструюєте нашу ідентичність, тобто майбутнє, у нас є два шляхи: шлях створення єдиного більш-менш домінуючого погляду, який ви змалювали, але цей шлях відгонить інтелектуальним тоталітаризмом. А другий — кожний ЗМІ розбирає ту ж таки мюнхенську промову Путіна, але при цьому кожний демонструє свій погляд. А хто тоді «отечества отцы», яких ми маємо прийняти за зразки... Якою є роль ЗМІ в усіх цих процесах? Їхня відповідальність за всі ці процеси? Якими є функції ЗМІ, які вони мають виконувати і які вони виконують? І, нарешті, ваш прогноз соціокультурної ситуації у світлі ЗМІ.
Л.І. : Пане ректоре, де ви таких студентів берете й що ви з ними робите?(Сміх).
Гадаю, що якщо серйозно попрацювати над відповідями на ці запитання, то могла б вийти кандидатська або, принаймні, цикл лекцій. Я просто скажу про свої спостереження, оскільки треба бути дуже легковажною, щоб теоретично так одразу обгрунтувати те, про що мене питаєте. Щодо ролі ЗМІ в суспільстві, то в мене була одна стаття про те, що українські ЗМІ дуже спотворили критерії й параметри того, що відбувається в Україні. На мій погляд, це зумовлене й тим, кому вони належать у нашій країні. Але саме ЗМІ розносять як позитив, так і інфекції. І, можливо, люди й більше розраховували, сидячи біля своїх телевізорiв і читаючи газети, що їм сумлінно й скрупульозно донесуть глибину й правду життя. Але часто це було, в кращому випадку, добросовісною помилкою, а іноді — абсолютно відвертим замовленням. Наприклад, скажімо так, Росія для себе вибрала один шлях, а в Україні дуже активно лобіювали так звану політичну реформу. Чи можна це назвати просто помилкою, збігом обставин або зацікавленістю?.. Росії, наприклад, протипоказана велика доза авторитаризму, тому що в них і так гіперфункція, а у нас — дефіцит волi, та й ще при цьому трансплантована система, яка не дозволяє зосередиться на вирішення основних завдань. Тривають нескінченні суперечки інститутів влади, й це все на тлі того, що в нас уже було в ХХ столітті, коли через отаманщину не можна було втримати державу. Яку роль тут зіграли ЗМІ? Були голоси, які закликають замислитися? А саме суспільство готове замислитися? Чи воно проковтнуло те, що це швидко пакетом проголосували, а потім подумали — що ж це буде... Тому ЗМІ, звісно, беруть участь у цьому, і їхня роль дуже велика. Безумовно, це все адекватне стану бізнесу. Я навіть не знаю, звідки чекати повноцінних ЗМІ. У суспільному телебаченні вбачають панацею. Але слід поставити запитання, чи готові люди платити за суспільне телебачення, якщо в нас є Перший Національний канал, який існує на бюджетні кошти і який, у принципі, зобов'язаний інформувати людей. Можете собі уявити, який комплекс питань виникає, виходячи з реалій життя. Інакше можна було намалювати дуже життєрадісні картини. Як мені здається, ми дуже повільно виповзаємо на якісь стандарти. Але, все-таки, у нас зараз велике розмаїття думок. Ми — не Туркменістан, де донедавна був закритий інтернет. Українці мають можливість виходу в іншомовні простори. Так iде напрацювання. Згодом, упевнена, цей якісний запит публіки перетворить і ЗМІ. Але треба працювати. Над публикою.
Євген ХОДУН, кореспондент радіо «Deutche Welle/ Німецька хвиля» (українська редакція):
— Я хочу сказати, що коли цілеспрямовано шукаю в місті «День», то результати моїх пошукiв приблизно такі: найчастіше знаходжу англійську версію газети, потім — російську і ніколи — українську («День» виходить трьома мовами). У кіоску мені відповідають, мовляв, не питай «чому», це диктат ринку. Але я наштовхуюся на такі парадокси, які змушують мене замислитися, а хто ці люди, які називають себе «ринком»? Парадокси такі. Перший — географічний. Якщо подивитися на розкладки в кіосках, можна подумати, що в України один сусід... Другий — економічний. Річна передплата на одну з провідних німецькомовних газет коштує... 13 тисяч гривень... На російські видання передплата, звісно, набагато дешевша, хоча між відстаннями від Харкова до Цюріха й від Харкова до Москви не така вже велика різниця. І останній парадокс — тематичний. Добре, у нас російські видання користуються попитом, але які пропонують — «Новую газету», де працювала покійна Анна Політковська, чи інші...
Л.І. : Це дуже розумний і мотивований виступ. Мені лише залишається додати, що, на жаль, українці поки не живуть власним життям. Ми живемо життям впливів і не помічаємо, що цим формуємо своє досить залежне майбутнє. А як розірвати цей зв'язок? Я вважаю, що Україна наразі з тих чи інших причин не готова усвідомити, що для неї означає українська мова. Тому я вирішила: нехай до наших читачів надходить і російською мовою газета «День», в якій ми відстоюємо українські цінності.
Пропонуємо найцікавіші враження про читацьку конференцію за матеріалами книжок з «Бібліотеки «Дня» в Харківському університеті:
Володимир ШКОДА, доктор філософських наук, професор:
— Для мене досі абсолютно незрозуміло, чому деякі мої статті були опубліковані в «Дні». Вони зовсім не відповідали сучасному уявленню про газету в Україні, навіть у Росії, якщо, звісно, не рахувати незалежних видань. Причому були й смішні казуси. Є така відома людина Володимир Кузнецов з Інституту філософії, який у рамках однієї програми побував у США, а, повернувшись звідти, написав гарну книжку, де, до речі, наводив і цитати з моїх публікацій, що вийшли у вашій газеті. І ось він мене попросив написати рецензію. Коли вона була готова, я поцікавився, де її друкуватимемо. Володимир Іванович відповів: «Ну, добре було б у «Дні». А якщо не вийде, то у «Філософській думці»... Ось вам і цінності...
Крім «Дня» я читаю й книжки з бібліотеки газети. Слід сказати, що в мене особливе ставлення до історії. Століттям історії було ХIХ століття — методологи науки це давно визнали. А ХХ — століття відносності, де історія втрачає колишню силу й стає, за Платоном, збіркою благородних міфів. У Платона в «Державі» дуже серйозно обгрунтовано, що благородні міфи повинні мати виховне значення, а що стосується питання, було це чи ні, це вже не так важливо. Головне інше — щоб міфи працювали. А ще я скажу одну фразу одного іноземця: «Типовий підручник історії у будь-якій країні — це короткий курс молодого шовініста». Це, звісно, сильно сказано. На мій погляд, коли історія торкається тебе й ти з якихось публікацій розумієш себе, своє минуле, тоді вона, історія, дійсно дуже сильно впливає. Цим і займається газета «День», поповнюючи з кожним роком свою бібліотеку.
Євген ХОДУН, кореспондент радіо «Deutche Welle/ Німецька хвиля» (українська редакція):
— Я читаю «День» і бібліотеку газети тому, щоб, по-перше, не забувати англійську мову. Вважаю, що слухати англійською BBC і читати англомовну версію «Дня» — значить, уже відчувати себе в Європі. Крім того, мені подобається різноманітність і гострота тем, а також серйозний підхід до них. А найважливіше те, що видання, як і бібліотечні книжки, відображають природне життя українців (те, що говорила Лариса Олексіївна) в минулому, сьогоденні й у перспективі на майбутнє.
Дарія ВОРОБЙОВА, студентка 5-го курсу соціологічного факультету:
— Це була не перша моя зустріч iз Ларисою Олексіївною, але я не перестаю дивуватися, що завжди спілкування з нею приносить не тільки задоволення, а й настрій для роздумів на різні важливі теми. Мої співкурсники, які вперше зустрілися з головним редактором «Дня», відзначили те ж саме. А ще, коли ми ділилися враженнями один iз одним, можна сказати, у вузькому колі, то одностайно дійшли висновку, що газета, роблячи свої проекти (бібліотеку, фотовиставку), дійсно, випереджає час. Місія, слід зазначити, не завжди вдячна, але дуже важлива.
Олексій КРИСЕНКО, доцент кафедри політології:
— Рік тому мені пощастило ознайомитися з книжкою «Дві Русі». Книжка сподобалася одразу після перших хвилин ознайомлення з нею. Багато до того підзабутих історичних сюжетів раптом заграли новими барвами й наповнили свідомість гордістю за те, що я українець, живу в цій країні і є її громадянином, нащадком тих, чиї славні справи назавжди вписали Україну до вічної книги історії.
Чудова редакторська ідея представити замість єдиного й цілісного тексту широку палітру «концептуальних екскурсів» у вигляді історичних нарисів і публіцистичних есе перетворила книжку на настільну енциклопедію української історії. Культурна необхідність і політична актуальність цього проекту існують не просто, без всякого сумніву, а є, на мій погляд, його ключовими маркерами.
Інтелектуальний висококласний мікст історичних наративів про «Україну-Русь», Радянську Україну та «Україну сучасну» являє собою справжній алгоритм для освоєння тієї самої «України Incognita», що виступає цілісною історичною загадкою не для одного покоління українців.
Хочу додати, що зустріч iз Ларисою Івшиною — це декілька годин інтелектуального задоволення. Подібні зустрічі дуже важливі, оскліьки вони дозволяють по-справжньому обговорити й зрозуміти гострі й дискусійні питання сучасної української культури, політики, освіти. Активна участь студентів у обговоренні є найкращим доказом необхідності подібних зустрічей — круглих столів.
