Прочитала інтерв’ю Діани Клочко з Ольгою Сидоренко під рубрикою «Внутрішній голос» ( «День» № 111 за 23.06.2000 ). Як часто ми забуваємо про те, що коли тобі добре, можливо, десь далеко є людина, якій погано. Погано, бо у неї немає поряд рідних, близьких. Це — покинуті діти. Як часто я бачу неохайних дітей, які тиняються смітниками і займаються казна-чим. Деякі ходять із поліетиленовими пакетами, наповненими рідиною сумнівного характеру. Вони нюхають її, ловлять «кайф», у них немає дому, батьків. Вони нікому не потрібні, у них немає майбутнього. Ці покинуті діти, злиденність і розхлябаність непомітно стали прикметою нашого часу.
Ольга Сидоренко говорить про те, що за кордоном заможні жінки організовують благодійницькі акції. А у нас? Де воно? Мало забезпечених людей? Чи знову різна психологія? У мене немає ні замку родового, ні машини, ні грошей. Але я завжди рада допомогти тим, кому важко. Чи є в нас у місті які-небудь товариства, подібні до львівського? Чи треба про це цікавитися у своїх харківських газетах, а не в київських?
І ще... Важко жити одному, коли поряд немає підтримки. Чим старшим стаєш, тим більше задумуєшся над тим, що скоро виростуть твої діти, у них буде своє життя. А ти? Адже дружби не купиш! Сьогодні ти багатий — тобі підкоряються, на тебе дивляться знизу вгору, кланяються... А завтра ти, не дай Боже, залишився без усього — без грошей, машини, роботи. І що? Ніхто тобі і руки не подасть...
Вибирай собі друзів по душі. Кому важко — допоможи, але не дозволяй сідати собі на шию. Нехай самі собі пробивають дорогу в життя, якщо є мізки. А якщо у твоєму житті сталося кохання, бережи його. Адже це така штука, що якщо його забути, воно помре.
