На сьогодні вітчизняну книжку видають та продають у непростих умовах. Видавництва постійно критикують ставлення влади до цієї важливої соціально-культурної сфери. З директором мережі книгарень «Буква» Світланою ЗОРІНОЮ ми говорили про нинішній стан українського книжкового ринку. Минулого понеділка уряд України відновив пільги з податку на додану вартість (ПДВ), але у телефонній розмові наша гостя сказала, що якихось змін ситуації на краще вона поки що не помітила.
ПОДАТКОВИЙ КОЛАПС
— Чи існує книжковий ринок в Україні? У якому він зараз стані?
— Книжкова галузь та попит на книжки — це дуже важливий ринок з економічного, соціального та культурного погляду. У 2002 році ми відкрили першу «Букву» такого формату, як і три найбільші магазини в Москві («Бібліоглобус», книжковий будинок «На Тверській», книжковий будинок «Москва») чи Центральний будинок книги в Санкт-Петербурзі. В Україні це був перший магазин такого рівня та класу. Під поняттям «такого рівня та класу» я маю на увазі, що сучасна книжкова індустрія немислима без хороших комп’ютерних програм, які дають можливість вести комп’ютерний облік й оперувати 55 і більше найменуваннями книжок. Це, в принципі, найбільша відмінність цивілізованої книгарні від просто книжкової крамниці.
Для того, щоб сказати, на якій стадії перебуває ринок в Україні, можна порівняти обіги. Оперований програмно книжковий бізнес обов’язково «білий». Тут усе проходить через касу. Тому мені нескладно говорити про обіги, оскільки вони всі повністю легалізовані. Візьмемо для прикладу «Бібліоглобус» у Москві. Цей магазин за площами приблизно схожий на Будинок книги, який ми зробили. Його обіг становить близько $800 тис. на місяць. Можу сказати, що київський Будинок книги в найкращий час, за найбільшого обігу дає $150 тис. Мені, звісно, можуть заперечити: мовляв, у Москві більше жителів, але Центральний будинок книги в Санкт-Петербурзі дає обіг у $600 тис. на місяць.
Ще трагічніша ситуація починається тоді, коли ми бачимо якість отриманих книжок. У принципі, ми оперуємо практично тією самою кількістю найменувань, що й у Москві, але за якістю найменувань досить сильно розрізнюємося. На сьогодні найбільша кількість найменувань, які існують в Україні, сконцентрована в «Глобусі-3», який відкрили 1 травня 2004 року. Якщо в ньому 55 — 60 тисяч найменувань, то в регіональних магазинах — 25 тис. і менше. Це все залежить від того товарного кредиту, який надають видавці. Багато українських видавців не можуть надавати великі кредити, оскільки в них недостатньо обігових коштів для того, щоб дати книжки в усі магазини.
Із продажем української книжки ситуація взагалі дуже сумна. Для початку ми повинні визначитися з тим, що ми вважаємо українською книжкою. У моєму розумінні, це книжка, видана в Україні будь- якою мовою. Так ось, якщо добре працювати з такою книжкою, то в «Глобусі-3» вона зараз займає десь 40% продажу. Інші 60% — це імпортна книжка з Росії. З книжкою, виданою в Україні та написаною українською мовою, ситуація взагалі катастрофічна. До введення ПДВ у Центральному будинку книги вона становила десь приблизно 15% (і переважно це були підручники, спеціалізована література видавництв «Знання», «Освіта», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Факт», «Кальварія», «Зелений пес»). Після введення ПДВ із 1 вересня представництво такої літератури в «Глобусі» на сьогодні становить щонайбільше 7 відсотків.
Основна причина полягає в тому, що книжка, видана в Україні українською мовою, стає дуже дорогою, і внаслідок цього — неконкурентоспроможною. У принципі, ця проблема виникла не сьогодні, а 5-6 років тому, коли політика видань і видавництв у Росії та Білорусі була сприятливіша, ніж в Україні. Тому український ринок заповнився книжками, виданими за її межами. І навіть сьогодні книжка, випущена видавництвом «Фоліо», коштує дорожче, ніж, наприклад, видана російським видавництвом «Астрель». Тому її вигідніше завезти сюди та продати, ніж видати її тут. Ця вельми важлива галузь перебуває зараз в дуже неконкурентоспроможному становищі. Після введення ПДВ у січні та лютому продаж українських книжок упав на 80%.
— Не так давно письменники палили книжки в знак протесту проти ПДВ...
— Ми не проти ПДВ. Він існує у багатьох країнах. У принципі, чим більше уніфікована система оподаткування в країні, тим краще. Але з іншого боку, держава повинна ввести для кожної з галузей свою регуляторну політику. Треба чітко переглянути від початку до кінця, що відбувається з книжкою, починаючи від паперу та закінчуючи місткістю ринку. Якщо ми, наприклад, приходимо до того, що нам необхідно ввести ПДВ, — немає проблем. Давайте тоді, наприклад, зробимо пільгове кредитування цієї галузі для того, щоб вона могла видавати та продавати книжки. Тому що, згідно із законом про ПДВ, із кожної книжки, яку відвантажують зі складу, ти одразу платиш податок державі. А продана ця книжка чи ні — це вже інше питання.
Насправді ми повинні розуміти, що зареєстрованих українських видавництв не так вже й багато, а працюючих насправді я знаю щонайбільше 250. Причому добре працюючих, напевно, 20 — 30. Порівняно з російськими вони перебувають у дуже поганому стані. І ми повинні думати про це, якщо ми говоримо про національну культуру, національну гідність, про те, що ми повинні читати та на якій літературі повинні виховуватися наші діти. «Купуйте українське». Якщо ми підтримуємо цей лозунг, то відповідно, ми повинні якимсь чином стимулювати книжку.
— Про цю проблему вже не перший рік говорять і письменники, і видавці, і продавці книжок. Півтора року тому в газеті ми її аналізували. Тоді з’ясувалося, що близько $100 млн. на рік російські видавництва вивозять із українського ринку. І йшлося про те, що треба щось робити. Наводили приклад Росії із їхньою податковою політикою стосовно своїх видавництв. Чому це відбувається?
— Я вважаю, основна причина полягає в тому, що, на жаль, на цьому ринку на сьогодні немає «грошей», які могли б зібратися та пролобіювати цей закон.
— А на російському є?
— Так. І я зараз поясню, звідки беруться ці гроші. До книжкового бізнесу я мала велику компанію з дуже хорошими обігами в сфері алкоголю, парфумерії. І я можу абсолютно відверто сказати, що потрібні закони для регулювання ринку можна брати тільки з цього ринку. Тому коли було необхідно пролобіювати закони, наприклад, щодо ввезенню пива, щодо регуляторної політики експорту-імпорту, для цього знаходилися гроші.
— Пробачте, але тут постає запитання. Отже, держава не розуміє різниці між книжкою та пивом?
— На жаль, ні. Абсолютно всі закони, які приймали протягом останніх п’яти років щодо книговидання, досить сильно шкодили цій галузі.
— Ви сказали, що після введення ПДВ обіги впали на 80%. Можна подати позов на конкретних чиновників, щоб вони компенсували збитки?
— Економічна вигода від введення ПДВ на українську книжку якщо й дасть мільйон гривень додаткового доходу до скарбниці, то це буде дуже добре. Але завдані збитки — просто катастрофічні. Та я жодного разу не чула, щоб наші письменники, які перебувають у Верховній Раді, відстоювали права видавців. У принципі, я вважаю, що п’ятеро депутатів від письменників — це вже досить для того, щоб можна було щось зробити.
— Якщо подивитися, скільки з наших депутатів видали свої книжки, то вийде, що це публіка, яка найбільше друкується: починаючи зі спікера та закінчуючи звичайними депутатами. Виникає запитання — це робиться в легальній економіці? І чому вони не зацікавлені в тому, щоб на книжковому ринку були цивілізовані правила?
— Одного разу в Спілці письменників я чула виступ Мовчана. Переважно в нас говорять про заборону на російську книжку (як варіант — треба її оподатковувати). На моє глибоке переконання, в жодному разі не варто цього робити. Байдуже, якою мовою людина отримає знання. Особливо, якщо це стосується спеціальної енциклопедичної літератури. Чим менше ми забороняємо, тим краще. Можливо, це просто політичні лозунги. Забороняти — це економічно неправильне рішення.
ІГРИ ЗА ПРАВИЛАМИ ТА БЕЗ
— Україна на сьогодні зі своїм книговиданням та книгопродажем перебуває на задвірках книжкового світу. Тому що сьогодні ми отримуємо свіжу літературу тільки завдяки двом яскравим «зірочкам» — видавництву «Софія» (Пауло Коельо) та «А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГА» зі своїми «Гаррі Поттерами». У всьому іншому — прогалина. Харукі Муракамі не видало жодне українське видавництво. Тобто на сьогодні українські видавництва через брак коштів та неможливість оперувати на своєму ринку, видають тільки те, за що не треба платити авторські права. Ось, наприклад, минуло 50 років після смерті Набокова, і зараз, звісно, ми всі дружно його видаємо. Ми йдемо шляхом меншого опору.
Я все життя займалася оптом і постачала товар уроздріб. До того часу, коли я починала книжковий бізнес, я знала, як викручуються великі продовольчі магазини і як вони «викручують» постачальників. Я була абсолютно впевнена, що до нової книгарні видавці просто вдиратимуться, щоб узяли їхню продукцію. І що вони підлаштовуватимуться під знайомі мені правила ринку. На мій превеликий подив цього не сталося. У нас не існує такої культури, коли виробник підлаштовується під дистриб’ютора, а дистриб’ютор — під роздріб. Це закон, вироблений століттями. У вітчизняному книжковому ринку ця культура лише зароджується. Багато маленьких українських видавництв не мають комп’ютерів. А для того, щоб потрапити до мережі, треба зробити, наприклад, електронну накладну в певній програмі. Багато хто цього зробити не може та приносить книжки в ящиках, а ми їх беремо та самі опрацьовуємо. А раніше була ситуація, коли пропонували заїхати на склад і вибрати книжки. Це неправильний підхід. Видавець повинен сам приїхати до мене в офіс і запропонувати продукцію. Потім ми відбираємо продукцію, яка нас зацікавила, та віддаємо видавцям програму, за якою вони самі набивають усі накладні та приносять мені на дискеті. Із 250 українських видавництв це можуть зробити, напевно, сто. Інші 150 треба опрацьовувати нам. Для цього мені потрібно збільшити свій штат, наприклад, ще працівників на шість, які працюватимуть на видавництва. А це автоматично збільшить вартість книжки на прилавку. Тому якщо маленькі видавництва самі не пристосуються, не підростуть до потрібного рівня, то, на жаль, вони не потраплять до цього механізму.
— Але в нас часто законодавство не сприяє зростанню. Навіть якщо людина надривається, якщо має обладнання і хоче рости, то їй дуже важко прориватися. До речі, походження капіталів тих видавництв, які одразу зайняли місце «в обоймі», не завжди книжкове...
— У книжковому полі (як, у принципі, в будь-якому іншому полі), той, хто «крутиться», і зможе вирости. Наприклад, дуже чудове видавництво «Кит», яке постачає комп’ютерну літературу. Рівень професіоналізму в цьому маленькому видавництві величезний. У нашій мережі вони виросли в шість-сім разів. І для мене це дуже приємно. Це відбувається насамперед за рахунок використання внутрішніх резервів.
Дуже часто видавці, видаючи якусь книжку, абсолютно не звертають увагу на попит. Це відбувається тому, що в Україні відсутня практика вивчення ринку. На сьогодні мережа «Букви» володіє величезним статистичним матеріалом. Напевно, цього року ми створюватимемо видавництво «Буква» тільки тому, що я дуже часто звертаюся до видавців і кажу: погляньте, є незатребувана місткість ринку, треба зробити ось таку книжку. Але мені відмовляють. Керуючись статистикою, яку ми маємо в своєму розпорядженні, можна видавати книжкові проекти. Зверніть увагу, що на сьогодні абсолютно відсутні красиві альбоми про Київ, про Україну, про міста України. Я можу перелічувати ще багато того, чого не роблять видавництва. Дуже маленька кількість швидко реагує на попит. Можливо, хорошим прикладом з цього погляду може бути видавництво «Фоліо».
НАЇЗД
— Чому ви перейшли з прибуткового бізнесу (парфумерія, пиво) до книжкового, знаючи з самого початку, що в нашій країні ця галузь не розвинена? Це пов’язане з вашою особистою творчістю?
— Ні. У бізнес прийшла буквально зі студентської лави. З 21 року в мене був «Мезокред». Це компанія, яка доросла до дуже великих обігів. Мені приємно тепер про це говорити, бо «Мезокред» — це та приватна компанія, що мала ексклюзивні договори з «Шварцкопфом», «Хенкелем», «Вріглі», «Стіморолом». Завдяки «Мезокреду» в Україні вперше з’явилося пиво «Туборг», «Гіннесс». У принципі, в кожної компанії, як і в кожної людини, є своя доля. «Мезокред» зупинився в 1997 році. Він доріс до максимального економічного рівня, до якого ми були не готові. У результаті виникла ситуація, в якій великі бізнеси проходять через певне відбирання з боку держави, що загалом сталося з «Мезокредом». У 1997 році відбувся наїзд, який мав під собою економічне та психологічне підгрунтя. На той період адмінресурс із захисту в нас був недостатньо сильний. Алкогольний бізнес — це все-таки алкогольний бізнес. Тоді він був розподілений між чотирма компаніями: «Мезокред», «Марком», «Сігрем абсолют+», «МDMT». Якщо подивитися, то на сьогодні не залишилося жодної цієї компанії в тому чистому вигляді, в якому вони були.
— Переплавилися?
— Частково переплавилися, частково закрилися. Тема, розкрита в моїй книжці «Наїзд» про взаємовідносини між правоохоронними органами та людьми бізнесу, залишається актуальною досі. Компанію «Мезокред» «розірвали» протягом 7 днів і причому дуже жорстоко. З неймовірною кількістю порушень. Я вдячна долі, що ми вийшли з цього з невеликими втратами. Відповідно книжка «Наїзд» була пам’ятником тієї компанії, яку я створювала вісім років. Виявилося, що в нашому законодавчому полі елементарно запроторити людину до в’язниці, відібрати в підприємства печатку та опечатати склади. І протистояти цьому марна справа — судова система не дає можливості підприємцям розібратися з державою за це свавілля. Коли я, наприклад, розповідаю, що сиділа у в’язничній камері разом із сімнадцятьма чоловіками, мені всі кажуть: «Це неможливо». Я запитую: «Чому неможливо, якщо це було?» А тепер я аналізую ситуацію в бізнесі 1997 року та 2004-го та приходжу до висновку, що в нашому суспільстві відбуваються зміни.
— У чому вони полягають?
— У ставленні представників правоохоронних органів до людини. Коли на останньому допиті мене запитали: «Нічого, якщо я при вас закурю?», це вже приємно.
— Пробачте, але йдеться про те, що, якщо раніше працювали сокирою, то тепер лобзиком? Чи якісь принципові зміни відбулися?
— По суті, принципових змін немає. На жаль, бізнес досі вельми залежний від держави. Методів, якими держава може розібратися з бізнесом, і сьогодні існує досить багато.
— Бізнес не може існувати поза політикою?
— Мені б дуже хотілося, щоб мій бізнес був поза політикою. І я вважаю, що допоки люди бізнесу йтимуть у політику, щоб прикрити свій бізнес, нічого хорошого не буде ні в бізнесі, ні в політиці. Я як не була заангажована в політичному плані, так само незаангажована досі. Я не підтримую жодну з політичних партій. Я підтримую вибір народу.
ЧОРНИЙ, СІРИЙ, БІЛИЙ
— Але все ж таки повернімося до того, як ви перейшли від пива до книжок...
— Коли я написала першу книжку, її видало видавництво «Фоліо». На той період часу (з 1997-го по 1999 рік) у мене були суцільні суди у справі «Мезокреда». А за два роки в українському бізнесі відбуваються колосальні зміни. Тобто ввійти знову на той самий ринок, у якому я була, вже не здавалося можливим. Чому мій вибір зупинився на книжковому ринку? Тому що книжковий ринок у 2002 році перебував у тій самій стадії розвитку, що й алкогольний у 1993-му. Цей ринок був не зайнятий, а я, як будь-який підприємець, шукала вільну нішу. Будь-який ринок треба створити.
— Ви наводили деякі характеристики «білого» книжкового ринку. А зараз багато кажуть про тіньову економіку. Скільки в книжковому ринку «білого», «чорного» чи «сірого»?
— На жаль, на сьогодні книжковий ринок справді досить тіньовий. Його «тінізація» відбувається насамперед через тіньовий імпорт із Росії.
— Хто його організовує та підтримує?
— Якби я знала...
— Гаразд, кому це може бути вигідно?
— Це вигідно ринку. Коли держава не займається правильним регулюванням ринку, то він іде у тінь. На сьогодні обіги «Букви» становлять, напевно, лише 10 — 15% від усього книжкового обігу країни. Це дуже невелика частина. А більшу частину займають книжкові базари з імпортним завезенням товару (переважно з Росії).
— Чому це відбувається?
— Через законодавчу недосконалість у сфері завезення літератури. Для прикладу візьмемо книжку Едварда Радзінського. У Києві вона продається набагато дешевше, ніж у московських магазинах. Це економічний нонсенс. Оскільки треба заплатити за транспортування, мито на кордоні.
— Це просто контрабанда...
— У 70-й статті Кримінального кодексу зазначається, що, якщо товар перетинає кордон без документів, це чиста контрабанда. Але коли товар супроводжується документами, це вже не контрабанда. А відбувається ось що. Едвард Радзінський видає свою книжку. Природно, всі біжать до нього за авторськими правами. Я приходжу до нього з проханням купити тираж на десять тисяч, але видаю вп’ятеро більше.
— А автор про це знає?
— Найчастіше, ні. Адже у виданій книжці написано, що тираж — 10 тисяч. Із правами виходить усе «чисто», а 40 тисяч потрібно кудись дівати. Тому для видавців дуже вигідне існування тіньових ринків. Тоді можна цей тіньовий, великий обіг продати на ринках не за касовими, а за товарними чеками, де чітко не зазначається, яка книжка та хто автор. Тому в тіньовому ринку зацікавлені всі: видавці, покупці, продавці.
— Крім авторів...
— У ньому не зацікавлені автори і в ньому не зацікавлені легальні мережі.
— Тобто якщо це узагальнити, можна сказати, що реальний виробник, хоч у якій би сфері він знаходився, не зацікавлений у тіні...
— Ні. Тому що він не бачить цифр. Але тут маємо цікаву ситуацію: саме видавці зацікавлені в тіньовому ринку, бо вони купують права на п’ять, а видають п’ятдесят. Українські видавництва, як я вже говорила, через свою бідність не можуть купувати права на хороші книжки. До того ж, ми впираємося в поняття місткості ринку. Місткість українського ринку приходить до того, що продаж 50 тисяч примірників вважається вже дуже хорошою цифрою. Але ми не можемо видати та продати мільйон, і тому собівартість розраховують на невеликий тираж у 5 — 10 тисяч.
— А в нас ніхто не пробував підвищити планку?
— Для цього держава має створювати якісь додаткові пільги. Бо якщо ми хочемо підвищити рівень наших видавництв, то, відповідно, ми маємо бути готові купувати, наприклад, права на того самого Харукі Муракамі, про якого говорить увесь світ. Тому ми повинні зробити щось для того, щоб вони були в Україні українською мовою і коштували стільки, скільки вони повинні коштувати.
— Ваші пропозиції?
— Я вважаю, що все-таки великих революційних змін ринок не витримує. Ринок — це еволюція. У принципі, я можу припустити, що він легалізується. І через два роки більшу частину книжок люди купуватимуть усе-таки в книжкових мережах. На сьогодні, наприклад, між нами та деякими видавництвами є домовленості про надання нових книжок насамперед у легальні мережі. Тому я можу сказати, що книжковий ринок стабільно еволюціонує.
У мене в даній ситуації більше болить душа за українські видавництва. Тут вони навряд чи щось можуть зробити без додаткових регуляторних механізмів з боку держави, які зможуть полегшити їм життя. Якщо ми чогось не перебудуємо у видавничій політиці, то Україна залишиться ринком для збуту російських книжок.
— Але ж ви кажете, що в Україні відсутній капітал для лобіювання цієї галузі...
— Я можу з упевненістю сказати, що якщо на сьогодні українські видавництва або, наприклад, українська громадська та політична еліта не зрозуміють, що треба пролобіювати закони для українських видавництв, то завтра сюди зайде російський капітал і пролобіює ці закони для себе. Є національна свідомість, яку за гроші не купиш. Адже приймають сьогодні закони щодо національного пива, створення машини «ДЕУ», ще чогось. А книжка — це дуже важливий продукт. Вона так само важлива, як і хліб. Якщо ми зрозуміємо, що це потрібне, ця галузь отримає законодавчу підтримку. Тому що є лобіювання за гроші, а є лобіювання за ідею. У цій ситуації немає ні першого, ні другого.
«СТРУМІНЬ» ТА ЗАПИТАНІСТЬ
— Іноді, напевно, вам доводиться чути, що українських письменників не читають і українська книжка не запитана? Чи відповідає українське книговидання попиту?
— Це дуже цікаве запитання. І я повинна сказати, що книжка від книжки відрізняється. Як російська, так і українська. Не можна сказати, що українська книжка не запитана. Ні. Вона запитана. Навіть більше того. У видавництва «Кальварія» є книжки Андруховича та книжка Подерв’янського. Скільки не поставиш їх, стільки й продадуть. Як завжди, добре продається книжка Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Я повинна сказати, що мені ця книжка не подобається. Причому я говорила Забужко, що вона там пригноблює жінок, що жінка зовсім не така тощо. Я можу про це говорити дуже довго. Але ця книжка продається. Минуло п’ять років — вона продається. Тому говорити про те, що відсутній попит на українську книжку, — неправильно, оскільки є книжки, які непідвладні часу. Є чимало українських книжок, на які є постійний попит.
— У нас газети не видають книжок, але ми зважилися на цей крок. Як ви оцінюєте нашу сміливу спробу?
— Якщо видається хороша книжка, то вона й продається добре. «Україна Incognita» продається дуже добре. Вона завжди займала місце в десятці, в двадцятці книжок, які найбільше продаються. Це свідчить про те, що якісний літературний проект — попри те, російський він чи український, — продається дуже добре. Кілька іноземців, які читали книжку «Україна Incognita», захоплено відгукувалися про неї. Дуже правильно, що ви її зробили. Це одна з ніш, яка взагалі ніколи не була зайнята. А таких ніш насправді дуже багато.
— Є «струмінь» і є запитаність...
— Так. Це свідчить про те, що чим більше продуктів ми пропонуємо на ринок, тим більша можливість вибору. Книжковий ринок перебуває на такій стадії розвитку, де пропозиція рухає попитом. Можливо, тисячі людей в Україні і не думали, що потрібна книжка «Польові дослідження з українського сексу» або, наприклад, той самий «Кримінальний Київ». А вони з’явилася і продаються дуже добре.
— Коли ви згадували причини появи вашої повісті «Наїзд», то говорили про рівень розвитку вітчизняного бізнесу. Є багато думок стосовно цього. Хтось каже про лібералізацію відносин із власністю, хтось — про податкову амністію. А ось на даний момент, на вашу думку, яка проблема для бізнесу найактуальніша?
— Бізнес, ринок — це свобода. Тому мені здається, що це проблема свободи особистості, свободи вибору. Країна не може бути вільною з невільними людьми. Коли кожна людина буде вільна, тоді ми зможемо говорити, що живемо в демократичній, вільній країні. Свого часу чудовий англійський економіст, на постулатах якого грунтується вся ринкова економіка, сказав: «Багатство суспільства не може існувати без багатства кожної окремої людини».
У нас є певні закони. Ми ці закони поважаємо. І директор, наприклад, якоїсь кондитерської фабрики має право на волевиявлення будь-якої своєї думки щодо політики чи правоохоронних органів, якщо ця думка міститься в рамках закону. І якщо при цьому його бізнес не страждає, тоді я вважатиму, що ми живемо вже в абсолютно цивілізованому суспільстві. Проте сьогодні в нас поняття влади домінує над поняттям особистості. А все- таки я вважаю, що ця піраміда повинна коли-небудь перевернутися.
В’ЯЗНИЦЯ ЯК БІЗНЕС
— Американці кажуть: якщо ви хочете тільки безпеки та стабільності, можете вирушати просто до в’язниці.
— А в нас ще цього поняття немає.
— Навіть у в’язниці немає безпеки. У нас такі в’язниці роблять для того, щоб контраст був помітний. Тому що в нормальному суспільстві саме обмеження свободи є жахливим покаранням. А в нас воно не є достатнім. Людей замикають і третирують, та вигадують усілякі знущання для того, щоб дати відчути цю різницю...
— Зверніть увагу, що останнім часом загроза в’язниці дуже характерна і для Росії, і для України. Коли я писала книжку «Кримінальний Київ», то розмовляла з багатьма бізнесменами. І виявилося, що люди найбільше бояться в’язниці. Поки в нас існують такі жахливі в’язниці, в нас існує такий чудовий важіль страху.
90% людей, які вийшли з в’язниці, — це люди з покаліченою психікою. Це неправда, що чим більше людина переживає страждань, тим добрішою вона буде. Хоча, звичайно, все залежить від особистості. Людина насправді абсолютно унікальне створіння, що може абсолютно все. Я розмовляла з людиною, яка відсиділа 20 років у в’язниці. Вона дуже багато що змінила в собі на краще. Але таких історій мало. У більшості випадків люди з в’язниці виходять озлобленими. Вони все життя ненавидітимуть цю державу, ці правоохоронні органи. Погляньте, яка велика кількість людей перебуває нині у в’язницях. Відсотків 70 сидять там незаслужено, або з причин, через які не повинні сидіти. Ось, наприклад, мого співробітника посадили до в’язниці по 70-й статті (порушення митного законодавства). У новій редакції ця стаття передбачає міру покарання у вигляді штрафу.
У наших в’язницях немає нормальних, цивілізованих умов. Я вже не кажу про тортури, побиття тощо. Навіщо це робиться? Тому що в’язниця — це також певний бізнес. Там, де погано, там і з’являються тіньові гроші. Бо для того, щоб передати хорошу передачу, треба платити гроші. Якщо хочеш у камері телевізор чи нормальне побачення — ти платиш гроші. Вихід із тіні — заплатити легально. За таких умов ситуація змінилася б, і ми всі від цього економічно виграли б.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР
— Хотілося б запитати про ваші враження від відвідин штаб-квартири НАТО. Весь цей пласт, що ми обговорюємо, свідчить про те, в якому стані наша країна. Що їй може допомогти прискореними темпами оздоровитися?
— Я належу до тих людей, які сплять і бачать, коли Україна стане європейською країною. Але помилково думати про те, що, якщо ми станемо, наприклад, членом НАТО чи ще якоїсь організації, то в нас миттєво вирішать усі проблеми. До цього треба прагнути, але з чітким розумінням ситуації, в якій ми опинилися. Насправді найбільші проблеми містяться всередині кожної людини. Відповідно, найбільші проблеми містяться всередині кожної країни. Смішно думати, що хтось прийде та вирішить їх. Треба чітко розуміти, що будь-яка країна Євросоюзу живе своїм життям. І ми повинні самі себе підтягати до їхнього рівня.
Після поїздки до штаб- квартири НАТО я звернула увагу на те, що досить велика кількість громадян України нічого не знає про європейський вибір, про переваги життя в Євросоюзі, про плюси та мінуси НАТО. У нашій країні дуже великий інформаційний вакуум у цьому полі. У цьому я пересвідчилася на прикладі мого сина, який навчається у восьмому класі. Він читає багато газет і чітко розуміє, що відбувається в світі. Може висловлювати свою думку з будь-яких питань. А коли в школі проводили опитування, з ким діти бачать майбутнє України, то більшість школярів проголосувала за союз із Росією, Казахстаном та Білоруссю. І це покоління майбутнього! Але коли дома я запитала, якими він хоче бачити наші вулиці — як у Німеччині, чи як, наприклад, на Далекому Сході, він схилився до Німеччини. Всі нюанси він розуміє після довгих частих розмов.
— А як ви прогнозуєте ситуацію як громадянин та як людина бізнесу?
— Що стосується ЄЕП (у суто економічному плані), я вважаю, що якщо Україна правильно проведе там свою політику, то це може бути вигідно. Адже на сьогодні Україна ще не вийшла на Європу зі своєю продукцією. З Росією в нас давні зв’язки. Але тут необхідно правильно вибудувати механізми взаємодії.
Але, наприклад, як громадянка я абсолютно чітко можу сказати, що допоки ми не займемося українськими видавництвами, просуванням своїх книжок, ми залишимося додатком Росії. Якщо ми візьмемо ринок Америки чи Німеччини, то ринок книжок — це переважно внутрішній продукт. Як ринок пива. Наприклад, спочатку, коли в нас не було розвинене виробництво пива, український ринок на 50% складався з імпорту. На сьогодні імпортне пиво займає дуже маленький відсоток. Тому я хочу, щоб 90% книжок, які ми продаємо в мережі, були внутрішнім продуктом. Хай вони будуть з чужим брендом, але хай ці книжки видаються тут. Тому що книжка — це справді продукт, котрий швидко псується. Це як свіжовипечений хліб. Якщо книжка написана, то вона повинна з’явитися зараз, а не через півроку. Тому що згодом це буде неактуально та нецікаво.
— Хто головний ворог української книжки?
— Ніхто нам не може більше зашкодити, аніж ми самі.
— Які перспективи українського книжкового ринку?
— Я прийшла на ринок два роки тому. За ці два роки ми відкрили 23 магазини. У нас розширилася кількість партнерів, а це свідчить про те, що об’єднуються спільні зусилля. Коли ми відкривали магазин, наприклад, у Сумах, я була приємно здивована, що там є своя локальна мережа. Адже коли ти заходиш у якусь нішу і ти там зовсім один, то це насторожує. Варто замислитися, що робити в цій ніші. А коли ти бачиш, що вона нерозвинена або погано розвинена, проте хтось заповнює ці місця, ти разом це робиш упевненіше.
