«МИ МАЄМО СВОЮ ДОМАШНЮ РОБОТУ РОБИТИ САМІ!»
«Діалог, співпраця, партнерство означає, що обидві сторони готові спільно розвиватися. Уже шість років «День» задає високу інтелектуальну планку спілкування в стінах нашого університету. Зі свого боку, наші викладачі, студенти, які є авторами «Дня», пропонують теми, ідеї, цікаві читачам газети. Наш діалог триває й розвиває нас. Це очевидно по тих темах та ідеях, що обговорювалися на зустрічі», — вважає Ірина Констанкевич, проректор Волинського національного університету ім. Лесі Українки, в якому минулого тижня відбувся вже традиційний грудневий День «Дня».
...Майже відразу після презентації в бібліотеці Волинського національного університету Фотовиставки «Дня» та читацької конференції на тему «Жива історія, що зобов’язує жити інакше», відкрита група в одній із соціальних мереж запропонувала проект — «Жива історія». Ця група має назву «Збережемо древній Луцьк» і закликає наразі зібрати документальні свідчення людей, які прожили на світі «трохи більше за інших». Бо, вважають ентузіасти, з відходом людини зникає не просто якась там інформація, а цілий об’єм історії. Два роки тому серед такої ж аудиторії була й Марія Архипівна Жаловага, мати нашого головного редактора, котра приїхала на зустріч із маленького містечка Локачі. Вона була уважним слухачем цих розмов і дискусій, і багато хто пам’ятає той великий букет троянд, який вручив їй тодішній застуник голови Волинської ОДА Святослав Кравчук. У жовтні цього року Марії Архипівни не стало. За пропозицією ректора вишу професора Ігоря Коцана, присутні на конференції вшанували її пам’ять хвилиною мовчання. Та залишилася розказана нею родинна історія, хоча й не вся.
В одну з неділь листопада головний редактор «Дня» приїхала на свою малу батьківщину, щоб не тільки провідати мамину могилу на сільському цвинтарі, а й побувати на так званому Острові, хуторі, котрого уже давно нема і з якого її рідні у свій час перебралися в містечко.
— І рідна мамина сестра показала мені це місце, розказала, чому ж вони перебралися з хутора... Бо, щоб не дати господарювати, тодішня влада... обгорювала хутір з усіх боків. Мамі доводилося гонити корову на пашу аж за чотири кілометри в один бік. Тепер я знаю цю історію, але краще було б, якби я почула її раніше, — казала Лариса Івшина, закликавши студентів та всіх присутніх «іти до живих знань, особливо — розпитати рідних».
Та чи готові ми сприйняти історію, яку маємо? Ось і Тарас Літковець, експерт «Дня», політолог, заступник декана історичного факультету, недарма поставив запитання: «Чому очільники нашої держави, не лише нинішні, а й попередні, так погано знають вітчизняну історію?». Відповідь на це запитання особливо хотіла б знати й аудиторія, котра якраз цікавилася вітчизняною історією, бо в руках багатьох була щойно видана нова книжка з Бібліотеки «Дня» — «Сила м’якого знака».
— Зроблена разом із могутніми авторами, ця книжка, можливо, в чомусь випереджає свій час, — казала Лариса Івшина. — В українському сьогоденні так багато мінору і депресій, а цією книжкою ми пропонуємо подивитися на наші проблеми трохи з іншого боку. Книжки, видані «Днем», затребувані суспільством, перша з них — «Україна Іncognita» — вже витримала п’ять перевидань, хоча це просто квінтесенція того, що замовчувалося навіть у нас на Волині... Насправді саме українцям треба самим робити більше зусиль на власну євроінтеграцію, ми повинні робити свою домашню роботу самі.
Чи осмислено ставляться українці до своєї історії? Чи готові вони взяти відповідальність саме за таку свою історію, якою вона постає із книжки «Сила м’якого знака»? Чи планує «День» випускати історичні книжки для дітей? Чи можна поширити досвід чернігівського села Левки, жителі якого зуміли припинити процес деградації, та як у цьому їх підтримував «День»? Шукаючи разом з головним редактором «Дня» відповіді на ці запитання, аудиторія дійшла спільного висновку, що найбільш дієва свобода суспільства може прийти лише від добре освічених людей.
УКРАЇНА ПО-НОВОМУ
Зграйки молоді непомітно перетворилися у натовп, котрий кількома частинами мігрував від знімка до знімка, з поверху на поверх бібліотеки, де традиційно виставлено кращі роботи Фотоконкурсу «Дня». Найпершими ж її глядачами й експертами стали працівники бібліотеки, які завжди гостинно приймають таке сусідство, та студенти математичного факультету. Заступник декана Сергій Полетило каже, що фотовиставку їхні студенти і розвантажують, коли вона прибуває з Києва, допомагають розвішувати знімки, а отже, стають і першими її поціновувачами. Проте на час урочистого відкриття й опісля, в будні, приходять знову й знову, щоб краще оцінити й просто збагатитися на позитивні емоції. Цього разу найбільше студентів-математиків на чолі зі своїм заступником декана затрималося біля роботи учня Луцької 21-ї гімназії Артура Опейди — «Зимненський монастир». І я не один раз бувала в обителі на Святій горі, проте жодного разу не вдавалося побачити її в такому ракурсі, з такої точки: саме за річкою Лугою з розкішними лугами, з боку Володимира-Волинського. І це така картина, яку можна брати в рамку та, як каже Сергій Полетило, освячувати й вішати на стіну поруч з іконами.
Головний редактор газети «День» Лариса Івшина зазначила цьогорічну особливу активність волинських фотомайстрів. Приємно було побачити в експозиції в Луцьку неповторних оптимістичних півнів Степана Дружиновича («Нарада»), знімок однієї з талановитих вихованок фотостудії «Спалах» при кіностудії «Волинь» Ніни Ліщук, на якому зображено дві колоритні бабусі, одна з яких... розкурює цигарку. І підпис: «А якщо внуки побачать?». Чи знімок Олега Романенка з Луцька «Батьківський день»: начебто звична (та з глибоким змістом) буденна картина: батько й син сидять на лавці, дивляться на озеро, а між ними... пляшка пива.
ПОДАРУНКИ Й НОВАЦІЇ
Цього року під час Дня газети «День» у Волинському національному університеті випускники різних років і факультетів підтримали благородну акцію у вигляді проекту «Подарунок рідній школі». Рідним школам, факультетам, гімназіям і бібліотекам подаровано чимало книжок із «Бібліотеки «Дня»» та передплату на газету «День».
Ректор вишу професор Ігор Коцан повідомив приємну для студентів новину, що головний редактор «Дня» Лариса Івшина читатиме лекції з курсу журналістської майстерності в Інституті філології та журналістики. А до того — студенти цього Інституту тепер матимуть інформаційні «п’ятихвилинки», на яких обмінюватимуться враженнями від тем, порушених у «Дні», й обговорюватимуть їх.
Тетяна БУБАЛО, студентка Інституту філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— Мабуть, фаустівське «спинися, мить!» найкраще ілюструє світлини. А коли це Фотовиставка «Дня», то вони ще й примушують почуватися співавтором кожного фото, пробуджують почуття, які в сучасному світі знецінилися, — співчуття, милосердя, людяність. Неможливо не відгукнутися на посил, коли зі знімків на тебе дивляться твої очі й твої проблеми. Експерти «Дня» — відомі науковці, письменники, політики — крок за кроком створюють ту базу знань, яку необхідно мати кожному свідомому українцеві, а тут глядачі стають експертами — аналізують рівень розвитку суспільства. Можна вважати, що кожен том Бібліотеки «Дня» має фотовідповідник, створений вдячними читачами.
Під час практики в Літній школі журналістики «Дня» я була вражена відданістю колективу своїй газеті. Поряд із цим студенти жодного разу не відчули зверхності досвідчених колег, з будь-яким запитанням ми могли звернутися до працівників редакції й неодмінно отримували відповідь. Нас намагалися навчити бути не просто хорошими журналістами, а мислити глобально, аналізувати, робити самостійні висновки. На мою думку, перше, чим може пишатися «День», — це не «Бібліотека», не сайт, не фотовиставки та альбоми — це колектив. Певна річ, роботи Костянтина Гришина, Руслана Канюки, Миколи Тимченка — це своєрідна планка, на яку можна рівнятися, однак те, що аматори активно долучаються до створення фотоісторії, доводить, що люди небайдужі, а отже, нас не можна звинувачувати в мовчазній згоді з усім, що відбувається...
Борис КЛІМЧУК, голова Волинської обласної державної адміністрації:
— За даними Інституту соціальних досліджень, який готує матеріали на Раду регіонів, рівень реальних доходів волинян за останні півроку зріс на 16 відсотків. Це найкращий результат в Україні. Коли 2002 року я залишав цю ж посаду, то залишав регіон з найвищою економічною активністю людей. Адже найголовніше — дати людям роботу. Тому мені імпонує позиція газети «День» та її головного редактора, волинянки за походженням Лариси Івшиної, коли вона каже, що якщо нема газу та нафти, то в нас є енергія людей. Мені імпонують проекти газети, котра видає потрібні книжки, проводить фотовиставки, які об’єднують усі українські телеканали. Тому благодійний Фонд «Рідна Волинь», який я очолюю, готовий стати ще одним із спонсорів фотовиставки й виділити 10 тисяч гривень для одного чи кількох номінантів.
Олена МАЛАНІЙ, виконавчий директор Асоціації випускників ВНУ імені Лесі Українки, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури:
— Акція, яку проводить газета «День», — шляхетна й просвітницька. Суспільство нині перебуває в певній культурно-історичній ізоляції від правди. І пошук істини, відповідей на безліч питань, які підкидає наш неспокійний, насичений подіями час, можливі й завдяки статтям, книжкам, які публікує й видає редакція газети «День». Від позиції сучасних школярів, студентів, які вже завтра будуть закладати основи нової держави й творити її історію, залежить багато. Саме на молоде покоління варто робити ставку, й мені як громадянину цієї держави не байдуже, що читають мої студенти, на яких книжках вони формуються, викристалізовують свою життєву позицію й корегують свою філософію, на кого рівняються та які роблять висновки.
Зустрічі студентів і викладачів ВНУ з головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною — це завжди заряд позитивної енергії, це та наснага, яка надихає на творчість, на обстоювання власної думки, на вміння спілкуватися з громадою, на пошуки однодумців. Такі зустрічі завжди сприяють усвідомленню, що «не все так погано в нашому домі», варто лише працювати й не бути байдужим до долі ближнього, долі держави, до того, хто потребує твоєї допомоги. Варто озирнутися навколо й побачити світ у розмаїтті барв, думок, поглядів, смаків. «День» виховує смаки читачів, залучаючи їх до процесу творення, розбудови, реставрації та реконструкції частково чи повністю втрачених цінностей.
Феодосій МАНДЗЮК, головний редактор видавництва «Волинянин»:
— Колись я стояв на автостанції й бачив, як зворушливо прощалися хлопець і дівчина. А поруч стояла згорблена літами бабуся з палицею, із великою картатою сумкою. Як вона дивилася на цю пару!.. Я мало не стогнав від розпуки, що нема де взяти в цю мить фотоапарат. Це був би класний кадр. Бо що таке кадр? Це — зафіксована мить, котра за секунду вже зміниться й більше не повториться. Тому Фотовиставка «Дня» й цінна тим, що демонструє ці зафіксовані миті, неповторні й дорогі. Газета приваблює насамперед своєю патріотичною позицією. Навіть у моєму рідному, вже глухому селі Гектари, що під Берестечком, де лишилося не так багато люду, я зустрів чоловіка, який сказав: «А я про вас прочитав. У газеті «День»!». Він львів’янин, із Гектарів його рідні, він береже батьківську хату, живучи тут улітку і навідуючись протягом року. І, виявляється, давно читає «День», яким «заразив» і деяких жителів моїх Гектарів... Це — газета для роздумів, для мислення й усвідомлення. І, власне, я завжди знав, що Лариса Івшина досягне у своєму житті висот. Вона була в мене у відділі в обласній волинській газеті на практиці. Я бачив, що вона прагне вчитися, уміє думати й робити висновки, читає книжки, прагне знайти достойне втілення для своїх здібностей.
Тарас ЛІТКОВЕЦЬ, політолог, заступник декана історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— Загалом я не пам’ятаю, щоб в одній книжці, як у «Силі м’якого знака», було зібрано стільки науково-публіцистичних праць, присвячених періоду Київської Русі. Не просто публіцистичних, а науково-публіцистичних праць знаменитих вчених, відомих публіцистів і журналістів. Загалом національну історію ми знаємо погано, а історію Київської Русі — ще гірше. З цього періоду можемо назвати лише татаро-монгольське ярмо, деяких князів і, власне, це буде все. Мало знаємо і про Хрещення Русі, крім того, — коли воно відбулося. І тому в диспуті, а коли ж зачинався український етнос, ми не маємо аргументів, бо не маємо фактичного вантажу, не володіємо фактами. У кращому разі, стаємо пасивними слухачами дискусії, а в гіршому — погоджуємося з аргументами, які наводять противники нашої ж історії. Тому книжка «Сила м’якого знака» є черговим вагомим «ударом» по українофобській позиції деяких публіцистів, так званих вчених. Окупанти в усі часи найперше намагалися знищити національну свідомість як складову національної ідентичності. Україна тут аж ніяк не є винятком. І ця книжка стане тією «цеглинкою», котра закладе фундамент української історичної ідентичності. На перший погляд може видатися, що проблеми часів Київської Русі від нас дуже далекі й для нас не актуальні. Навіть архаїчні. А насправді той час — це віддзеркалення сьогоднішніх проблем.
Якщо всі народи під час національно-визвольних рухів об’єднують усвідомлення національної історії, мова і Церква, то саме ці три речі українців роз’єднують. Найбільші дискусії ведуться по Петлюрі, Мазепі, Бандері, Виговському, УПА... Але хто дискутує? НЕ так українці з українцями, як поляки з українцями, як росіяни з українцями... Нав’язують, як маємо трактувати ті чи інші події власної ж історії. Як не було єдності в київських князів, так за тисячу років наче нічого й не змінилося. Кожен новий очільник держави дивиться на неї як на своє удільне князівство. Книжка «Сила м’якого знака» дуже вчасна, бо в Європі нині спостерігаємо етнічний ренесанс. У Австрії я бачив весілля в національному стилі. Не тільки в одязі він відображався, а й в усьому дійстві. І мені пояснили, що зараз в Австрії «модно» так одружуватися. Український же соціум уже дозрів до того, щоб прийняти історичну правду, в ній розібратися й використати її досвід уже сьогодні.
Валерій МЕЛЬНИК, журналіст:
— Єдине, чого хотів би побажати газеті, — це у жодному разі не опускати поставленої планки. Це непросто робити, але «Дню» вдається не переступати межі між критиканством і серйозним аналітичним поглядом, поглядом альтернативним. «День» багато років був і є форпостом українства, хай таким і залишається.
Ольга БУРЧАК, кандидат економічних наук:
— Книжку «Сила м’якого знака» я перечитала вже тричі. Немало сторінок історії відкриваються переді мною у первісній чистоті, я їх осмислюю, роздумую над ними, роблю висновки. Я мала один екземпляр цієї книжки, але коли побачила, що перед читацькою конференцією її продають, придбала ще одну. Свій екземпляр дала почитати синові, а цей — сестрам-вчителькам. Ми ж, так звані переселенці, депортовані з Холмщини, й наш рід має свої історії й свою історію. Та тексти, в яких йдеться про Голодомор, вразили особливо. Коли дочитала ці матеріали вперше, мусила вийти на балкон, щоб вдихнути свіжого повітря, заспокоїтися. Як жорстоко поводилися з нами чужинці, вибиваючи до кісточки... Книжка корисна, їй ціни немає.
Олександр ХВІЩУК, студент Інституту філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки:
— Цікаво було поспілкуватися з головним редактором «Дня» ще й тому, що ця газета не сприймає масових стандартів, підносить рівень нашої читаючої публіки. Власне, цікаво, бо трохи інше, незвичне нам сприйняття і оцінка подій, проблем, над цими судженнями задумуєшся, міркуєш, як ще мало знаєш і скільки ще треба вчити й читати.
Тетяна ЄЛИСЄЄВА, завідувачка Музею волинської ікони:
— Вразила активність студентів, які, ви ж бачили самі, ставили й ставили запитання Ларисі Івшиній. Ми з колегами навіть не дивилися фотовиставку, підемо колективом окремо, а поспішили зайняти місця в залі, бо, бувало, як прийдеш на призначену годину, то міг і стояти. Ми бачили, скільки придбаних екземплярів книжки «Сила м’якого знака» тримали студенти, які сиділи в нашому кутку зали. Вони гортали книжку, щось навіть підчитували. Вони — продукт свого часу, й коли кажуть, що мало що знають із власної історії, то звідки ж вони можуть знати, коли в нас цю історію все переписують?.. А щоб читати газету «День», то треба мислити, думати. Цього не кожен із сучасної молоді хоче. Але креативність головного редактора, на мою думку, долає цей пасивний супротив мисленню. Ось з’явився новий веб-проект — «Україна Incognita». Це — вимога часу, це — потреба часу, якщо хочеш встановлювати «моду» на істинну історію. Ми, музейники, високо оцінюємо, напевне, дуже дороговартісний для редакції проект: віртуальні екскурсії музеями. Це така потрібна справа! А побажання головного редактора «Дня» заповнити інтелектуальну карту Волині, зібрати дані про своє село, місто?.. Це ті цеглинки, з яких і складається наша історія.
Ось щойно ми приїхали з відрядження в одне із сіл, в якому пограбували храм, один із найстаріших на Волині, тут є свої реліквії, є своя історія. Але церковна громада нічого не робить, щоб ці реліквії зберігати, бо, власне, й не знає історії храму. І ніхто в селі нею не цікавиться. Це сумно, бо люди просто не розуміють, чим володіють. Правильно, що зустрічі з головним редактором «Дня» відбуваються в студентській бібліотеці, що збирається на них молодь. Можливо, послухають і будуть читати розумні книжки та розумні газети. Приємне спілкування з Ларисою Івшиною, котра не забуває своєї малої батьківщини, підтримує наші музеї, наші проекти. Наш завідувач реставраційної майстерні Анатолій Іванович Квасюк, який здійснив реставрацію Чудотворного Образа Холмської Богоматері, буквально днями отримав звання «Заслужений працівник культури України». І в цій нагороді — велика заслуга «Дня», який підтримував його неоціненну роботу.
Леся КОВАЛЬЧУК, заслужена вчителька України:
— Давно ловила себе на думці, що, буваючи у справах у бібліотеці ВНУ, ніяк не втраплю на зустріч із Ларисою Івшиною, все якість накладки... А це вдалося поєднати плани та бажання. Газета мені дуже близька за духом, я просто страждаю, що не можу вчасно все перечитати, але відкладаю і таки прочитую. Як вчительці-україністу з великим стажем, мені дуже втішно було бачити й відчувати численну студентську аудиторію, її готовність до спілкування, до заданого головним редактором інтелектуального рівня. Радувало, що понад половину присутніх становили студенти. Аргументовані відповіді викликали в душі своєрідний коментар і доповнення. Слава Богу, думала, що такі думки сьогодні озвучуються, що їх чують, над ними думають. Після закінчення зустрічі шукали знайомих, щоб поділитися враженнями, й найчастіше це було захоплення щирістю атмосфери, глибокою зацікавленістю Лариси Івшиної в судженнях читачів газети. Це була сумлінна робота, яку побачити доводиться дуже рідко. Тут — ані піарства, ані втечі від гострих акцентів, ані іншого лукавства. А все — буквально на особистому контакті, який Івшина встановлювала майже блискавично. Газета ще раз виправдала свою назву — «День», тобто час, коли всім усе видно, видно правду, якою вона є. Як кажуть у нас на Волині, дякувати — не надякуватись.
