«День» продовжує серію зустрічей зі студентською молоддю країни. Цього разу ми приїхали туди, звідки дванадцять років тому починалася історія підтримки живого та розумного по всій країні, — на Чернігівщину. Тема спілкування, яке 10 лютого відбулося у Чернігівському національному педагогічному університеті ім. Т. Шевченка за участі головного редактора «Дня» Лариси Івшиної та студентів і викладачів місцевих ВНЗ, — «Історія — розмова про майбутнє». Адже, як зазначає Лариса Івшина, своє минуле ми ще не пережили.
Чернігів — важливе місце для розмови про власну історію. І не лише тому, що історія самого Чернігова — тисячолітня, а тому що саме там її можна відчути на дотик. Чернігівщина — це земля музеїв, церков та історичних садиб —маєток Тарновських, цукрові заводи Симиренків, садиба Галаганів. Цей список можна продовжити... У кінці довгої під’їзної алеї до самого Чернігова усіх відвідувачів зустрічає Катеринівська церква 1715 року. Хіба не інтригуюче? А чи багато киян відвідали Чернігів, який знаходиться всього за дві години їзди від столиці? Два роки поспіль з ініціативи редакції «Дня» учасники Літньої школи журналістики вивчали історичну Чернігівщину. Спершу це були Батурин і Крути, а наступного року Качанівка, Сокиринці та Тростянець. Навіть для тих студентів, що глибоко вивчають історію в університеті, ці подорожі стали відкриттям. Але Чернігівщина — це тільки початок. Постійні поїздки країною і маршрути Літньої школи журналістики переконливо доводять, що прокласти на історичній карті України маршрут місцями, що обов’язкові для відвідання, — домашнє завдання кожного. Без цього розмова про власну країну стає неможлива...
Тому спілкування про історію у Чернігівському національному педагогічному університеті, де «День» теж не вперше, переросло в розмову про те, що людина — це зусилля бути людиною, українець — це зусилля бути українцем, а країна і нація — це зусилля тих, хто їх творить. Минулими роками ми вже презентували у Чернігові книги «Бібліотеки газети «День» «Україна Іncognita», «Дві Русі», «Війни і мир», «День і вічність Джеймса Мейса», які є обов’язковими для прочитання всіма, хто хоче зрозуміти свою країну та складні моменти її минулого. Тепер, представляючи найсвіжіші видання «Дня» — два двотомники «Екстракт 150» та «Екстракт +200», ми хотіли побачити і результат попередньої роботи, без якого важко йти далі...
— Перед нами постають нові й цікаві завдання, — зазначила Лариса ІВШИНА, розпочинаючи читацьку конференцію. — Адже сьогодні самі лише знання не дають відповідей на актуальні питання. Не все вирішує і кількість інформації, яка стає все доступнішою. І підтвердження цьому — прецедент навколо сайту Вікілікс. Сьогодні особливо гостро постає проблема ціннісного навантаження наших знань. Тому ми знову повертаємося до розуму духовного, ціннісної системи виховання. «Екстракт 150» сформований з палких газетних статей, які пережили свій час, а «Екстракт +200» містить роботи могутнього українського філософа Сергія Кримського. Я рекомендую їх як еліксир здоров’я всім — у час, коли, як зазначав Сергій Кримський, відчувається гостра потреба повернути культ розуму.
А як повернути культ розуму? Саме про це говорила Лариса Івшина, відповідаючи на запитання учасників конференції.
— Розвиток країни може відбуватися за двома моделями — або за умови усвідомлення суспільством своєї історії та ідентичності, або за допомогою тотального контролю громадян із боку держави. Про самоусвідомлення рано говорити, тому відповідно до якої моделі має розвиватися українська політика?
— Повернення назад у тоталітаризм неможливе, — вважає Лариса Івшина. — Але разом з тим у нас небагато часу, щоб побудувати обриси нової країни. Бо поки що ми маємо гібрид пострадянськості з зародками європейської традиції і проблисками нової. Наскільки швидко нам вдасться збудувати нову країну, залежить від того, скільки людей докладе до цього процесу своїх зусиль. Водночас я переконана, що в Україні неможливо з одного центру контролювати думки людей. Наша проблема — у відсутності повноцінного національного інформаційного простору, оскільки через телебачення країна не бачить себе. Але не потрібно думати, що десь не відбуваються якісні процеси, інша справа, що їх можна було б пришвидшити, докладаючи більше зусиль. Тому я вважаю, що суспільство може й без політиків допомогти собі. З іншого боку, якщо ми хочемо створити нашу країну, ми повинні керуватися двома ключовими фразами — «інтелектуальний проект» та «розумний виборець».
— Які десять книг ви вважаєте «санітарним мінімумом» і коли їх треба читати? Чи потрібно з ними знайомитися зі школи чи до розуміння їх треба дорости?
— Відповідаючи на це запитання, я можу тільки послатися на величини. У 2002-му році у матеріалі «Сергій Кримський: мінімум європейської гуманітарної освіченості» ми опублікували список книг, які вважав обов’язковими для прочитання Сергій Борисович. Так от, до того списку всім ще потрібно дорости. Але такий універсальний список насправді у кожного може бути свій. Наприклад, у «санітарному мінімумі» мого дитинства був і «Лис Микита» Івана Франка. Ця книга тоді викликала у мене неймовірні емоції та переживання. Якщо тримати душу відкритою, універсальні смисли можна знайти і в дитячій книзі.
...Потім була книга «Як гартувалася сталь». Це був час, коли ми дивилися велику кількість повоєнних фільмів, а після цього випробовували себе. Сьогодні смішно про це згадувати, але з іншого боку рослини, які ростуть у пустелі, теж так заточують свої життєві інструменти, щоб здавалося нізвідки брати потрібне для росту. Величезне враження на мене справили історичні хроніки Шекспіра. Я тоді ходила у третій чи четвертий клас і вибрала собі книгу для прочитання через її красу і розмір. Хоча разом з тим я тоді вже чула, що Шекспір — це «наше всесвітнє все». Але коли вдома я розгорнула цю велетенську книгу та прочитала перші кілька сторінок про Генріха і Тита, то зрозуміла, що не розумію нічого. Це була шокуюча обставина, але щось мені вже в тому віці підказало, що до Шекспіра я ще повинна повернутися. Адже якщо всі кажуть, що Шекспір — це величина, то я повинна прочитати його пізніше. Тому треба завжди мати впорядковану картину світу в голові. У картині світу Шекспір знаходиться надто високо, а я тоді ще була дуже далеко. І мені потрібно було це зрозуміти, а вже дистанцію між мною і Шекспіром можна наситити великою кількість літератури. До речі, українська класика там займала теж помітне місце. Я майже напам’ять знала «Конотопську відьму», «Кайдашеву сім’ю». Українська література несправедливо виглядає сьогодні відсталою й анахронічно. Вона потребує нового прочитання. Тому головне для кожного — це сформувати в собі бажання вчитися і розвиватися, а вже для цього можна використовувати рекомендації всіх, хто може стати вам у нагоді.
— Як стати професійним журналістом?
— Мені дуже допомогло те, що я виросла в невеличкому райцентрі без телевізора. Я великими стосами носила книги й у мене було ясно сформоване бачення світу. Зараз доступ до інформації величезний. Але, на жаль, при великій кількості вузів, які готують журналістів, таких, які готові відповідати рівню потреб суспільства дуже мало. Хіба черга на зустрічі з Ліною Костенко не є свідченням про високий рівень запиту на культуру? Хіба це не показник того, що нам потрібна якісна і глибока преса? У інформаційний час ми живемо в «гетто», де здійснюється політика апартеїду по відношенню до розумного читача й глядача. Тому порятунок в руках кожного — це книги, бібліотеки, розумні газети і журнали, це й інтернет, який несе багато цінного. Це напрямок для тих, хто хоче створювати авторську журналістику.
Чимало запитань стосувалося власне газети «День». Молодь цікавилася: «Чи впливає рівень свободи слова на відбір матеріалів для публікації на шпальтах «Дня»? Чому проукраїнська газета видається також і російською мовою?»
— Серйозна політологія, історія, світоглядна журналістика сьогодні не дуже обходить політиків. Але українські журналісти принесли б набагато більше користі суспільству, якби займалися не змаганням у приклеюванні ярликів політикам, говорячи при цьому про обмеження свободи слова, а були більш вдумливі. Чи добру послугу ми робимо своїй країні, шаржуючи політику? Якби журналісти змінили контекст, у нас і політики були б інші. А що стосується мови, то ми своє розуміння світу повинні доносити до інших якомога більшою кількістю мов. І українською, й російською, й англійською, яка багато років знаходить своїх вдячних читачів. Коли в газеті почав працювати Джеймс Мейс, він вів колонку в англомовному варіанті газети. І світ його зрозумів швидше, ніж Україна. Тому більше мов, адже ми ж постійно говоримо, що про Україну мало знають, — говорить головний редактор «Дня».
А у відповідь на запитання про програму мінімум для оздоровлення суспільства Лариса Івшина зазначила: «Я від програми мінімум відразу перейшла до програми максимум. Уявіть собі 1997 рік. Хто де був у цей період? — запитала головний редактор в одного з присутніх, на що той відповів, що ходив у другий клас. — А ми у 1997 році заснували газету «День» як газету для громадянського суспільства. Зараз здається, що ця тема постала зовсім недавно, а насправді вона і тоді була актуальною, і зараз такою залишається. Згодом ми почали створювати історичну бібліотеку, а також започаткували щорічну Фотовиставку «Дня». Ми хотіли сформувати ті точки, до яких країна підтягувалася б, показувати людям приклади самоорганізації. Чим це не програма максимум?»
Чернігівські зустрічі «Дня» унікальні й тим, що тут ми зажди знаходимо однодумців, які не лише зацікавлені в подібному спілкуванні, а й, докладаючи зустрічні зусилля, створюють чимало власних проектів, що стають продовженням ініціатив «Дня». Шість років тому за підтримки заступника голови облдержадміністрації Віктора Тканка в Чернігові була видана книга «Чернігівщина Incognita», яка стала регіональним продовженням видання «Бібліотеки «Дня» «України Incognita». З ініціативи місцевого жителя Валерія Коваля була започаткована акція «Подарунок рідній школі». А цього разу під час читацької конференції ми дізналися, що після прочитання нашої Бібліотеки і знайомства з рубрикою «Українці — читайте» Лілія Таранова, заслужений вчитель України, створила проект «Чернігів — місто, що читає». Такі дії чернігівчан, спрямовані на створення в своєму місті осередку розумного, — найбільш цінний та важливий для нас результат живого спілкування «Дня» з українцями в різних регіонах України. Але з іншого боку хочеться, щоб ці випадки не були поодинокими. Адже незважаючи на те, що у Чернігові є хороша історична школа, а серед чернігівчан є прекрасні автори «Дня» — Тамара Демченко та учень Сергія Кримського Володимир Бойко, жоден з присутніх на зустрічі студентів не знав, хто такий Сергій Кримський...
«Чи можна жити в іншій Україні і досягати тими ж зусиллями інших результатів? — запитав Володимир Бойко у студентів під час читацької конференції. — Загалом можна. Лише спробуйте подивитися на життя інакше, по-іншому спілкуватися. Вчіться думати! У цьому вам може допомогти газета «День», яка відіграє роль такої собі інтелектуальної «провокації». Чому б студентам не дотриматися цих порад, почавши, наприклад, з того, щоб таки дізнатися, хто такий Сергій Кримський або відвідати Фотовиставку «Дня», яка після завершення читацької конференції відкрилася у чернігівському музеї сучасного мистецтва «Пласт-Арт»?
— Фотовиставка «Дня» — надзвичайно живий проект. Як і все в нашій газеті, він створюється методом «народної будови», за правильними лекалами, підкріплений енергією талановитих людей із усієї країни. І ця панорама сучасного українського життя до певної міри доповнює дефіцитність національного інформаційного простору... Я колись написала, що ми стоїмо на порозі величезного щастя любити свою країну, але не можна щось любити, якщо ти цього не знаєш. Тому ми поки що наосліп, тактильно намагаємося її відчути. Тут присутній драматизм поглядів, вируючі емоції, історичні сюжети, погляд на будні. Ми спеціально створили рубрику «Світ очима дітей», тому що їхні безпосередні знімки завжди хвилюють і «пробивають» найчерствіші серця. І разом із тим це прес-фото, створені за принципом: професійність, помножена на щирість та нову енергію. І мені здається, що великою мірою це справді хороший рецепт, — зазначила Лариса Івшина, відкриваючи Фотовиставку «Дня» у Чернігові.
Незмінними партнерами, які щоразу допомагають нам показувати чернігівцям кращі роботи українських фотомайстрів, є Чернігівська обласна рада, Чернігівська облдержадміністрація та музей сучасного мистецтва «Пласт-Арт». Сім залів музею площею близько тисячі квадратних метрів (!) дають можливість організувати тут майже таку ж масштабну виставку, як і в Києві.
— «День» і музей сучасного мистецтва «Пласт-Арт» мають багато спільного, — вважає чернігівський вчений, доктор філософських наук, Володимир Личковах. — «День» не обмежується газетярством, а музей не обмежується, так би мовити, чистим мистецтвом. Вони обоє виконують сьогодні велику культурно-просвітницьку місію, що допомагає всім нам разом із газетою «День» пізнавати цю велику білу пляму на мапі Європи під назвою «Україна Incognita».
Чернігівчани пізнаватимуть свою країну в роботах фотомайстрів-учасників виставки «Дня», серед яких, до речі, й чернігівські фотографи, упродовж місяця. А поки — враження тих, кому пощастило побувати на відкритті Фотовиставки в музеї «Пласт-Арт», що супроводжувалося цікавим, щирим спілкуванням з непересічними людьми в натхненній атмосфері серед якісних фото...
ВРАЖЕННЯ
Анатолій ТИМОШЕНКО, проректор з виховної роботи Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка:
— Для того, щоб зрозуміти день сьогоднішній і передбачити, що буде завтра, потрібно заглибитися в минуле. Щоб зрозуміти, чому ми сьогодні помиляємося, потрібно проаналізувати події кількасотрічної давнини і побачити, що передумови наших помилок заховані ще там. Але історія — це не лише будівлі та політики, це наші прадіди, від яких ми генетично взяли ментальні риси, традиції. Тому історію не можна розглядати лише в соціально-економічному та суспільно-політичному аспектах. Сьогодні важливо знати і психологічні особливості нації. Адже, якщо ми зрозуміємо, що нами керує, тоді ми зрозуміємо себе сьогоднішніх. А Фотовиставка «Дня» традиційно чудова. Я завжди раджу своїм студентам: «Якщо ви хочете наблизитися до пізнання України, вам обов’язково потрібно відвідати Фотовиставку «Дня», тому що тут можна побачити справжню Україну».
Віктор МОЛОЧКО, начальник відділу в справах релігії Чернігівської облдержадміністрації:
— Будувати країну — це, перш за все, виховувати громадян цієї країни, сильних духом, відповідальних за себе і свої діяння. А для цього потрібна потужна гуманітарна освіта. Ми повинні виховувати homo spiritus — людину духовну. І тільки така людина може будувати країну, і тільки за таких умов наша країна може мати перспективу. Газета «День», на мій погляд, сповідує євангельський вислів «Не хлібом єдиним...». Під час читацької конференції головний редактор «Дня» Лариса Івшина сказала про важливість олюднення. Ми бачимо, що сьогодні відбувається процес люмпенізації, й не тільки у матеріально-фінансовому плані. Суспільство опускається. Це дуже тривожне явище використовується багатьма ЗМІ для маніпуляції свідомістю. На відміну від таких ЗМІ, газета «День» докладає зусиль, щоб підняти людину. А що стосується фотовиставки, то я бачив уже кілька виставок газети «День», і коли попередні були швидше політично-соціального характеру, то цьогорічна фотовиставка відображає буття людини, її духовність, безпосередність і гармонію зі світом. Особливо мені подобаються роботи, які зі звичайного життя вихоплюють те гарне, сутнісне, що притаманне людині. Мені здається — нам треба показувати не штучний гламур, а людину від початку її життя і до старості. Дефіцит людяності сьогодні справді є. А вдивляючись у ці обличчя, розумієш, який прекрасний світ і велична людина, якщо вона утверджує вічне.
Леонід СМОЛЯК, перший заступник начальника Головного управління культури, туризму й охорони культурної спадщини Чернігівської облдержадміністрації:
— Переглядаючи Фотовиставку «День-2010», я був здивований, що в Україні є такі талановиті люди, які можуть не тільки знайти той єдиний ракурс, а й, якщо говорити словами нашого земляка Олександра Довженка, «побачити зорі у калюжах буденного життя». Представлені тут фотороботи дуже різні, але вони хвилюють, гріють душу, випромінюють тепло; деякі роботи напружені й драматичні, а деякі навіть гумористичні. Але всі вони свідчать, що в Україні є талановиті люди, і не лише серед професіоналів. Адже на виставці багато аматорських робіт. А розділ «Світ очима дітей» взагалі унікальний. Тому бажаю фотоконкурсу «Дня» творчого довголіття. І спасибі від усіх чернігівців за той місяць, упродовж якого фотовиставку зможуть побачити сотні людей, котрі, безперечно, будуть і здивовані, й схвильовані, й отримають безліч позитивних вражень.
Олег ВАСЮТА, кандидат мистецтвознавства:
— Кожного разу, коли газета «День» приїздить до Чернігова зі своїми проектами, відбувається знайомство з кращими роботами традиційного фотоконкурсу «Дня», з літературою із серії «Бібліотека газети «День», ми відкриваємо для себе щось нове про Україну, яку, правду кажучи, не дуже знаємо. І цього разу фотовиставка відкриває для нас багато цікавого. Найбільш вражають болючі сторінки нашої історії, зокрема, робота Юрія Іванова «Без Довженка». Це наш земляк, режисер і поет українського духу, але українське кіно зараз справді без Довженка і, можливо, саме тому переживає непрості часи. А взагалі є й несподівані, але досить приємні ракурси. Мені дуже подобається робота Олени Лукашевич «Полісянка з чорницями». Такі фото, навпаки, переконують — Україна має потенціал, щоб оздоровитися і вижити.
Надія МИКЛУХО-МАКЛАЙ, депутат Чернігівської обласної ради від Козелецького району:
— Після перегляду виставок, які організовуються у залах Музею сучасного мистецтва «Пласт-Арт», відчуваєш себе окриленим і натхненним. Тут переймаєшся позитивною енергією деяких робіт, які надихають на нові ідеї. Я організовую конкурс дитячих малюнків ім. Миклухо-Маклая. А після того як побачила роботи учасників Фотовиставки «День-2010», хочу наступного року організувати конкурс дитячої фотографії. Я вдячна газеті «День», що вона організовує фотовиставку такого високого рівня. Мені дуже сподобалося, що в рамках виставки є номінація «Світ очима дітей». Діти повинні брати активну участь у житті нашої країни — це маленькі політики, художники, фотографи. Адже вони — наше майбутнє, і неповноцінним це майбутнє буде тоді, коли діти не житимуть життям своєї країни і не розумітимуть його.
Світлана ПРИГОРНИЦЬКА, педагог-організатор чернігівської гімназії № 31:
— На Фотовиставці «Дня» я разом зі своїми учнями з гімназії № 31 вже вдруге. Дуже люблю фотографію, оскільки це мистецтво фіксувати життя навколо нас. Фотовиставка «Дня» вражає. Минулого року мої учні проймалися до сліз від побаченого, але водночас і сміялися. Адже роботи учасників фотовиставки показують нам різну Україну, й водночас кожне фото надзвичайно влучне.
Ярослав ЛЕП’ЯВКО, студент Чернігівського вищого професійного училища побутового обслуговування:
— Із роботами учасників Фотовиставок «Дня» я знайомий ще зі шпальт газети «День», яку передплачує моя мама і читає наша сім’я. Серед робіт з попередніх фотовиставок мене найбільше вразило фото «Весілля на все село» Євгена Машурова. На цьогорічній виставці переважають світлі, позитивні роботи, що дає надію. Хоча, звісно, Україна, побачена і передана учасниками фотоконкурсу, різна — є сумні сторінки нашого сьогодення, як, наприклад, гран-прі конкурсу — робота Юрія Іванова «Без Довженка». Але від цього позитив, який дає цьогорічна Фотовиставка «Дня», нікуди не зникає.
Тетяна ГРАБОВЕЦЬ, студентка ІV курсу Чернігівського національного педагогічного університету:
— Більшість українців через власні буденні проблеми не задумуються над речами більш глобальними. Наприклад, мало хто заглиблюється у вивчення нашої історії, при чому не те, що її складних епізодів, а навіть історії свого краю. Зустріч із головним редактором «Дня» звернула нашу увагу на ті ніби й очевидні речі, які ми не помічаємо за щоденними клопотами. Я ще раз зрозуміла, що нам потрібно докладати набагато більше власних зусиль, щоб країна стала справді вільною та процвітаючою. Тому я вдячна Ларисі Олексіївні за щоденну газету, цікаву розмову та її чітку позицію. У подарунок за запитання про моделі української політики я отримала від головного редактора «Дня» книгу «Україна Incognita». Тепер читаємо її разом з мамою щодня.
