Учора стала випадковим свідком того, як людей може вести віра у Бога і зцілення.
Уже багато років поспіль, минаючи моє місто, паломники ідуть до Почаївської лаври. Коли були свідком цього, то завжди із мамою чи бабусею ми давали цим людям, що було у хаті, і просили помолитися за наше здоров’я.
Одного разу мені вдалося побувати в Почаївській лаврі, скупатися в озері святої Анни та помилуватися величчю і спокоєм святого місця. Проте не тільки це я побачила там. Як довідалася згодом, на території лаври дозволяється жити бездомним і прочанам. І там їх було безліч: дорослі, діти і люди літнього віку. Стільки горя і безмежної віри в очах я бачила лише там. Серце розривалося від болю за те, що у світі стільки людської біди. Там я зрозуміла, що поки мої рідні живі і здорові, у мене зовсім немає проблем. І ще мені здається, що віра у зцілення часом може вирішити долю. Взагалі віра має велику силу. У цьому і переконалася на власному досвіді.
Можливо, це звучатиме якось дивно чи неправдоподібно для скептиків, але вода з озера святої Анни одного разу мене вилікувала. Після того, як я наважилася скупатися, мені порадили сорочку, в якій я заходила у воду, не прати і зберігати на випадок якоїсь хворі. Того ж року взимку я сильно застудилася і ліки не могли збити високу температуру. Я згадала про почаївську сорочку, поклала її під подушку і заснула. На ранок я, на диво, відчула себе здоровою, бо нічого не боліло і температура більше не піднімалася. Не знаю, чи пояснювати це вірою, чи збігом обставин, чи силою зцілення, але факт залишається фактом. Я ж повірила у силу води із озера святої Анни і тепер раджу всім знайомим туди їхати і обов’язково скупатися.
Так-от, коли паломники йшли моїм містом, я згадала цю історію, бо в їх очах дійсно була надія на зцілення.
Я зупинилася і хотіла помилуватися ними. Вразило те, що йшли від малого до старого, були навіть матері з двома маленькими дітками. Також були великі групи однієї парафії, котрі йшли з іконами на грудях і хоругвами у руках, із пастором на чолі. Хтось читав молитву вголос, для багатьох, хтось – тихенько, майже про себе, хтось співав церковні пісні, хтось ішов мовчки, хтось посміхався. Одяг паломників був вкритий дорожнім пилом, вони йшли втомлені, з величезними похідними рюкзаками на плечах. Але в очах, котрі дивилися ніби повз тебе, була віра, що дарувала силу йти далі.
Уже згодом із різних ЗМІ я дізналася, що ці люди йшли шість днів і здолали близько 200 кілометрів. Це викликало у мене надзвичайно сильну повагу до паломників. Погодьтеся, сьогодення сповнене всіляких труднощів і небезпек, це треба брати до уваги навіть при подорожах транспортом. А тут піше паломництво із ночівлями просто неба, шлях автодорогами поряд із автомобілями, про нормальну особисту гігієну і мови бути не може. І, мабуть, найскладніше – вихід із власної зони комфорту. Думаю, ця перемога над собою, ця хода на двохсоткілометровій дистанції і є очищенням розуму і душі.
