Нам залишилися лиш меседжі.
І навіть більше: ми навіть не знаємо адрес наших коханих і друзів…
Facebook то моя любов! Завдяки цій соціальній мережі я ось уже 4 місяці гіперпроінформована про все на світі. Так було і в понеділок вранці, коли Fb люб’язно нагадав про Міжнародний день пошти. Спочатку я якось не надала цьому значення, а от коли гомінливість початку тижня десь у середині дня вгамувалася, я заностальгувала…. За чим? За ненаписаними й тими, що ніколи не будуть написані листами.
А все тому, що мені, мабуть, справжніх листів і не писали, бо ж уже у 1-2 класі моє покоління почало користуватися комп’ютерами та мобільними телефонами. І все спілкування почало зводитись до недоцільності чекати лист тиждень-другий, якщо є електронна скринька і соціальні мережі.
Листами, котрі я написала, були листи-вітання із днем 8 Березня матері та бабусі. У них є той трепет листа, але немає шарму від самого факту пересилки й очікування.
Листами, котрі мені писали, був лист від бабусі, із якою, за певними обставинами, ми ніколи не бачилися. Але усе це було у дитинстві, тоді, коли ще не розумієш всю романтику листування.
Всі мої «цукерково-букетні» періоди (дозволю собі зацитувати пана Віталія Міхалевського) починалися у соціальних мережах, і крім коротких повідомлень і, у випадку інтелігентності кавалера, віршів на згадку про любовні пригоди нічого «живого» не залишалося! А що уже казати про листи подругам…
На Львівському форумі видавців я, завдяки Укрпошті відправила перші у свідомому віці листівки подругам. Не можу передати те, із яким натхненням я писала побажання любим колежанкам. І от, через два тижні ці взаємні листівки нарешті дісталися наших завжди порожніх поштових скриньок. І знаєте, ці побажання на листівках Укрпошти викликали більше радості, аніж повідомлення у соцмережу. А все тому, що це для нас щось надто незвичне і нетрадиційне.
Погодьтеся, що для людей старшого покоління листування – невід’ємна частина їхнього минулого. Ішов той лист довго-довго, але люди спілкувалися частіше, ніж ми зараз. У листах минулого в коханні зізнавалися і чекали відповіді, домовлялися про зустрічі й приходили, розповідали про все, вкладаючи у конверт все нові та нові аркуші, списаного чорнилом, пахучого паперу. А адресат листа терпляче чекав цього заповітного конверта, щораз заглядаючи у свою поштову скриньку.
У моїй родині до сьогодні зберігся відгомін листування – у формі записок, котрі ми пишемо у разі важливості послання, котре немає змоги сказати особисто. Наймилішим із цього є не сам факт записки, а підпис, що завжди містить зменшено-пестливу форму її автора.
Зараз листи стали частиною туристично-музейних ритуалів, адже із більшості відомих місць є можливість відправити листівку у будь-який куточок світу або і навпаки. До прикладу, музей-садиба М. Булгакова у Києві або ресторан «Пошта на Друкарській» у Львові, звідки, підписану листівку можна надіслати за будь-якою адресою, або дім Джульєтти Капулетті у Вероні, куди можна відправити свій лист з амурними переживаннями та навіть отримати відповідь!
Якщо ви все ж хочете написати лист, але не знаєте, як, то ось вам і приклади від українських митців, котрі перетворили епістолію у мистецтво!
Василь Симоненко до своєї дружини
«Моя маленька дівчинко!
Якби ти знала, як я чекав від тебе хоч якої-небудь вісточки. Чесне слово, ходив як помішаний. Було обідно і боляче, що ти відносишся до всього з таким олімпійським спокоєм. Мовчиш, мов води в рот набрала. Через тебе ледве не завалив екзаменів. Вірю і знаю, що все це не випадково і не тимчасово. Бо такі дівчата, як ти, вдруге не зустрічаються. Аби тільки ти була розумною і не викидала ніяких коників — буде в нас все дуже гарно. Бо я люблю тебе. Може, тобі обридло це слухати, але це правда. Те, що Сашко пише тобі листи, то його справа. Хай собі пише на здоров’я. На те його й грамоті вчили.
До побачення.
Підожди. Цілую ще раз (тільки один раз). Не гнівайся і жди.
Твій Васька».
13.02.1957
З листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської
15 серпня 1901 року, Буркут.
«До когось любого, і дорогого, і славного!
Комусь така досада, що страх, бо він бачить, що його довгий-предовгий лист до когось пропав.
I жаль, що той лист (стільки писаний) пропав, а ще більше жаль, що хтось, певне, сердиться і думає: «От подлий той білий хтось — не міг досі ні на один лист зібратись!» Тільки ж хтось не подлий, бо він писав, а подла тутешня пошта, що лазить, як гусениця, помалу та ще й губить листи по дорозі. Коли б ще в який інший час лист пропав, то б нічого, а то якраз тепер, коли мені хтось і так зажурений, коли треба до когось бути дуже уважним і нічого «подлого» йому не робити. Хтось так не хоче, щоб той лист пропав, хтось дуже не хоче!!…
А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, комі йому тяжко, але нехай не катує себе за, бо комусь іншому болить від того, дуже болить…
Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде читати чиїсь думки.
Хтось».
* * *
Тому «Пишіть листи і надсилайте вчасно»! І не важливо, що там буде написано, а важливо, що серед метушні сучасного світу ви знайшли для цього клаптика паперу і слова і адресата. Хіба це не важливо?
