Фото Олександра Удовиченка, генерал-полковника, командира Третьої Залізної стрілецької дивізії УНР. Ні, я не описуватиму здобутки цієї людини, хоча вони є! Просто, коли я побачила його фото в книжці, майнула думка – що було б, якби тоді не програли? Якою фундаментальною була б теперішня військова традиція!
Досвід минувшини передавався б поколіннями, і мали б ми сьогодні генералів, яких би не довелося змушувати вчити англійську мову. Якби не програли, то мали б традицію у всьому, мали б інтелігенцію і незнищену «сибірами» свідомість.
Тому традиція твориться сьогодні, її тільки треба розгледіти. Бач, Томосом і мовою не нагодуєш, значить нагодуємо парадом. Але ж демонстрація українського війська може стати початком традиції, хоча б візуальної. Аби ми знали, як бравурно звучить марш, як блищать тризубці на мундирах і як хвилюються й несміло рівняються на прапор хлопці і дівчата. Щоб малий хлопчик, як стане дорослим, згадував красиве воїнство, що крокувало Хрещатиком на параді, куди він з татом ходив, як була війна.
Ми повинні знати ціну – а вона точно не вимірюється преміями. Вона міряється людськими життями, і щоб не втрачати ще більше, ми повинні виховуватись і вчитись. Цінності поваги до війська, візії того, яким воно має бути, навіть не за «натівськими» стандартами, а наше, зі своїм досвідом і традицією. У нас є люди, які можуть це показати. Але їх не часто крутять по телебаченню, а так хоч би на трансляції параду згадали! Хоча навіщо нам професійні та моральні авторитети, якщо у нас є «свати» і «слуги народу»...
