Як уже повідомляв «День», наприкінці минулого тижня невеличка делегація журналістів нашої газети на чолі з головним редактором Ларисою Івшиною побувала в Національному університеті «Острозька Академія». Презентація книжки «Дві Русі» (точніше — двотомника з «Бібліотеки «Дня», до якого також увійшло перевидання книжки «Україна Incognita») перетворилася на презентацію ідей, що закладенi в цих книжках. І атмосфера місця, що перебуває на перетині історичних епох і державотворчих метаморфоз, цьому сприяла (на думку нашого редактора, Острозька Академія — живе свідчення того, що Україна свого часу вже була в Європі). Вашій увазі ми пропонуємо найцікавіші фрагменти цієї зустрічі.
НАБЛИЖЕННЯ ІСТОРІЇ
Ігор ПАСІЧНИК, ректор Національного університету «Острозька Академія»:
— Ми — в найстарішому вищому навчальному закладі Східної Європи і разом iз тим у наймолодшому ВНЗ незалежної України — в Острозькій Академії. Постаті, що зображені на стінах, — це люди, які свого часу принесли на олтар вітчизни і свій інтелект, і своє життя: для того, щоб ми були такими, якими ми зараз є. І я хочу сказати (в першу чергу шановним гостям), що тут, перед нами, зараз сидить майбутня еліта України. Все, що є найкращого в Україні, сконцентровано в ОА — у вигляді її молодого потенціалу та інтелекту. Я маю право так говорити — за умови конкурсу сорок чоловік на одне місце ми дійсно вибираємо найкращих.
Свого часу мене — як і багатьох інших — дуже лякали Острогом (у радянські часи тут, зокрема, була психіатрична лікарня. — Ред. ). Уявіть собі: гордість не тільки Волині, гордість України та всієї Східної Європи раптом перетворилася у якесь страховище. І коли мене призначили ректором, я, дивлячись на руїни, які тут були, мріяв, що буде колись час, коли батьки говоритимуть: «Вчися, дитино. Можливо, поступиш до Острозької Академії». І зараз цей час настав.
В цій залі ми мали можливість двічі зустрічатися з Президентом України, з багатьма видатними постатями, громадськими, політичними діячами. Але ж якось так траплялося, що ми жодного разу не мали можливості зустрітися тут з видатними журналістами. І я думаю, не випадково ця зустріч з газетою «День» і презентація видань газети «День» відбувається сьогодні в НУ «ОА» — перлині нашої освіти. Тим більше приємно, що пані Лариса Івшина — волинянка. І ми можемо гордитися, що жінка- волинянка зробила фантастичну кар’єру в журналістиці. І зробила єдину україно- та англомовну газету в Україні, якою українці можуть пишатися.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, співголова наглядової ради Острозької Академії:
— Острозька Академія — це те, до чого мені хотілось якось докласти своїх рук, щоб не відчувати, що ти життя проживаєш «не так». Коли йдеться про ОА, то в мене виникає відчуття благородства — з приводу будь-якого, хай найменшого кроку, пов’язаного з нею. І останнім своїм великим подвигом я вважаю те, що зумів вмовити Ларису Івшину приїхати з газетою «День» до ОА. Скажу — це не було важко, я відчував, що Лариса Олексіївна хотіла побувати в ОА. Я ще й тому радів, що газета «День» — це моя улюблена газета. Якось поступово я до неї прикипів. І прикипів тому, що зрозумів вже давно, що неповнота знань, яка мене все життя переслідувала, якоюсь мірою навіть компенсується газетою «День». І всі публікації (я вже про це казав і повторюю), які виходили під рубрикою «Україна Incognita», мене надзвичайно зацікавили. І я, не встигаючи часом їх читати, вирізав, складав у папку і часто до них повертався. Я зрозумів, що такий, дещо популярний, тон і стиль часом навіть важливіший, ніж глибинний науковий — він легше сприймається.
Навколо газети «День», навколо її головного редактора згуртувався дуже цікавий колектив. Але окрім штатних працівників, є ще так звані позаштатні, які себе вважають майже членами цього колективу. І я, хоч рідко друкуюся в газеті «День», але також гордий з того, що належу до них. Отже, газета «День» в стінах Острозької Академії.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
— Нове життя Острозької академії лише розпочинається. Але постаті, зображені на цих стінах, — князь Василь-Костянтин Острозький, Іван Федорович (Федоров), Мелетій Смотрицький, Северин Наливайко та інші — серед нас. І коли ми в газеті «День» бралися за свої історичні проекти, ми так само хотіли, щоб вони були серед нас, щоб вони були до нас набагато ближче. Сьогоднішні часи для України — період складних випробувань. І часом нам не вистачає таких енергійних, сильних, яскравих, мудрих українців, на яких ми могли б орієнтуватися. Я переконана, що наші великі предки можуть нам в цьому допомогти.
В ОА я почуваюся як у колі близьких родичів. В цьому є справді щось особливе. Я не прихильних створення земляцтв як таких. Мені здається, що вони — реакція на певну атомізацію суспільства: коли не можна домогтися правди по законах і загальноприйнятих нормах, тоді треба триматися одне одного і через кумів, сватів, родичів і земляків штурмувати владу. Мені здається набагато природнішим відчуття того, що є люди, які прагнуть до стандартів. Сподіваюсь, що ці стандарти — високі й спільні для нас.
Досі до найболючіших спогадів люди підходять дуже обережно. І одна з таких речей, наприклад, — це пам’ять про Голодомор. Для нашої газети це не тема. Це твій особистий біль, твої переживання, твоє розуміння свого обов’язку перед народом. І до цього, звичайно, дотичне те, в якому стані є суспільство загалом. І журналістика зокрема. Мене особливо вразило, що, коли ми готували цілу акцію про позбавлення Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, який писав неправду про Голодомор 1933 року, друкували в газеті спеціальний талон і дуже хотіли, щоб якомога більше українців дізналися про це і виявили солідарність у цьому питанні, навіть просто дали зрозуміти, що неправда має короткий термін життя, ми — мушу сказати абсолютно відверто — не змогли сколихнути журналістське суспільство. Це все ще розірваний простір. А повинні бути спільні цінності. Поза конкуренцією, приналежністю до певних груп, поза політичними симпатіями для українців повинні бути речі, в яких вони абсолютно однаково обстоюють певні ідеали.
Мені здається, що ми знайшли свою нішу. І зокрема історичні проекти — особливо після 1999-го — дали новий тонус газеті, журналістам, авторам і експертам. І ми дуже пишаємося тим авторським колективом, який створював ці колективні підручники — «Україна Incognita» та «Дві Русі». Це сучасні, прогресивні, мобільні, найбільш передові уми історичної науки, які вміють писати популярно. І мені дуже приємно саме в стінах ОА фактично вперше провести презентацію нашого двотомника. Тут, до речі, немало праці також вашого викладача — шановного професора Петра Кралюка. Його мобільність, наполегливість сприяли налагодженню наших стосунків і, як сказав Микола Григорович Жулинський, — це чи не єдиний випадок, коли газета приїхала до автора.
«ЧИ БУЛИ Б ТИРАНИ, ЯКБИ НЕ БУЛО РАБІВ?»
Тетяна ПОПОВА, студентка четвертого курсу, іноземна філологія:
— Скажіть, будь ласка, що ви розумієте під «єдиною дією» мислячих людей України та Росії?
— Очевидно, що «Дві Русі» вже прокладають дорогу до сердець своїх читачів. «Єдина дія» — це, на мій погляд, дія тих людей, які поділяють цінності сучасного суспільства. Давно відомий вислів, що російська демократія закінчується на українському питанні. Ми — свідки того, що цей підхід досі не відійшов в історію. І події навколо острова Тузла — відродження тих самих проблем. Але це теж непродуктивно: постійно говорити, що росіяни заражені імперським мисленням, завжди вони так себе поводять, а ми в Україні від цього страждаємо. Певною мірою це так. Але це — стереотипна правда, яка вже нікого не може схвилювати. Треба говорити, а що далі? Як ми з цим повинні жити, як до цього потрібно ставитися? Ми, зокрема, коли писали книгу «Дві Русі», хотіли віднайти в російській чи в спільній історії такі постаті, як, скажімо, Короленко — людей, які були б не тільки прихильні до українського питання, а поділяли б загальнодемократичні принципи. І в передмові до книги «Дві Русі» ми справді визнали, що таких людей небагато. І серед сучасних росіян їх так само, на жаль, дуже мало. Можна сказати, зокрема, що нова російська школа, російська політична тенденція, практика російська — вони підтверджують, що винуваті й українці. Це стара дилема: чи були б тирани, якби не було рабів? А були б нахабні сусіди, якби не було таких покірних поряд? Очевидно, що треба вміло демонструвати характер. Але «вміло» в цій ситуації — ключове слово. І саме вміння, професіоналiзму вас повинні навчити тут.
Тож якщо говорити авансами про те, що ви — майбутнє України, то в фізичному смислі це, безумовно, так, але в інтелектуальному це ще треба довести. А довести треба тим, що ми повинні бути конкурентоспроможні та кращі. Кращі тут, на своїй землі, коли вже немає потреби їздити до Москви «за пряниками» (адже колись тільки там роздавали звання). Треба, щоб виникла своя аристократія — в хорошому смислі, своя духовна, моральна еліта. Але всі спотикаються на одному питанні. Ні до кого не клеїться слово «моральний авторитет». Недавно цю проблему ми обговорювали (згадували Олеся Гончара) з Борисом Іллічем Олійником (див. № 181. — Ред. ). Сильний поет. І видатний громадський діяч. І опоненти, і доброзичливці можуть сказати про нього, що він, безумовно, — постать. Однак відчувається, що в нього так само в душі є якась проблема, яку він не може вирішити. Наприклад, ще на 19-й конференції КПРС (це був 1988 рік!) він говорив — і ми його про це розпитували — про Голодомор в Україні. Місяць тому Президент про цей геноцид українців говорив у ООН. Між цими двома виступами пройшов немалий час. Втім, коли нещодавно у Верховній Раді було запропоновано визнати Голодомор геноцидом, фракція комуністів встала й вийшла із залу на знак протесту. А це та фракція, до якої належить Борис Ілліч... Розумієте? Моральні дилеми терзають сьогоднішнє українське суспільство. Недостатньо проголошувати якісь ідеї. Треба бути людьми, за якими стоять вчинки. І ці вчинки не можуть бути «назавжди». Вони постійно вимагають підтвердження — це аксіома. Тому єдність мислячих людей може бути на тому рівні, на якому, звичайно, росіяни визнають за нами абсолютне право на самостійний розвиток — це ніби перший поверх. Ми не можемо вічно миритися зі стосунками — «як кіт iз собакою». Єдина проблема: з українського боку для такого рівня діалогу в нас не так багато постатей. Але і з російського я не бачу. Тобто, час за тими новими інтелектуалами, які, можливо, перебувають зараз тут, в Академії.
Олег ФУРМАНЧУК, студент третього курсу, правничий факультет:
— Чи плануєте ви видати збірку статей, присвячену проблемам функціонування ЗМІ в Україні та, що є також актуальним, іміджу української держави в світі?
— Це абсолютно точне запитання. Якщо щоденно аналізувати газетні публікації або телевізійні програми, то можна помітити, що дуже часто відсутність ціннісної орієнтації призводить до того, що журналісти говорять не з погляду громадянина України, не з погляду українця, не з погляду українського журналіста. Вони говорять — у найкращому випадку — дуже відсторонено. А інколи ми спостерігаємо просту зловтіху. Пам’ятаю, в одному інтернет-виданні якийсь час тому з’явилася стаття під назвою «Двери Евросоюза перед Украиной захлопнулись»: так можна написати лише про чужу країну, про те, що тобі не болить і, як мінімум, тебе не обходить. Але ж є ключові питання.
Наведу ще один приклад — і не тому, що мені зараз ця тема певним чином близька. Я розумію, що в суспільстві були настрої проти війни в Іраку. Але зовсім інша проблема — коли наш парламент вирішував: відправити бригаду до Іраку чи ні. Звичайно, цим рішенням Україна перейшла з об’єкта політики в суб’єкт політики. Невипадково ми наводили у себе в газеті чимало свідчень російських політологів, які казали: ми були страшенно здивовані, ми були шоковані сміливістю українських політиків, які це рішення прийняли; фактично вони Росію обскакали тощо. А нещодавно турецький парламент після бурхливих дебатів прийняв рішення про те, що турецькі війська будуть в Іраку. Я не кажу, що всі повинні були аплодувати: для України це було непросте, емоційно складне рішення (ніхто не хоче, щоб хтось iз його співгромадян ризикував, хоча професія військового — це ризик). Але водночас, замість того, щоб консолідуватися навколо цього кроку і сказати: «Ось наш зовнішньополітичний вияв»,— ми бачили не тільки «розбрат», ми бачили зловтіху: мовляв, «побачимо, як ви почнете скакати, коли в Україну підуть гроби...» Це не тільки нецивілізовано та непатріотично. Це не дозволяє нашій еліті справді згуртуватись навколо якихось спільних речей. У тому ж польському суспільстві було дуже багато тих, хто проти іракської війни. Але щодо рішення, що поляки повинні мати свій сектор відповідальності, коли війна вже все- таки відбулася, і це тільки означало брати участь у вищій лізі політики, — вони були набагато більше єдині. Цієї єдності можуть навчити суспільство та журналісти, якщо вони використовуватимуть той інструментарій, при якому є розуміння: ти — журналіст цієї країни. І в одній із своїх статей я написала: перш ніж зайнятися політикою, визнач свою країну, але перш ніж зайнятися журналістикою, теж знайди свою країну. Тоді тобі буде легше оцінювати все й розуміти, що до чого: ти за реверс чи проти реверсу, ти за ЄЕП чи проти ЄЕП, ти за російську мову як другу офіційну чи ти проти. І я не бачу тут варіантів для компромісу. Це повинні бути питання, які українська еліта знає, як двічі по два, і не має сумнівів щодо відповіді.
Ольга АРТЮХ, студентка четвертого курсу, гуманітарний факультет:
— Пані Ларисо, ваша газета видається, зокрема, українською мовою. А як ви оцінюєте мовну політику нашого уряду сьогодні? І як би ви охарактеризували сучасне становище української мови?
— Те, що наша газета видається українською мовою, звичайно, навіть не обговорюється. Але одного разу (тоді якраз було чергове загострення, чергові спроби зробити російську мову офіційною) я була гостею однієї з програм «Громадського радіо». Поспілкувалися, поговорили, і ведучий мені подякував за те, що я... говорю українською. Мені здається, такі аномалії тимчасові. Знову-таки, я розумію етнічних росіян, яким — iз тих чи інших причин — не зовсім просто вивчити українську мову. Хоча нещодавно зафіксований абсолютний рекорд навіть для одного віце-прем’єра, який заговорив українською. Я вважаю, що це — показник. І коли приїздять до України посли великих держав (скажімо, посол Сполучених Штатів чи посол Великої Британiї), ті з них, які навіть знали російську мову, починають вчити українську. Для мене це — великий вияв поваги до мого народу, до моєї країни і до моєї держави. Я вважаю, що ми повинні себе поставити таким чином, щоб для всіх це було абсолютно природним. І мовна політика нашої держави в цьому плані повинна бути все-таки більш протекціоністською. Я думаю, що ми не повинні вирішувати мовне питання через відмову від якоїсь із мов. Не за принципом «звуження» треба вирішувати, а за принципом «розширення». Не вибирати — українська чи російська. Але вибирати, ідучи від української. Тобто — спочатку українська, а потім — якомога більше. І значно краще було б, аби перш за все це були мови тих держав, iз якими ми неодмінно повинні підтримувати вiдносини. Ми ж не боїмося, вивчаючи інші мови, втратити свою українськість? Звичайно, така небезпека є. Якщо ми будемо тільки вчити мови, а не розвивати країну, тоді, звичайно, всі можуть потягнутися за своїм мовним знанням. Треба вирішити, для чого потрібні мови. Для того, щоб поїхати в Італію працювати покоївкою? Чи для того, щоб читати, говорити, спілкуватися, збагачуватися духовно й матеріально? Тому це питання не може бути відірване від загального процесу — політичного, державотворчого. Але, безумовно, без мови не буде майбутнього в народу, в України, в держави. Це — норма. Просто надто давно ми відійшли від цієї норми, тому повернення до неї багатьом здається революційним кроком.
Тарас ТИМЧУК, студент, спеціальність «Документознавство та інформаційна діяльність»:
— Як ви оцінюєте стан інформаційного ринку України сьогодні? Що заважає йому розвиватися?
— Я навіть для себе хотіла б чесно з’ясувати: чи суспільство задоволене тим рівнем інформованості, який існує. Я переконана, що кожен із вас, хто дивиться телевізор, скаже «ні». Ті події, які відбуваються в країні, для багатьох із нас — terra incognita. Є «чотири з половиною» депутати, які постійно «в телевізорі». Про все інше, що відбувається в країні, не знає ніхто. Більше того, ніхто не знає взагалі, яка це країна. Немає поняття ні про її розміри, ні про те, що в тих чи інших регіонах відбувається. Це величезна країна. Достатньо проїхати від Києва до Острога, щоб зрозуміти, яка вона велика, красива, яка вона різноманітна. І одразу зрозуміло, що рівень комунікації в країні — незадовільний.
Тепер — про рівень інформатизації. Скільки користувачів ПК у нас в країні зараз?.. Хоча, зрештою, відносна невелика їх кількість — це, може, в чомусь і непогано. Тому що виникає «синдром звільнення», часом я називаю це ще синдромом «Петеушників». Це люди, які повлазили в Інтернет і таким чином реалізовують свою особисту свободу. Замість того, щоб здійснювати обмін чимось розумним, в Інтернеті часто пишуть те, що раніше писали на паркані. І, звичайно, Інтернет в такому вигляді — загрозливий. Бо насправді він потрібний для доступу до бібліотек, архівів. Оце перспектива. Ставити треба, звичайно, високі планки. І тоді у вашої професії, переконана, — дуже цікаве майбутнє.
Скориставшись нагодою, я хочу подарувати вашій бібліотеці книгу Євгена Марчука «Україна: Нова парадигма поступу» з дарчим написом автора, де, зокрема, про всі ці речі, про які ви мене запитуєте, на мій погляд, дуже цікаво та дуже доступно написано. Це конструктивна програма, яка передбачає, що для того, щоб наздогнати інших, ми повинні випередити; зокрема, як подолати цей величезний розрив за допомогою інформатизації, Інтернету — про все це ви зможете прочитати.
— Я прочитав цю книжку і можу сказати, що ідею соціополісу, яку пропонує автор, дуже класно реалізовувати в Острозі.
— ...фантастично! Ви знаєте, я отримала переконливий доказ, якого рiвня студенти в Острозькiй Академії!
Людмила КАРДАШ, студентка економічного факультету:
— Як відомо, газета «День» — одне з найвпливовіших видань в Україні. Проте існує думка, що «четверта влада» в Україні не має реального впливу на політичні та соціально-економічні події, що відбуваються. А як ви реально оцінюєте вплив преси на події, які відбуваються в Україні? І чи не могли б ви назвати декілька операцій, які були проведені саме вашою газетою?
— Слово таке специфічне — операції... Я вам розповім про один епізод. Саме сьогодні (минулої п’ятниці. — Ред. ) в гостях у нашої редакції знаходиться Надзвичайний і Повноважний Посол Франції в Україні Філіп де Сюремен. Цій бесіді передував невеличкий лист, якого він написав мені. І в цьому листі він писав, що із здивуванням прочитав у нас в газеті статтю експерта Стенфордського університету, який назвав її так — «Франція підірвала єдність Євросоюзу». І пан де Сюремен зауважив, що це зовсім не так, і, зокрема, засвідчив, як уважно читає газету «День». Я навела цей штрих для того, щоб сказати: цю статтю експерта Стенфордського університету в Україні можна було прочитати лише в «Дні». Тому що ми — єдина газета в Україні, яка входить в Синдикат якісної преси світу. І для цього проекту пишуть кращі автори світу, експерти, спеціалісти з різних питань. Через це посередництво можна сказати, що суперечка експерта Стенфордського університету з послом Франції ведеться на сторінках української газети, що так само робить нас суб’єктом світових полемік. Це надзвичайно важливо.
Не можу не відійти від теми і не показати вам фотороботу Михайла Марківа, яка цього року отримала Гран-прі на п’ятій ювілейній фотовиставці «Дня». Вона називається «Чому ми не в Євросоюзі?» На ній зображені чоловіки (нормального, працездатного віку), які сидять на трубі. Перед ними — залізничне полотно. Вони сидять. І біжить один- єдиний песик... Я думаю, алегорія — вичерпна. Але ця загальна пасивність чи очікування — не всім властиве. І тому, якщо ми хочемо бути в Євросоюзі, то, звичайно, повинні жити життям Європи, повинні знати про все це. І водночас, наприклад, наш Перший Національний канал не має жодного кореспондента, який би постійно працював у країнах Євросоюзу, забезпечував нас прямою інформацією, не інформаційного агентства. Адже на телеканалах постійно використовується одне джерело: щодо подій всередині країни всі виразно читають Інтерфакс на різні лади, щодо зовнішніх — беруть відео одного зарубіжного агентства і роблять те саме. Я не скажу, що ця проблема може зацікавити масового читача якоїсь жовтуватої газети. Але такі центри, як ваш, де багаття української просвіти ніколи не згасало, зобов’язані долучатися до світової полеміки.
Наталія ПРИЦ, студентка гуманітарного факультету:
— Як, на ваш погляд, Україна може допомогти подолати Росії імперський синдром або синдром «старшого брата»?
— У нас кілька разів проводилися теледебати (очевидно, ви їх бачили), під час яких росіяни та українські експерти говорили про взаємостосунки. Я переконана, що в багатьох виникало відчуття незадоволеності від того, як тривала дискусія, від її характеру і вигляду. Коли запитають, чому в англійців немає комплексу антисемітизму, вони кажуть, що не вважають євреїв розумнішими за себе. Так само в нас, українців, повинна бути проявлена і представлена в публічних дискусіях порода людей, які не вважають, що з росіянами треба якимось чином ворогувати. Просто інша система цінностей. І з відчуттям своєї зовсім нормальності треба говорити про це. І тоді буде зовсiм інша, спокійна, аргументована розмова. Також треба розвивати українство. Треба свою систему цінностей представляти, треба свою конкурентоспроможність в світі доводити. Чому багато людей ніби соромливо оминають українську мову? Тому що дуже багато ерзаців. Або навіть та ж сувенірна продукція, яку везуть із України офiцiйнi делегації... Ці неодмінні дерев’яні булави... Ну скільки можна? Адже українське мистецтво, український культурний простір, український світ — він настільки багатий, він такий стильний! Але цього стилю в ньому ніхто не бачить. Його комусь треба демонструвати. «Україна стильна» — це здається взагалі якимось парадоксом, чи не так? В нашiй країні багато краси, але мало витонченості. Наша аристократія — так сталося — не відбулася через ці жахливі століття. Зате в нас є немайнова аристократія. В нас є люди, які — за духовними запитами, за стилем — могли б зрівнятися з кращою елітою світу. І їх потрібно проявляти, бо людям немає на кого орієнтуватися. Вони чують якогось безголосого співака, звикають поступово i вважають, що це український спів. Вони бачать якусь «калічку», яка говорить такою мовою, що не можна слухати, і думають, що це українська мова. Якщо найкращі зразки будуть в нації проявлені, ми не матимемо клопоту з тим, щоб та ж Росія зважала на нас. Тому що тоді вона побачить народ, який варто поважати.
